ОПУДАЛО З ПЛАЦКАРТНОГО ВАГОНА

Слово честі, простіше було б побачити плезіозаврів у поліських болотах, НЛО над Карпатами чи то пак вовкулаків на схилах київських пагорбів, аніж збоченців, які називають себе трансвеститами (вибачте на слові). Але часи змінюються, любі читальники. Процес світового розкладання торкнувся і нашої з вами Вітчизни. На це, мабуть, немає ради, адже Кримінальний кодекс прегарно охороняє збоченців та дегенератів. Зазначимо більше, поблажливе ставлення до цих, так би мовити, створінь є запорукою подальшої (можливо, успішної) інтеграції до Європейського Союзу, де, на думку наших лібералів, і місяць ясніше світить, і собаки гучніше гавкають. Звичайно, можна обрати позицію «відмороженого нейтралітету» і не звертати уваги на витівки хворих істот, але дуже вперто українському суспільству нав’язується думка про те, що збоченці – це такі собі безневинні диваки, люди товариські та навіть симпатичні. Мовляв, лише не толерантні ультраправі фанатики можуть відчувати ненависть та огиду до цих неординарних, але таких кумедних створінь. Про те, що це творіння сатани, а не Бога, якось говорити не прийнято. А дарма.
Наразі не варто коментувати чутки та міфи про потужне гомосексуальне лобі, яке існує у найвищих владних закамарках трохи не з перших років існування буржуазної республіки Кравчука–Кучми–Ющенка і яке, попри зміни чергових акторів у ліберальному «суспільстві видовища», вперто залишається чи то суфлером, чи то режисером багатьох і багатьох політичних подій – від ядерного роззброєння до універсалу національної єдності. Не будемо пертися зі своїми гетеросексуальними мармизами до збоченого всесвіту великої політики. Не варто. Поговоримо, натомість, про те, що оточує нас майже щодня. – Воно сичить хрипким голосом на хвилях ФМ-радіостанцій для офісних щуренят, воно строкатим павичем виникає на екранах телевізорів, без нього важко уявити святкові концерти та корпоративні вечірки заможних та жирних. Воно називається Вєркою Сердючкою. Воно є буцімто прикольною двостатевою істотою. Це і чоловік, і жінка водночас. Високочолі інтелектуали бридяться цією почварою. Цілком щиро. Особливо україномовні. Плебс (особливо суржикомовний)  шалено, до нестями обожнює цю карикатуру на античного андрогіна. Також цілком щиро. Втім, якщо останнім непритаманно думати взагалі, то першим, саме щира огида заважає проаналізувати феномен єдиного та потворного українського трансвестита, який, окрім слизької вульгарної оболонки, має цілком конкретне політичне нутро.
Звичайно, українська нація зазнала жахливих випробувань та катувань. Ми є однією з небагатьох європейських націй, яка залишилася без власної аристократії. Ми є народом, який вустами лібералів та соціалістів відмовив власній аристократії називатися українцями. Ярему Вишневецького несправедливо і геть не поштиво обізвали поляком, останнього українського гетьмана ще й досі вважають москалем та зрадником. Педалізація плебейських звичок, романтизація хамства та розумової вбогості почалися не в радянські часи. Малоросійське жлобство має за свій каламутний виток загиджений ставочок буцімто прикольних «малоросійських комедій» позаминулого сторіччя. На щастя, цей дискурс вироджується і єдине, що він зміг виплодити у новітньому часі, – це хамовиту та неосвічену тітку, колишню провідницю, яку до того ж грає хлопець. Щоправда, теж пришелепуватий та малоосвічений.
Говорячи про Андрія Данилка, згадують, передусім, український варіант вічної як світ та банальної як міщанське життя малоцікавої історії про затюкане жлобеня з глухої провінції, яке власними зусиллями пролізло крізь численні отвори на велику сцену і стало зіркою. Вдало експлуатуючи образ типової провідниці-хамки, яка ніколи не принесе пасажирам чаю, а натомість пригостить їх гучними матюками. Данилко перетворився на своєрідного раба маски, на слугу неосвіченої худоби. Його важко уявити в будь-якій іншій ролі. Просторікувати про його акторський талант чомусь не хочеться. Так само хотілося б лишити на відкуп психіатрам розлогі міркування про те, чому актору-початківцю закортіло переодягатися в жіноче вбрання, до того ж в уніформу працівниці залізничного транспорту. Нехай журналісти бульварних видань з’ясовують, яких пуберантних травм зазнав Данилко до того, як став Сердючкою. Це нас не цікавить. Нас цікавить, чому такою популярною є Сердючка в РФ та Ізраїлі, і чому наші милі жлоби-співвітчизники заходяться в щирому реготі, споглядаючи недолугий конферанс збоченого трансвестита та щиро не розуміючи, що сміються із самих себе.
Ми не хочемо розглядати Сердючку як частину всесвітньої змови та шукати на її неандертальському лобі клеймо Звіра. Проте, хоч і на побігеньках, але воно все ж таки слугує нечистому. Якщо пропустити повз вуха комарине гудіння лібералів про те, що українці мають сміятися із самих себе, і подивитися декілька кліпів цієї потвори, то можна (навіть не напружуючись) зробити декілька неупереджених та вельми цікавих висновків. По-перше, важко не помітити, що Сердючку нав’язують не гірше, ніж пральний порошок чи то зубну пасту. По-друге, вас жахне скалічена і спотворена українська мова. По-третє, важко не помітити, що в РФ та (меншою мірою) в Ізраїлі Сердючка сприймається як... символ України. Це Ісландія на Євробаченні голосувала за десакралізовану, але все ж таки гуцульську екзотику у виконанні Руслани Лижичко. Це в Німеччині знають, що брати Клички з України. Натомість, пересічний росіянин нині достеменно знає, що українка – це геть невиховане опудало з плацкартного вагона, а українець – це збочений хлопець-придурок, який у це опудало переодягається. Звичайно ж, можна було б плюнути на подібне сприйняття України у сусідній, хоч і дуже братній державі. Можна. Якби не один факт. Ті, хто насправді носить на собі клеймо Звіра, планують дестабілізувати та знищити Україну саме руками росіян. Їх треба підготувати до того, що масові зачистки українських містечок та сіл будуть полюванням не на людей, а винищенням прикольних, дурнуватих та збочених істот. Витруюванням щурів чи то пак комах-шкідників. Таких-от, як Вєрка Сердючка. А ви кажете – український гумор.
Олесь ШАШКЕВИЧ