Ці вогнища можуть бути і «боліварською революцією» у виконанні веселого та щирого венесуельського керманича, і відчайдушно-спокійною фрондою небагатослівного мудреця із Тегерана, і прадавнім геть ірраціональним бажанням українських юнаків займатися мистецтвом козацького двобою та досліджувати древні кургани південного степу замість того, щоб торгувати турецькою сантехнікою на ринку «Юність». Проте і ці спорадичні спалахи спротиву не заспокоюють, адже і Чавесу, і Кім Чен Іру раніше чи пізніше доведеться брати фатальні позики у скупих банкірів в дірявих шкарпетках, українським гопаківцям та археологам з козацькими зачісками – одружуватися на капризних стервах та годувати родини. На глобальне повстання не здатний майже ніхто. Сатанинський устрій повільно, але безугавно висмоктує душу. Забагато троянських коней та хитромудрих Одіссеїв довкола – Ілліони падають один за одним і немає Енеїв, аби врятувати з вогню останніх втаємничених бодай у ранзі підмайстрів. Є ті, хто хоче йти. Нема тих, хто може вести за собою, і це не лише українська хвороба. У світі бракує погоничів, які вміють читати небесні знаки. Натомість отари та зграї народжують завзятих ватагів, які мудрим поглядом пронизують небеса над собою, але вперто бачать лише хмари, метеори та зірки Оріона, приймаючи все це за верховні дороговкази. Вожаки імітують погоничів. Вони імітують читання небесних знаків, через що зграя – отара – нація – повстанська чота – опиняється у пастці. Точніше, на ешафоті.
Якщо казати про суто український контекст вищезгаданого блукання небезпечною місциною за умов повної дезорієнтації, то важко не пригадати того, що згодом отримало назву «помаранчевої революції». Нас вели до перемоги банкір та гендлярка енергоносіями, які не мали жодного уявлення про небесний компас. Людина, яка хвацько та мужньо забиралася на Говерлу, колекціонувала трипільський посуд та кохалася в бджільництві, могла б розгледіти щось у небі, але не могла зрозуміти того, що вона бачить. Верховна бізнес-леді взагалі не вміла (і не вміє) дивитися вгору. Грігян все ж таки вона, а геть не Тимошенко. Через подібні езотеричні здібності лідерів Майдану українська нація не могла не вляпатися в те, в що вона врешті-решт і вляпалася. Переможені та вигнані будівничі темної вежі повернулися з мороку ще сильнішими та жорстокішими, аніж були вони наприкінці 2004 року. Звичайно, довіри до вожаків, які завели націю в болото, більше не буде. Святе місце ніколи не буває порожнім. Нація схарапуджено шукає нового провідника. Банкіра здано в музей разом із трипільськими глечиками та порівняно в правах із бджолами, які не дають меду. Газова леді допомагає будувати темну вежу. На передній край боротьби вириваються ті, хто найбільш гаряче дихав в потилицю відставлених вожаків. Це, зрештою, непогано. Погано те, що і ці палкі неофіти не розуміють бездонної книги неба. Погано, що вони не розуміють символів та ритуалів української містерії. Але найгірше те, що вони – чи принаймні один з них – прегарно імітує і читання небесних знаків, і знання древніх традицій.
Предивні закони сучасної політики, а точніше сказати, примхливі та загадкові течії політичного моря підняли та й підкинули цього Великого Імітатора на поверхню, на верховину політичної боротьби, хоча його зовнішність окулярника, трохи незграбного та череватого, більше пасувала б до лабораторії якогось науково-дослідницького інституту, аніж повстанського штабу. Не так давно він був міністром внутрішніх справ і людиною системи. Наразі на тлі червоних плакатів із зображенням на них стиснутого кулака Юрій Луценко закликає трохи не до революції. Він бачить щось в небі, і він каже, що треба робити на підставі побаченого. Себто треба руйнувати темну вежу. Проте щось заважає повірити в його щирість. Мабуть, не так побутова російськомовність, як осуд прадавніх погоничів-героїв. В інтерв’ю газеті з дуже красномовною назвою «Московський комсомолець Донбасу» колишній міністр внутрішніх справ відгукнувся не дуже схвально (м’яко кажучи) про ту боротьбу, яку вела Українська Повстанська Армія. Особливо, шкода була панові Луценку волинських поляків, які зникли як субетнос, немов американські бізони. Та менше з тим. Свій новий громадський рух пан Юрій назвав достатньо гучно та претензійно – Народна Самооборона.
Принагідно зазначимо, що в Україні вже існує легендарна та справді революційна організація під назвою Українська Народна Самооборона (УНСО), до якої автор цих рядків не відчуває нічого, окрім щирої поваги, і яку (цілком небезпідставно) вважає тим середовищем, яке здатне покликати до життя справжніх погоничів, а не здібних імітаторів. Луценко співробітничав з УНСО під час акції «Україна без Кучми» і навіть надавав допомогу керівникам УНСО, коли останніх тодішній неоліберальний режим відправив за ґрати. 28 січня 2007 року 23-ій з’їзд УНА-УНСО прийняв рішення приєднатися до Народної Самооборони Юрія Луценка, хоча багато рядових членів цієї організації не були в захопленні від подібного розвитку подій. На початку березня планується здійснити так званий Марш Справедливості на Київ. Мова знову йде про руйнування темної вежі, і саме через це Луценко не може відчувати потреби в тих людях, які мають неабиякий досвід силового вуличного протистояння. Чого тут більше з боку Луценка – справжньої поваги до товаришів по зброї чи цинічного пошуку гарматного м’яса для чергових PR-акцій на людській крові, покаже лише час. Дуже хотілося б помилитися, але чомусь не віриться в щирість людини, яка водночас дружить не лише з унсовцями, але й з тими, хто належить до касти будівничих темної вежі. Варто згадати таких, м’яко кажучи, контроверсійних політиків, як Андрій Деркач та Давид Жванія. Про те, що останній фінансує його громадський рух, Луценко зізнався сам в ефірі однієї з українських радіостанцій. Мабуть, це дуже не просто руйнувати темну вежу і водночас перебувати в ній. Не набагато простіше бути міністром в уряді Януковича та водночас – в опозиції до того ж таки Януковича. Воююча Україна може знову наступити на граблі. Морок гусне. Зорі відходять від землі все вище і вище. Доба імітаторів триває. Нема кому тлумачити дороговкази богів. Нема кому сказати – contra spem spero. На жаль.
Тарас МАХНО