Щойно ми відзначили 30-річчя УГГ, у ці дні згадуємо, що 5 лютого 1977 року були заарештовані перші її члени Олекса Тихий і Микола Руденко – і маємо новий «подарунок»: на сайті журналу «Профиль» з’явилася стаття Семена Ґлузмана «Тоталитарное диссидентство».
П’ять років тому п. О. Пасховер, загалом позитивно оцінивши УГГ, все звів ось до чого. Коли почалися арешти, то, на його думку, «краще було б саморозпуститися та діяти більш помірковано», але в членів Групи «спрацювали людські амбіції, та не спрацювала нормальна логіка», і правозахисники «самі себе перетворювали на жертв тоталітарного режиму». Одне слово, О. Пасховер міркує, як той хитрий циган: «Що це за війна вночі? Ще в око поцілять...» І заднім числом дає мудрі поради, виставляючи гельсінців такими собі наївними простаками, що повірили Москві, яка вочевидь не збиралася дотримуватися гуманітарної частини гельсінських домовленостей. За авторським позірним співчуттям та лукавим уболіванням за «славу України» прозирає хитреньке намагання притлумити це видатне явище нашої історії – Українську Гельсінську Групу. Мовляв, ці дурні українці тільки й уміють, що «гинути ні за цапову душу».
Може, я маю вразливе національне чуття, але український правозахисний рух заслужив іншої оцінки в світі: «...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше». (Лисяк-Рудницький Іван. Політична думка українських підрадянських дисидентів. У книзі: Історичні есе. Том 2. Київ, «Основи», 1994, с. 486-487. Сказано в 1981 році).
Та найбільш прикре в публікації О. Пасховера було ось що. Виявляється, це Оксана Мешко «втягнула», «завербувала» Василя Стуса в Українську Гельсінську Групу (яка кагебістська лексика!) і послала його «на ешафот». А КГБ вже ніби й ні при чому… Пише: «...пані Мешко була справжньою революціонеркою, а Василь став жертвою її революції»; «...Оксані Яківні, мабуть, було байдуже, що завтра Стуса нагло замордують у таборах»; «Василь був геніальний хлопець, і він міг зробити для України набагато більше, аніж те, заради чого його тягнули до групи».
При цьому О. Пасховер покликається на спогади колишнього політв’язня Семена Ґлузмана.
Стуса хочуть подати наївною дитиною… Та це була потужна особистість, яка й інших своїм прикладом кликала за собою!
Тоді я звернувся до Світлани Кириченко, яка не була ув’язнена, але знає практично все, що діялося в середовищі УГГ. Вона написала статтю «Помилка несидента, або Дефект зору». ПіК опублікував її частково в ч. 3 (134) 2002 року. Але й така обкарнана публікація зводила нанівець закиди на адресу О. Мешко: Стус ще з заслання, з Колими, починаючи з жовтня 1977 року, «бомбардував» листами Київ, Чернігів, Львів, Москву, пропонуючи його ім’я ставити під документами Групи. Але кияни щадили його. Коли ж він наприкінці літа 1979 року з`явився в Києві, то вже ніхто його втримати не міг:
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт я не потребую. Довелося зайнятися тим, аби врятувати свої вірші, дописувати до інформаційних матеріалів Групи. (...)
Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас.
14 травня (1980 р. – В.О.) кагебісти прийшли на роботу. Уночі відвезли до КГБ, там я побачив, що ордер на мій арешт виписано ще в понеділок. Отже, два дні мені було подаровано. Ордер виписав прокурор Глух і заступник Федорчука генерал Муха. Тут уже нічого не вдієш. Суд – неминучий. А слідство – зайва і непотрібна процедура. У СРСР треба сідати вдруге – тоді все зрозуміло і просто. Жодних сюрпризів».
Це написано наприкінці 1982 року в камері на Уралі. Текст відомий під назвою «З таборового зошита». (В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. – Львів: Просвіта. – Т.4, 1994. – С. 493-494).
Мало хто знає, що Петро Розумний за дорученням Зиновія Красівського, а не Оксани Мешко, ще в серпні 1979 року, зразу після звільнення Василя Стуса, їздив до нього в Донецьк, щоб довідатися про його ставлення до Групи. Це теж, за бажання, можна розцінити як «втягування» (див. журнал «Кур’єр Кривбасу», № 198, травень, 2006, с. 142-144).
30 листопада 2001 року я пішов з диктофоном до Голови УГГ Миколи Руденка спитати його думку про публікацію О. Пасховера. Він сказав:
«На мій погляд, це легковажні судження. Я недавно знову перечитав – і не те, що перечитав, а вивчив творчість Стуса. Є такі речі в поезії, як субстанціональна сутність поета, з якої видно його долю. Такі люди, як Стус, не потрапляють у якісь випадкові ситуації. Це доля цієї людини, цього поета. Стус був покликаний стати в нашу епоху трагічним голосом України. Немає сильнішого поета – саме як поета трагічного. У нього, можна сказати, Шевченківська сила. Але Шевченко не виступав з такою трагічною силою. Шевченко багато де був оптиміст, багато де йшов за народною творчістю. Сказати, що він був трагічним голосом України, не можна. Він був великим борцем. Стус теж був борцем. Але, коли вивчиш його творчість, то стає зрозуміло, що він не міг інакше прожити своє життя, ніж як він прожив його, і не міг інакше померти, ніж як помер. Що Оксана Яківна винна в його смерті – це нерозумно. Так мусило бути волею самої історії.
Його смерть не була випадковою. Це було запрограмовано самою долею».
Ця репліка теж почасти опублікована в ч. 3(134) ПіК.
У науці, та й навіть у «поганій публіцистиці», як визначає Семен Ґлузман, автор статті «Тоталитарное диссидентство», перше ніж про щось судити, треба хоч би дещо підчитати, а не покладатися лише на свої спогади, які завжди суб’єктивні. І спершу свої судження слід звірити зі свідченнями інших людей.
Я думав собі, що автори цікавляться відгуками на свої публікації, стежать, чи правильно їх цитують і покликаються на них. Аж бачу, не всі. Принаймні С. Ґлузман не читав ні відповіді Світлани Кириченко, ні репліки Миколи Руденка, ні, нескромно кажучи, мого нарису про Василя Стуса (Див.: Овсієнко Василь. Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. І, К.: Смолоскип, 2005. – С. 168-171). Тому він знову витягнув на світ Божий ті самі свої однобокі судження:
«В 1983 году в своей небольшой квартирке, в присутствии тяжелобольного Ивана Свитлычного, Леля (Леонида Павловна) рассказала мне такой эпизод. Однажды вечером уже вернувшийся после лагерей и ссылки в Киев Васыль пришел к ней в гости и за чашкой чая обронил: «Леля, я сегодня вступил в Хельсинкскую группу…» Леля, прекрасно понимавшая немедленные последствия этого, вскрикнула, всплеснув руками: «Васыль, зачем ты это сделал? Ты же болен! Ты не выдержишь второго срока!» Васыль ответил, ответил так, как мог ответить только он, искренний, живущий сердцем: «Я не мог поступить иначе, меня об этом попросила старая женщина…»
В этом был весь Стус».
Може, й була така розмова. А може, й не зовсім така. Ніхто вже не підтвердить, ані спростує. Я й собі пригадав, як 18 листопада 1978 року Оксана Яківна з’явилася в моєму селі на Житомирщині і сказала: «Василю, нема кому працювати в Гельсінській Групі…». Подивився я на бабу Оксану – подивився на себе: все ж таки якісь штани носиш… І я погодився працювати на Групу, але попросив не підписувати мене під документами, доки я не буду заарештований. «Це я посадила Василя в тюрму. Я тоді багатьох посадила…» – щиро зізналася О. Мешко на своєму 85-річчі, теж відсидівши п’ять з половиною років.
Вона усвідомлювала, що можуть бути їй такі закиди. Її активність багато кого дратувала. Але вона знала: будь-яку велику справу хтось має ініціювати. І чим більша ця справа, тим більша відповідальність на ініціаторові, бо ж історія пишеться долями конкретних людей.
Події віддаляються. Слово порожніє. Преса жовтіє. Щораз більше з’являється бульок, які точно знають про даремність воєн Богдана Хмельницького і Мазепи. Бузина розносить Шевченка на тій підставі, що він теж був солдатом і вміє писати. І гельсінський рух дехто пробує витлумачити на свій лад:
«Була, пам’ятаю, така завзята революціонерка – Оксана Мешко. Її тактика клалася на тому, щоб у дисидентський рух утягувати відомих митців чи взагалі відомих людей. Її не турбувало, що при цьому може бути знищений талант (як був фізично знищений В. Стус), бо для неї ці таланти ставали лишень козирними картами в політичній грі. Я цілком не сприймав такої позиції, бо для мене талант – Божа даність, який суспільство має оберігати (нетоталітарне, звичайно, бо як воно «оберігало» таланти, всяк знає), а не чинити з нього жертовних козлів. Відповідно й позицію О. Мешко я бачив як тоталітарну, хоч і в антитоталітарній одежі» (ж. «Кур’єр Кривбасу» за листопад 2006 р. Цитую за С. Ґлузманом).
Філологові й письменникові Валерію Шевчуку не личило б наполегливість, непоступливість, одержимість позначати іншомовним словом «тоталітаризм», що означає абсолютний примус. А С. Ґлузманові не личить прикладати його до українського правозахисного і національно-визвольного руху 1960-1980-х років (який на західний зразок неточно називають дисидентським): ніхто в нього під примусом не йшов.
У 1970-х роках одних хапали й ув’язнювали, а інші сиділи на печі й мовчали. Через 20-30 років вони позлазили з печі і стали мудрішими за всіх. Звичайно, треба розібратися в минулому. Одні десять років ішли по вістрю леза, а потім отримали свої 8-12 років. Інші потрапили, як пташка в окріп, і назвали себе «отсидентами». Були й просто споживачі самвидаву. Усі повинні розібратися в собі, по можливості, без допомоги тих, що стажувалися на печі. Пам’ятаю, як Стус у Мордовії стримував критиків Івана Дзюби за його покаянну заяву: «А хто тут не був, той хай узагалі мовчить».
Але була особлива категорія тих, що свідомо йшли під колеса, коли ті колеса м’яли народ. У найтяжчі часи своєї батьківщини вони були серед перших. Тепер ті з них, що повернулися, повинні правдиво свідчити, незважаючи на резони «мудрих» збоку, що звинувачують у тоталітарних методах залучення. Ні, панове, дайте нам, добровольцям, розібратися, і не стогніть з жалю за тими, що не повернулися. Жоден з них не вибрав того фатального шляху з чиєїсь намови. Були у нас свої моральні та інші проблеми, але зважте: жоден з нас не сказав обмовного слова про Оксану Мешко, хоча всі знали і її вади, і її стан затисненості та знервованості. Жоден. Хоча дехто й нарікав, що вона своєю неймовірною активністю не давала спокою оточенню. Нарікали на неї ті, що були заклопотані самозбереженням, а не порятунком нації. Вона була і є видатною особистістю в нашій історії.
Тепер закиди пішли від непричетних і некомпетентних. Адже коли створювалася і діяла УГГ, С. Ґлузман був за колючим дротом та на засланні. Ми досі знали його як чоловіка з вродженим почуттям справедливості, за що він, власне, і був покараний. Про українських політв’язнів досі він писав з непідробним пієтетом, ні в кому не спостерігши жодного «тоталітаризму».
Хоча нас автор застерігає, що він не суддя, однак судить. А судити треба зі знанням справи. Тепер є можливість підчитати, що про своє членство в УГГ думав і писав сам Стус. Вважаю себе винним, що 5 років тому так і не надіслав йому і О. Пасховеру бодай витяги з листів Стуса. А тепер мушу захищати чесне ім’я світлої пам’яті Оксани Яківни Мешко. Та й усього українського руху. Адже ця стаття рясніє закидами, що «профессиональные украинцы» категорически не хотят помнить об участии в диссидентских судебных процессах так называемых экспертов... Не выгодно». Що ж, можна скласти довгий список бібліографії про тих «експертів». Тільки кому потрібні дрібні стукачі, більшість із яких уже не живе? Це, хіба, травмувати їхніх родичів. Що «украинская диаспора… ничего не сделала для того, чтобы Нобелевский комитет был вынужден рассмотреть кандидатуру Стуса. Более того, если бы не воспоминания российского литератора (кстати, еврея), сидевшего вместе со Стусом в мордовских лагерях, никто бы в мире так и не узнал бы, что политический узник Стус – гениальний поэт». Мається на увазі дуже сумлінна книжка Михайла Хейфеца «Українські силуети», яку 1983 року, ще за життя Стуса, видало російською і українською мовами таки українське, пане Ґлузмане, видавництво «Смолоскип». Нарис називається «В українській поезії тепер більшого нема…» Так у березні 1975 року сказав Хейфецу юний політв’язень Зорян Попадюк. Українець. Він посидів у карцері зі Стусом – і збагнув це.
Ще 1970 року в Брюсселі вийшла збірка Стуса «Зимові дерева» з солідною передмовою Аріадни Шум, з якої видно, хто є Стус. У 1977 – «Свіча в свічаді». Журнал «Сучасність» публікував добірки його віршів та публіцистики. Ім`я Стуса ряботить у документах УГГ, звучить по радіо «Свобода» як ім’я великого поета. Його як поета захищали лауреати Нобелівської премії Генріх Бьоль, Андрій Сахаров.
Українська діаспора в 1984 році створила «Міжнародний комітет для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році», ввела до нього багатьох відомих діячів. Комітет поширив понад сто листів з проханням написати рекомендаційні листи, збирав кошти, готував переклади (див.: Вахтанг Кіпіані. Стус і Нобель: демістифікація міфів. – Молода нація. Альманах. – К.: Смолоскип, № 1 (38). – 2006. – С. 355-369). Але Кремль виявився спритнішим: він знищив потенційного лауреата ще у вересні 1985 року. «Нет человека – нет проблемы».
С. Ґлузман твердить, що «в Киеве не было ни одного (!) адвоката, участвовавшего в диссидентских процессах и пытавшегося реально защитить своих клиентов». У провінційному Києві й не могло бути адвокатів з широкими зв’язками та можливостями. Були просто помічники прокурорів – але були сміливі й порядні люди. Одного я знаю особисто. Сергій Макарович Мартиш. 1972 року він писав касаційну скаргу синові Оксани Мешко Олесеві Сергієнку. За що його позбавили доступу до політичних справ. 1979 року він, за порадою О. Мешко, захищав мене у сфабрикованій кримінальній справі, вимагав виправдати мене за відсутністю складу злочину і порушити справу проти міліціонерів. За що мав догану по службі. А от «нынешний украинский политик Х.» (чому тут приховувати Віктора Медведчука?) не був позбавлений такого доступу. Бо він так захищав Юрія Литвина, а потім Стуса, що обидва одержали максимальне покарання і обидва загинули в неволі. Маючи чесні свідчення М. Коцюбинської, С. Кириченко та інших, він не знайшов ліпших пом’якшуючих обставин на захист Стуса, як ті, що він виконував норму виробітку та недавно переніс операцію. Колись Є. Сверстюк писав, що якби Медведчук тепер працював нічним сторожем і намагався забути своє минуле, то ніхто б його не чіпав. А то ж він хотів стати на чолі цілого українського народу! То народові ж треба знати минуле кандидата у вожді.
Як «професійний українець» додам ще про адвокатів (бо кого ж може стосуватися це іронічне визначення, як не мене, хто зі свого ув`язнення зробив собі нову професію?). Захисник Є. Сверстюка на прізвище Михайлик хоч який був переляканий, а таки виніс його «Останнє слово» і передав дружині. Іван Семенович Єжов домагався в Херсоні цілковитого виправдання Лідії Гук. Після чого його теж позбавили доступу до політичних справ. Між іншим, його п. Лідії порадила Оксана Мешко. Неля Яківна Немиринська, яка жила в Луганську, брала участь у кількох політичних процесах. Зокрема, вела справу Миколи Руденка в касаційному суді. І винесла та передала дружині Раїсі його вірші та «Останнє слово».
Так що тоталітарний режим не видушив усе людське в людях.
Тепер звідусюди чуєш: «тоталітарний режим», «тоталітарний режим». І стосується це лише сталінських часів. Так ніби це українці самі собі створили той «тоталітарний режим» та й мучилися в ньому. Таж він був принесений в Україну на большевицьких багнетах з Росії! А в правлячій КП(б)У – «складовій і невід’ємній частині КПРС» – аж до середини 1950-х років українці становили мізерний відсоток, нею до 1953 року керували виключно неукраїнці. Так само й ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. А в уряді УСРР-УРСР 1920-1940-х років тримали хіба кількох українців – для декору, як заручників. І той окупаційний режим винищив практично всю українську національну еліту. Нова, вже комуністична «еліта», яка почала формуватися після припинення масового терору, вже не мала національних ознак. Це вже були «совки» – за рідкісними винятками, як-от П. Шелест. Ми й тепер, за незалежності, маємо не «український уряд», а «уряд України». Відчуваєте різницю? У ньому українців – непропорційно мало. Це – «сборная СССР». Неукраїнці Янукович, Азаров, Клюєв, Цушко, Табачник, Шуфрич, Кушнарьов ніколи за Україну не боролися. А деякі боролися – і далі борються! – проти України. Україна для них – не батьківщина, а лише територія і населення, над яким випав шанс попанувати. А взагалі-то ліпше б її, Україну, «упразднить за ненадобностью» (це вислів М. Салтикова-Щедріна).
«Удивительная страна Украина»… Незрозуміло, навіщо в’язневі сумління ці сумнівні совкові твердження про «украинское «социалистическое правосудие», «украинское КГБ», що «Украина отличалась тогда особой жестокостью к своим «отклонившимся» гражданам»? Чому ж тоді така суверенна «Україна» посилала «своїх» політв’язнів у Росію? А Стуса – аж на Колиму?
Я стараюся читати все, що пишуть колишні політв’язні про себе, про правозахисний рух. І з жалем останнім часом зауважую в С. Ґлузмана якісь хворобливі інтонації. Може, це перебільшення, але стиль останньої його статті подекуди корелює з політикою нинішнього «культурреґента» України Дмитрія Табачника, який прорік недавно: «…современное украинское государство – во многом историческая случайность, рожденная разломом цивилизаций».
Кажуть, що коли народ утратить 2-3 відсотки своїх найактивніших людей, то він уже переможений. Українці, до речі, втратили в ХХ столітті чи не третину населення. Найздібніших, найрозумніших, найздоровіших людей. Але не загинули як нація. Українці, становлячи 80 відсотків населення, досі не мали можливості витворили свою сильну національну еліту, і тому досі не можуть перемогти у своїй країні (це вислів Джеймса Мейса). Але тепер, коли масові репресії за етнічною ознакою припинилися, молода українська сила наростає, і її перемога недалека. Табачники з їхньою нерозумною погордою до корінного народу скоро будуть виметені на смітник. В Україні буде Україна. Згадаєте моє слово.
Але годі про це. Слово Василеві Стусу.
Цитую за виданням: В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. Львів: Просвіта. – 1994-1997.
Примітка. Українська Гельсінська Група створена 9 листопада 1976 року. Василя Стуса взято на етап з табору ЖХ-385/19, пос. Лєсной, Мордовія, 11 січня 1977 року. Прибув він на заслання у селище ім. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл. 5 березня 1977 року. Майже два місяці додаткового утримання під вартою на етапі йому зараховано за майже півроку заслання (один день за три), тож трирічне заслання його викінчилося 9 серпня 1979 року. Тоді ж Стус вирушив на батьківщину.
Лист до П. Г. Григоренка, 1977 р., с. Матросова. Т. 4, с. 450. (Незакінчений автограф листа вилучено при обшуку 10.02. 1978):
«Я уже писал – и в Москву, и Л. Лукьяненко, и А. Болонкину – что не пристало мне сидеть сложа руки – даже при ограниченных возможностях из-за астрономического удаления от столиц. Поэтому я даю свое полное согласие, carte-blanche – и Саше Болонкину, и Л. Лукьяненко как члену Украинского комитета по наблюдению, и Вам как авторитетному представителю демократического движения, на свое участие во всех начинаниях, способствующих делу прогресса в вопросах обеспечения человеческих прав народов на самостоятельное решение своей судьбы».
До Михайлини Коцюбинської, Світлани Кириченко і Юрія Бадзя, Леоніди й Надії Світличних та Павла Стокотельного, Рити й Бориса Довганів від 29.10.1977, с. Матросова. Т. 6, кн. 2, с. 124. (Лист дійшов киянам):
«...Левко чує, що громада вкрай залякана розправою над Комітетом нагляду. Отож, коли в Києві є члени такого, то хай знають: я даю згоду стати його членом, хоч і мало можу, бувши далеко од України.
Бо коли перший ряд виліг, треба комусь заступати місце. Звичайно, у Вас можуть бути свої міркування (і слушні), але не хотілося б, аби вони – міркування, заперечення – диктувалися страхом перед танком, що все трощить перед собою» (с. 124).
До Л. Г. Лук’яненка від 31.10 1977, т. 4, с. 454. (Чи дійшов лист до адресата – не відомо):
«Пане Левку, якщо на місце вибулих комітетчиків наглядної групи ніхто не надходить, я годжуся заступити місце. Знаю, що звідси зможу мало, але все ж таки... В разі, коли приймається моя пропозиція, хай дадуть знати. Про це я написав і до Києва, і до Львова.
До Л.Г. Лук’яненка, 9.11. 1977. Т.4, с. 457. (Чи дійшов лист до адресата – не відомо):
«Пане Левку, я вже Вам писав, що дуже зацікавлений знати, чи є щось від Укр. Наглядового Комітету. Коли щось є, то я волів би щось для нього робити. Може, навіть бути його членом (якщо, звичайно, самого мого бажання для цього досить – попри умовність мого практичного внеску в його роботу).
Отож знайте, я хочу бути членом Укр. Наглядового комітету. В разі згоди – хай мені дадуть знати».
Отже, кияни вперто не підписували його іменем документи Групи. Коли ж наприкінці літа 1979 року він повернувся в Київ, то, зрозуміло, про якийсь «вступ до Групи» не було й мови. «Та й як могло бути, – пише С.Кириченко, – коли вже два роки всі ми дивилися на нього як на члена УГГ, і у Василя не виникало думки, що хтось у цьому може сумніватися». У листах із Києва на заслання він прямо пише про себе як про члена Групи.
До В’ячеслава Чорновола, грудень 1979, Київ. Т. 6, кн. 2, с. 177:
«Умовини – геть злі. О(ксана) Я(ківна) хворіє і химерує трохи. Мені дали 7.12. нагляд на рік – бути з 20.30 до 6 р., не заходити до О(ксани) Я(ківни). Ти, Стефа (Шабатура), я – оголошені члени неіснуючої цілком паралізованої групи. Контакти з Москвою хіба телефонні. Всі як щурі. Від того все і йде. Гірко чуюся в цій ситуації. У мене – серія поразок. Наглядачі дуже жорстко опікають. Мене ніби призначили на посаду в Ля Саль Коледж (Філадельфія), але виїхати звідси, мабуть, неможливо – в теперішніх умовах» (с. 177).
До Євгена Сверстюка, 29.02 1980, Київ. Т. 6, кн. 2, с. 181-182:
«Київ мене приголомшив. Із нього вирвано серце – бачу закривавлені груди співочого, веселого, дурнувато-божевільного града…
Маразматичний Київ.
Сподівання на більшу роботу не справдилися.
Групи, вважай, немає. Її наявність – формальна, хоч свої позви із владою підписую як учасник.» (с. 182).
«Чекаю. Чого – чекаю? Гірко чути себе – при фініші».
14 травня 1980 року Стус був заарештований.
Про свої стосунки з УГГ він пише на таких сторінках: Т.4, с. 450, 454-455, 456-459, 494, 501; Т. 6, кн. 1, с. 295; Т. 6, кн. 2, с. 124-125, 147, 177, 179, 181-182, 184.
Насамкінець:
«Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину». («З таборового зошита», 1982. Т.4, с. 491).
«Але я не зраджу своїй натурі – я не відступлюся, бо там, за ґратами, найкращі наші люди, яких я любила, і які мене люблять». (Оксана Мешко. Не відступлюся! До 100-річчя з дня народження. / Харківська правозахисна група; Упорядкували В.В.Овсієнко та О.Ф.Сергієнко. Художник-оформлювач О.Б.Агеєв. – Харків: Фоліо, 2005. – С. 178).
Майже 76-річна О.Я.Мешко засуджена на Різдво Христове р. Б.1981 на півроку ув`язнення та 5 років заслання.
Нарешті вона перестала дратувати обивателів своєю активністю. А коли 1987 року повернулася з заслання – знову від неї не було спокою.
Pro memori О.Пасховеру, С.Ґлузману та іншим людям «здорового ґлузду»:
«Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі огорожі – дбаючи постійно про власну чистоту – задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак – я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя!
Хай це буде моїм останнім словом.»
(Лист до друзів від 30.07 1978. Т. 4, с. 468)
Честь!
Василь ОВСІЄНКО,
член Української Гельсінської групи з 18 листопада 1978 року,
лауреат премії ім. В.Стуса