Володимир ЯЦЮК: «ШЕВЧЕНКОВІ БУЛО ЗАМАЛО СЛІВ…»

          Мистецтвознавця, поета і колекціонера Володимира Яцюка вважають класиком шевченкознавства. На здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка висуваються три його фундаментальні праці, які побачили світ останніми роками: «Малярство і графіка Тараса Шевченка: спостереження, інтерпретації» (2003), «Віч-на-віч із Шевченком: Іконографія 1838-1861 років» (2004), «Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури. 1890-1940» (2004).
— Пане Володимире, Ви присвятили дослідженню генія Шевченка 30 років. Як змінювалася концепція Вашого бачення Шевченкової творчості?
— Після закінчення Київського педагогічного інституту імені Горького (нині університет імені Драгоманова) я працював два роки у середній школі викладачем. А потім доля закинула у Метробуд. Почав цікавитися автопортретами Шевченка (у той час вийшов альбом Леоніда Владича «Автопортрети Тараса Шевченка»). Я тоді активно віршував, написав перший вірш «Автопортрет 1847-го року». Подався до Художнього музею, але через літературний фах робота не склалася. А згодом доля подарувала музей Шевченка. Працюючи тут, здивувався, наскільки ще не вивчений Шевченко-художник. У «Літературній Україні» вже далекого 1979 року з’явилася моя перша публікація «Хто поставив «напівзатертий підпис»? Це була перша атрибуція повернення Шевченкового авторства, його довільної копії з картини Рафаеля «Звільнення апостола Петра з темниці». Працюючи над книжкою «Малярство і графіка…», я тричі побував на Мангишлаку (нині Форт-Шевченка), де поет-художник провів сім років у солдатських марудних буднях. Пощастило багато знайти, зокрема хрест від пам’ятника на могилі Дмитрика Ускова, виготовлений за проектом Шевченка. Цей надгробок буде відтворено у новому академічному виданні творів митця. Переконався, що так званих Мангишлацьких садів було аж три. Знайшов цілу серію «Мангишлацький сад», яка буде перейменована на «Дерева Мангишлаку», бо зроблені вони за 30 кілометрів від Новопетровського укріплення в урочищі Ханга-баба. Вдалося також по-новому прочитати «Притчу про блудного сина», поєднати цю серію малюнків з російськими повістями. У архівних джерелах віднайшов прототип мічмана Оболонського з автобіографічної повісті Шевченка «Художник» і прочитав цю частину повісті на зрізі життя автора. Він у такий спосіб розповів про історію створення картини «Катерина», пойменувавши її у повісті «весталкою». Паралель «весталка»-«Катерина» — не випадковість. Весталками називали жриць давньоримської богині Вести, які давали обітницю цнотливості. Етимологія слова «Катерина» також — завжди непорочна, чиста.
          До того ж, мені цікаво зіставляти процес творчості поета, повістяра і художника Шевченка. Я знайшов багато цікавих паралелей. Зазвичай, творчість художня і поетична мало пов’язані. Проте написання автопортретів Шевченком є винятком. До них він звертався або під час написання віршів, або в передчутті натхнення. Так, «Автопортрет 1840 року» асоціюється з «Кобзарем» 1840 року. А 1843-го, після написання російськомовної поеми «Тризна», до рукопису, який він подарував княжні Варварі Рєпніній, він «додав портрет автора». Його автопортрети з’являлися у моменти творчого осяяння, коли виникала потреба спілкування з собою. Про це йдеться у книзі «Віч-на-віч з Шевченком…».
           А «Шевченківська листівка…» є моїм захопленням, якому я присвятив понад 10 років. Почав збирати Шевченкові листівки, а потім побачив, що вони є надзвичайно цікавим науковим матеріалом, оскільки таять в собі цікаву інформацію для тих, хто цікавиться історією пошти, українського друкарства і видавничої справи. Вони є щедрим джерелом для мистецтвознавців, літературознавців, оскільки багато творів малярства і графіки відомі лише завдяки листівкам, а тексти Шевченка і вірші на них відтворено у різноманітних поєднаннях і трансформаціях. Філокартична Шевченкіана може прислужитися також історикам, краєзнавцям, етнографам… На багатьох Шевченкових листівках відтворені портрети відомих діячів української культури і національно-визвольних змагань, знищені нині архітектурні пам’ятки, неіснуючі краєвиди. Серед названих зображень трапляються рідкісні і унікальні. Є листівки, за які давали по 20 років ув’язнення — із рядками національного гімну «Ще не вмерла Україна».Є листівки з зображенням тризуба, конфісковані КГБ… Початок ХХ століття є «золотим віком», розквітом листівок. Тоді вони коштували дорого — 15-25 копійок. Проте їх збирали, тим самим поширюючи здобутки української культури. Багато художників працювали лише заради листівок. Адже часто оригінали губилися, а завдяки репродукованим листівкам ми, зокрема, знаємо цю дивовижну серію Григорія Шевченка, внучатого небожа Тараса Шевченка, який відзняв малу Батьківщину Тараса Григоровича, зокрема Кирилівку. Тільки у моїй колекції їх понад п’ятдесят. До речі, мої матеріали використані при побудові музею в Кирилівці. Саме там я познайомився з Віктором Андрійовичем Ющенком, який тоді очолював Нацбанк. Він знайшов патріотично налаштованих бізнесменів, які привели до ладу музей. У книзі репродуковано 1077 листівок, а ще понад 300 сторінок тексту, в якому йдеться про їхню атрибуцію. Напевно, у світовій практиці немає подібного видання, адже не пригадую, щоб стільки листівок було присвячено одній особі. Проте після виходу цієї книжки у мене з’явилося ще близько двохсот поштових карток. Тож готуватимемо друге видання з додатком.
          Взагалі, перша моя книжка вийшла з благословення відомого мистецтвознавця Платона Білецького. У мене було багато публікацій. Він запропонував мені видати книжку («Живопис — моя професія»), а сам її прорецензував. Нині для журналу «Образотворче мистецтво» пишу статтю «Дещо про стилістику портретів Шевченка».
— В чому полягають іконографічно-композиційні закономірності й особливості робіт Шевченка?
— У нього понад 50 автопортретів, серед яких так званих «чистих» — 30. Цікаво, що він часто вводить самозображення в сюжетні композиції («Казарма», «Покарання колодкою»). Він авторизує жанрові образотворчі тексти. Згадаймо, у «Карі колодкою» виникає пряма асоціація: покараний і Шевченко, кара колодкою — кара мовчанням. За сім років перебування в Новопетровському укріпленні він не написав жодного вірша. Я прочитую цю серію як оповідь про себе. Взагалі, творчість Шевченка-художника надзвичайно автобіографічна. Крім того, він часто вводив свій портрет у пейзажні композиції. Щодо власне автопортретів — то вони безпосередньо пов’язані з поетичною творчістю. Знаменитий «Автопортрет зі свічкою» писався майже одночасно із «Заповітом». Вже сучасники поета зазначали, що це не стільки портрет Шевченка, скільки національного Поета в момент його творчого натхнення. Дуже цікавий Шевченко і як офортист, і як майстер камерного акварельного олівцевого, олійного портрета. Це обумовлено, за Чижевським, світовідчуттям Шевченка. На його думку, ключовою рисою його світогляду був антропоцентризм — постановка людини в центр буття. Отож, починаючи з портрета батька (1829-1830) і закінчуючи «Автопортретом 1861 року» — ще понад 150 зображень.
          Можна простежити спонтанність його творчості. Момент творчого осяяння переривали багатомісячні паузи. А також характерна циклічність творчості: під час навчання в Академії мистецтв — самі лише акварелі, згодом вибух олійного живопису, потім — сепійні портрети і автопортрети, італійський білий олівець, звернення до техніки офорту.
— Нині Ви, як митець сьогодення, як би зобразили Шевченка?
— Це був би портрет динамічної, захопленої, імпульсивної, пристрасної людини. Мені дорогий кожен його портретний образ. Іван Драч колись написав викличного вірша, в якому закликав зняти з Шевченка шапку і дурнуватого кожуха. Та то ж був виклик самого Шевченка, поверх сюртука він одягав шапку і кожуха, тим самим демонструючи себе як українця. Він ідентифікував себе з простим народом. Адже саме селяни були тоді основними носіями нашої моральності і національної самобутності. Через це він і не одружився. Бо прагнув взяти собі у пару просту дівчину — селянку, неодмінно українку. Знайшов Ликеру Полусмакову, але, виявилося, що то була його остання ілюзія. Важко переживав розрив із нею. Це прискорило його смерть.
— Гадаю, Вам став у нагоді казуальний метод, коли певна маленька деталь розкодовувала цілість того чи іншого явища…
— Зокрема, мене цікавила таїна очей на портреті Закревської (і Олдріджа). Виявилося, що технічно це робиться доволі просто. Шевченко використовує так званий подвійний штрих. Одним полиском він позначає квадратик на зіниці очей, а другим — під райдужкою дає діагональний блік. Це робить погляд оксамитовим, вологим.
          А ще — підписи Михайла Сажина на Шевченкових малюнках… У книзі «Малярство і графіка…» я повертаю Шевченкове авторство чотирьом таким малюнкам. Два київські краєвиди, підписані Шевченковим приятелем, уже були повернуті. («Церква усіх святих у Києво-Печерській лаврі» і «Аскольдова могила»). На них є підпис Сажина, зроблений олівцем. На замовлення генерал-губернатора Бібікова Шевченко і Сажин робили цілий альбом київських краєвидів. Після арешту Шевченка з Петербурга, з третього відділення, вимагали доправити їх туди, але Бібіков не погодився. І так, очевидно, з’явилися на Шевченкових акварелях олівцеві підписи Сажина.
— Духовність і соціальність: що є реально домінуючим у творчості Шевченка?
— Передусім, він був митцем, поетом. Але йому було замало одних лише слів, його душа прагнула продовжити своє буття в гармонії барв, ліній, пластики. І усе ж Слово виявилося дієвішим. Часто стверджують: усе-таки Шевченко-поет переважає Шевченка-художника. Можливо, але при цьому варто мати на увазі специфіку сприйняття та функціонування зорових та словесних образів. Цю проблему свого часу поставив і, практично, розв’язав Сластіон, геніальний інтерпретатор «Гайдамаків» Шевченка. Так само ще Микола Костомаров, друг Шевченка, говорив, що слово завжди йде попереду, а вже за ним — наука і практичний труд.

          Чим більше я намагаюся осягнути творчість Шевченка, тим більше відкриваю його душу і переконуюся, що творчість для генія таки була, мабуть, самоціллю.