Аби в цьому переконатися, досить поглянути на їхні рекламно-агітаційні тексти, розтиражовані в наспіх закроєних рептильках-одноденках, листівках для «пересічного перехожого» чи на виставлених на всенародне «позорище» крикливих щитах (вони ж віднедавна — «біґ-морди»). Ось, надриваючи серце за скрушну долю України-«неньки», яка опинилася в ярмі» помаранчевої влади, волає до знетямленого електорату блок «Не так!», очолюваний першим Президентом другої Української Республіки Лейбою-Леонідом Флянґом-Кравчуком, у кращих традиціях садо-мазохізму сходячи рожевою слиною: «Не змогли… Досить!» Тобто, всяк, хто спинить свій погляд на тому «Не змогли…», повинен розуміти його як повний провал політичного й державного курсу чинної влади й особисто Президента Віктора Ющенка. І, відповідно, всяк має усвідомити, що бравенькі парубки й діди з «Не так!», лиш дайте їм головне кермо країни, кермуватимуть зовсім не так, а набагато краще!
Дивишся на цей цирк на дроті — і думаєш: чи у них там геть мізки поприсихали до внутрішнього боку шкіри на тім’ї, чи їхні лави давно й послідовно косить шизуха, якщо вони мають усіх нас за викінчених лохів? Та ж той же їхній сивочолий ідеолог із потрійним підборіддям уже керував країною! Цілих три роки керував разом із такими самими «розбудовниками». І що ж? О, вони змогли! Так змогли, що й сьогодні народ не може збагнути: де поділося Чорноморське пароплавство? де поділися дивіденди від майнових приватизаційних сертифікатів? де поділися гроші, довірені мільйонами людей трастовим компаніям? яким чином наростили фантастичний капітал олігархи? де взялися у автора філософських сентенцій типу «маємо те, що маємо» власні «хатинки» на швейцарській землі? Іще багато чого народ не може збагнути, розгрібаючи наслідки благословенного правління Леоніда-першого. Аж здається, що то саме його мав на оці Тарас Григорович, пишучи: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну…»
Небачено «змогли» хлоп’ята з «Не так!» і тоді, коли, втіливши у владу Леоніда-другого власну резидентуру, намагалися антиукраїнську ідеологію СДПУ (об’єднаної) зробити вседержавною, а хто чинив спротив — тим влаштовували «мукачівські варфоломіївські ночі». Невже вони думають, що у нас така недолуго-коротка пам’ять? Що ми забули й про їхній смердючий кляп на рота неслухняним засобам масової інформації, і про куплений у Кивалова-кидалова доступ до головного сервера Центрвиборчкому на виборах 2004 року, і про цинічний похід проти Національної спілки письменників за її рішуче несприйняття підміни законності «понятіями», і про масові судилища Феміди в мантії від сірого Кучминого кардинала над непокірними опонентами тодішнього режиму…
І тепер у них язик повертається казати «Не так!» і «Не змогли… Досить!»? Та побійтесь Бога, ви — всі ті, чиї імена вже записані на скрижалях історії як авторів винаходу найбільшого блага для народу — кравчучок і кучмовозів! Ваша демагогія, ваше фарисейство й ваше христопродавство давно відомі цілому світові. Давні русичі казали: «Мертві страму не імуть». У наш час його не ймуть уже й живі.
Ну, з цими, здається, все зрозуміло. Але мені особисто невтямки, чим думають у штабі тієї політичної сили, яка декларує себе як антипода всім «силам зла» і яка сподівається на найширшу народну підтримку. Йдеться про Народний Союз «Наша Україна». Послухаймо ще раз її палко-закличні слова під девізом «Не зрадь Майдан!» і вдумаймося в їхній зміст. Отже:
«Рік тому ти зробив свій вибір. Ти відстояв свободу і сказав «ні!» брехні й бандидам… Але сьогодні вони хочуть повернутися, хочуть правити замість тебе твоєю країною…»
Мені не відомо, хто в тій «Нашій Україні» уособлює партійний мозок, що генерує ідеологію, виробляє тактику і стратегію й продукує громохкі словеса, гасла, лозунги і звернення до електорату. Але на місці господаря НСНУ я такий мозковий центр відправив би охолонути кудись під Говерлу абощо. Цікаво, чи хто-небудь з авторів отого щоденно безліч разів повторюваного «слогана» задумувався, ЧИМ він зваблює електорат? А ось чим: ти сказав «ні!» бандитам — але вони хочуть повернутися.
Даруйте, ЗВІДКИ вони, ті бандити, хочуть повернутися? За логікою (якщо йдеться справді таки про бандитів) — із «зони», з тюрем, із таборів. Але якщо рік тому «маленький українець» рішуче підніс голос проти бандитів — то чому «великий українець» в особі нової влади не забезпечив бандитів місцями, які за бандитами «плачуть»? Власне, йдеться вже й не про воздання «катюзі по заслузі» — йдеться про повне ігнорування «великим українцем» волі українця «маленького», який сказав «ні!» брехні й бандитам і далі передав повноваження обраному ним керівництву країни. Чому ж воно «лохонуло» тих, хто довірив йому подальшу долю — і свою власну, й долю України? І якщо «лохонуло» й упродовж півтора десятка місяців (!) не виконало головного наказу «низів» убезпечити їх від присутності бандитів в українському суспільстві — хто повірить сьогодні в чергову легенду про намір «Нашої України» справедливо розібратися з тими, хто «хоче повернутися» й «керувати твоєю країною замість тебе»?
Це ж елементарно, це ж логічний силогізм для молодшого шкільного віку! І тільки в мозковому центрі НСНУ цього «не здоганяють». Як «не здоганяють» і ще багато чого. Наприклад — абсурдності декотрих «піарних» штучок, які, за задумом їхніх авторів, мали б працювати на користь помаранчевої сили.
Ось беру до рук київську газету «Наша столиця» й на першій шпальті натрапляю на жирно виділене, великим кеглем набране оптимістичне повідомлення: «НАША УКРАЇНА» ЙДЕ У ВІДРИВ». Для мене — усе ще палкого прихильника помаранчевих — ця новина лягає на душу цілющим бальзамом. Заінтригований, перебігаю очима далі у сподівання дізнатися, що моя улюблена команда надійно вивищилася над Партією регіонів та всіма есдеками, комуняками й іншими антиукраїнськими політиканами й авторитетно лідирує на передвиборчих маневрах. Але що це?! Читаю — й сам собі не вірю. Виявляється: «Блок «Наша Україна» на 7% випередив БЮТ у загальнонаціональному рейтингу». То це і є щаслива нагода для бурхливих радощів? Та ще ж учора БЮТівці й «нашоукраїнці» разом стояли на Майдані перед розбурханим людським морем, щасливі од всенародної підтримки й усвідомлення того, що «коли ми разом — нас не подолати»! Де ж воно оте «разом» нині? Звідки та дивовижно-чорна втіха від того, що одне помаранчеве крило забігло вперед і пішло «у відрив» від другого, а не від якогось третього, яке належить хижому шуліці? І це називається рівнем агітаційно-пропагандистської роботи? Та за такий рівень і за таку роботу треба утришия гнати! Проте в мозковому центрі «Нашої України», як видно з наведених прикладів, «усьо чотко!»
Передвиборчий «лохотрон» триває. Складається враження, що партії та блоки головним тактичним завданням вважають війну одних проти других, геть не переймаючись тим, як їх сприймають у масах. Скажімо, Партія регіонів свій позитивний імідж вибудовує на реальних, а ще більше — на вигаданих нею помилках теперішньої влади й безсоромно бреше, змальовуючи засобами політичної реклами рай земний в Україні ще до 26 березня. Звернімо увагу: регіонали нічого не обіцяють, не запевняють і не закликають їм повірити. Їхній цинізм часів перебування Януковича в прем’єрах не тільки нікуди не подівся, а зміцнів і розквітнув махровим цвітом. І вони нахраписто брешуть про кризи, ціни, пенсії, соціальний захист — хоча не треба бути «проффесором» чи «апозиціонером», щоб переконатися, що саме за президентства Віктора Ющенка зросли пенсії й виплати малозабезпеченим категоріям громадян. Та ще й було ліквідовано величезний дефіцит державного бюджету, полишений новій владі урядом Януковича.
В народі кажуть: брехня на брехні їде й брехнею поганяє. А ще у класика української літератури є твір із назвою «Лихо давнє й сьогочасне». Думаю, в часи того класика брехня в Україні була лихом невеликим. Набагато меншим, ніж лихо сьогочасне, коли брехня розрослася до таких розмірів, що ладна поховати під собою всіх і все.
А ви кажете — діждемося свого Вашингтона…