Раїса НЕДАШКІВСЬКА: «Я ВДЯЧНА ТИМ, ХТО ДОПОМАГАВ МЕНІ СХОДИТИ НА ЦЮ ГОЛГОФУ»

Актрису часто можна побачити на різних виставах, культурних акціях, до неї підходять люди і кажуть: «Мила, чарівна, сонечко наше українське». А скільки теплих слів вона почула під час прямого радіоефіру, коли в неї був день народження.

Раїса Недашківська  — народна артистка України, кавалер ордена Ольги. В її репертуарі багато ролей. Але якби вона зіграла тільки дві — Мавку в «Лісовій пісні» Лесі Українки і Катерину Білокур у кінофільмі «Буйна», цього було б достатньо, аби ввійти в історію українського мистецтва.

І ось до 135-річчя від дня народження Лесі Українки на кону Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва Раїса Недашківська порадувала глядачів моновиставою «Лісова пісня». Вона тут грає всі ролі — читає ремарки, діалоги. В основі моновистави лежить кіносценарій режисера Віктора Івченка, її вчителя, якому присвячена ця вистава.

— Готуючись до фільму, він трохи скоротив «Лісову пісню», бо вистава довга. І тільки тепер, через 40 років, я оцінила ці скорочення. Дещо мені довелося повернути, тому що в кіно екран замінює певні репліки.
(І несподівано Раїса Степанівна перетворюється в Килину, матір Лукаша, Мавку — і робить це настільки блискуче! Які характери, яке багатство тембральних барв. Воістину магія лицедійства).

— Я вдячна людям, які допомагали сходити мені на цю Голгофу, де, як каже Мавка, «і щастя, і мука». Цей образ пройшов через усе моє життя, я весь час повертаюся до нього. А який костюм зробила мені художниця Людмила Семикіна! Мавка — це ідеальна людина, яку Л. Українка створила наприкінці життя з невидимого світу. І весь час мені хотілося подолати цей високий щабель, бути схожою на неї. Творчість Лесі Українки мені дуже близька, є в мене моновистава за її легендою у прозі «Щастя». Це грандіозна річ: «Се було в початку віків. Новостворений світ сіяв чудовою красою. Скрізь була гармонія, ясне навік життя. Цвіла Божа мрія, розкішна і лагідна. Людське життя плило тихими хвилями і зливалося з цією мрією в одне осяйне спокійне море. Великий спокій був на землі, і люди жили в спокою. Так було довго».

Боже, як хочеться, щоб у нас тепер настали такі часи. Я цю виставу покажу в Одеській області. У цьому творі — боротьба зла і добра. Легенду «Щастя» можна знайти в дуже рідкісних виданнях творів Л. Українки.

Я після театрального інституту працювала в театрі кіноактора. Зробила там виставу «Канте хондо» (глибинний спів) за твором Ф.Г. Лорки. Це був такий людський «SOS». Я пригадую, як її приймали в будинку кіно Леонід Осика, Микола Гринько, Іван Миколайчук — ось яка компанія зібралася! Я два рази зіграла цю виставу, потім вона замовкла, бо не було де грати.

Коли у 1980 році відкрився Київський молодіжний театр, нікому не відомий, я прийшла саме з цією виставою. Працювала там 13 років, багато грала. У найскладніший період нашого життя в Україні пішла з Молодіжного театру, бо Бог мені не дозволив грати в таких виставах як «Політ над гніздом зозулі», «Не боюсь Вирджинії Вульф». Я знаю, що десь понад половину драматичних творів грати не можна. Від них хворіють актори, глядачі. Ці п’єси автори пишуть під час депресій, вони руйнують душі людей. Режисер повинен задуматись, яку п’єсу хоче поставити. Це часто геніальні твори, але вони негативно діють на психіку людини. Дуже цікаві були репетиції, але все зірвалося. А на виставі «Вбивство Марата» я грала його вбивцю Корде. Дія відбувається в будинку для божевільних, мене як мотонув партнер: замість того, щоби вести на канаті, проволочив через усю сцену. Навіть у такому стані я продовжувала ще грати. Після цього сім місяців хворіла, добре, що інсульту не було. Я зауважила, що коли почала грати ці вистави — а це був 1991 рік — відбулося шість сонячних затемнень, ГКЧП, Україна була на грані громадянської війни. І раптом я, героїня Корде, розказую, що робиться на вулицях Парижа. До мене прийшло усвідомлення, що я притягую до Києва цей кошмар французької революції. Ми зупинили цю виставу і більше її не грали.

— І ось полярна роль — геніальної української художниці, тонкої артистичної натури Катерини Білокур.
— Фільм «Буйна» робив режисер Віктор Василенко. Він прийшов, подивився «Канте Хондо» і зразу запропонував мені цю роль. Я безмежно йому вдячна, бо в Україні це була моя друга робота через 30 років. Я бачилася, стрічалася з бабами, які знали Катерину. Вона з 1900 року народження, померла на 61-му році. Це стражденна жінка, якій дуже важко жилося.  Злидні, погано одягнена, взута в шкарбани, працювала, коли пучки пальців замерзали. І мати її завжди скиглила, не давала їй поїхати підлікуватися до санаторію. Якраз під час зйомок батько мій помер, і у виставі була сцена, де я кажу: «Якби тато був живий, він би мене захищав». Мені було дуже легко грати Катерину Білокур, я її відчувала.

— І вона, добра душа, не пам’ятала зла.
— Всіх простила. А невістка яка була: «Будемо ходити за тобою, якщо добудуєш хату, не роздавай гроші». Катерина для мене це моя бабуня чи мати, які походять із тих місцевостей, де жила художниця.

— А де саме, пані Раїсо, Ви народилися?
 — На Малинщині. Це Житомирська область. Родичі показували мені наше колишнє обійстя, згарище від хати. Дід із бабою були заможні селяни, які в 1931-1932 роках померли від голоду. Батька забрали на японську війну, мама поїхала за ним у місто Дальній разом із трьома дітьми. Але війна закінчилася через місяць і ми повернулися до Києва, жили на Куренівці у родичів. Батько з коридора зробив кімнату. І в цій 11-метровій халупці, де навіть упоперек ліжко не вміщалося, його обрізали, ми з сестрою спали на «козлах». Коли народився брат, його клали у ночви на столі. А як корівка отелилася, то в куточку відвели місце для телятка. Ось таке святе сімейство. Моя сестра по батькові, бідна, спала на підлозі. А в 1950 році ми одержали комуналку на бульварі Шевченка, 9, де тепер готель «Україна». Я вчилася і бігала по гуртках. А потім — театральний інститут, курс кінорежисера Віктора Івченка.

Зі мною вчилися І. Миколайчук, Б. Брондуков. Під час зйомок «Буйної» ми зробили також фільм про художника Віктора Зарецького, чоловіка Алли Горської. Він помирав уже, то був 1990-й рік. Дуже важко переживав трагічну смерть Алли, свого батька. І рятувався пензлем, не випускав його до останньої хвилини. Він намалював мій третій портрет. Другий написав в Англії, його продали родичі. Дуже гарний. Я приїжджала до нього на сеанси, він малював мене у ролі К. Білокур. Цей портрет є в Яготинському музеї серед робіт В. Зарецького. На ньому Катерина з мольбертом, який перетікає у косинку на голові. Я там молодюсінька така.

А ось цей портрет, що стоїть у моїй кімнаті, Віктор писав навесні. Він кожного дня приносив мені троянди, бузок і казав: «Рафаель малював свою мадонну в оточенні ангелів, а я тебе — у піняві квітування». Ось таке було.

А тепер ми хочемо зробити «Хануму», це грузинська п’єса, у Молодіжному театрі разом із лауреатом Шевченківської премії Віктором Шулаковим. Він там зробив геніальні вистави «За двома зайцями», «Сірано де Бержерак», «Слово про Ігорів похід». Я йому кажу: «Давай зробимо якусь комедію чи ліричну виставу або ж другого «Сірано де Бержерака». А «Хануму» було б цікаво поставити під час Днів України в Грузії. В цю роль я вже давно входжу (сміється), ношу чорну шапочку і дехто з глядачів думає, що я Софіко Чіаурелі.

— Ви грали в театрі під зоряним небом у планетарії.
— Режисер Володимир Завальнюк там зробив виставу «На полі крові» Лесі Українки. Як вирішується тут тема Іуди? Леся Українка продовжила життя Іуди, щоби дізнатися: що буде з людиною, яка скоїла планетарний злочин, зрадила Христа. Якщо людина збрехала чи зробила щось не по совісті, вона впускає в свою душу Іуду. І кожна героїня, яка не те говорить чи чинить, одягала маску Іуди. А у фіналі на тлі зоряного неба дівчатка молилися, очищаючи свої душі.

У цьому театрі я підготувала також літературно-музичну композицію за творами Т. Шевченка «Не питайте свою долю», яку поставив режисер Олег Раєнко. Робила також акції, присвячені святим великомученицям Людмилі, Ларисі.
— Наскільки я знаю, цього театру вже нема.
— Мені сказали: «Лариса Степановна! Надо зарабатывать деньги». Я там одержувала копійки. Але щоби заробляти, потрібна команда. А керівництво театру сподівалося, що я піду по банках і зберу багато грошей. Я ж не можу ходити з простягнутою рукою.

У мене тепер стільки планів: має відкритися театр кіноактора, мене туди запрошують. Я б зробила виставу «Марія» за поемою Т. Шевченка. Хочу присвятити пам’яті І. Миколайчука виставу «Украдене щастя» І. Франка. На театральному фестивалі у Вижниці ми показали скорочений варіант, бо всі колективи привезли саме цю п’єсу. І одержали головні призи за жіночу і чоловічу ролі. Тут закладена глибока ідея: не можна розлучати закоханих, бо для них це трагедія. До речі, ми з Іваном Миколайчуком саме так трактували «Украдене щастя». Якби Михайло був нормальний і бачив, що Анна його кохає, то пішов би з нею світ за очі. А коли він уже схиблений, то її чоловіка відправляє в кутузку, а сам краде те, що йому належить.

Із останніх моїх робіт — вистава, яка одержала срібний приз на міжнародному театральному фестивалі «Ангел мой, ты видишь меня?» Це дивовижна поезія Федора Тютчева, музику до вистави написав Володимир Губа. Коли я читаю цю поезію, майже після кожного вірша звучать оплески. Я запропонувала зробити виставу за творчістю Лесі Українки. Могли б із симфонічним оркестром об’їздити всю Україну, побували б, зокрема, в Донбасі, Криму. Один вечір читала б поезію Лесі Українки, а другого вечора — Ф. Тютчева. І це би об’єднувало людей. Я впевнена: те, що може зробити актор, не вдасться політикам. Я колись виступала в Севастополі і сказала, що ця земля ніколи не була російською. Хто тільки її не завойовував.
— Це у Максиміліана Волошина є такі рядки: «Усталая земля от смены лиц и рас».
— Щодо кримських татар… Колись мене розпитували, звідки таке прізвище — Недашківська. Я думала, що воно збірне. Може, був Дашко, потім Недашко. А відтак рід міг ополячитися. Але в історичних книжках я прочитала, що за часів Богдана Хмельницького Виговські, Недашківські були українськими шляхтичами. Ще більше здивувалася, коли один історик мені сказав, що серед татар були Недашківські. Ось чого мене на Схід тягне, до Бахчисарая.

Я тепер перейшла працювати до Спілки театральних діячів заради того, щоби Верховна Рада прийняла Закон про меценатство. Він украй потрібний. У цілому світі такий закон діє. Люди повинні бути зацікавлені вкладати гроші в культуру, це буде престижно. І в театрах треба підняти рівень, вилучити з вистав мат, негатив, розпусту.