Та, якщо проглянемо працю американського професора Альфреда Кінсі, яка стосується особливостей сексуальної поведінки людини, то нам відкриється з першого погляду жахлива картина – до 30 відсотків американців мали стосунки із представниками своєї ж статі. Виходить, що деякі речі, які, на перший погляд, здаються неймовірними, мають, на жаль, цілком реальне підґрунтя. І деякі явища є насправді шкідливими, такими, що несуть реальну небезпеку людству.
Так, наше суспільство, як виявляється, погано обізнане з таким явищем, як «фемінізм». Навряд чи знайдеться той, хто максимально точно визначить час та обставини виникнення феміністського руху в Європі та США. Хтось згадає рух жінок за громадянські права в Англії наприкінці ХІХ століття, хтось згадає «емансиповану революціонерку» Клару Цеткін, що її пов’язують із виникненням свята 8 березня. Це все правильно. Але це тільки надводна частина «айсберга».
Отож, в середині ХХ століття в США з’являються екзальтовані групи досить радикально налаштованих жінок, які нібито боролися за «гендерну справедливість», за рівні права з чоловіками, за припинення дискримінації за статевою ознакою. Їхнім «рупором» стала така собі Бетті Фрідом, справжнє прізвище – Гольдштейн, що походила з емігрантської родини російських євреїв. В молодості вона зв’язалася з «лівими», захопилася ідеями комунізму. Все середовище, що оточувало цю «мадам», у своїх поглядах явно тяжіло до комунізму. Феміністки влаштовували масові вуличні акції, під час яких «виплескували» всю свою ненависть до «вікторіанської» Америки, ненависть до тогочасного американського суспільства. Ідеї феміністок про гендерну рівність насправді виявилися проявами шовінізму у ставленні до всіх чоловіків загалом. «Не вари сьогодні вечерю, нехай пацюк (чоловік себто) залишається голодним» – цей заклик яскраво ілюструє сутність феміністського руху в США. «Жінка – пригнічена істота, чоловік – узурпатор» – чи не здається вам, що такі речі могли говорити лише ті, що були або кимось дуже ображеними або ж психічно нездоровими? Іще красномовнішим є той факт, що одними з перших «поборниць» жіночих прав були або марксистки, як і їхня ідейна «наставниця» Клара Цеткін, або повіями, або, вибачте, лесбіянками (як не вірите мені, повірте професору Кінсі). Дехто із наших прихильників демократії емансипанток вважає необхідним демократизувати збоченство. Ганна Герман-Стеців, нині депутат від «Партії регіонів». Два роки тому в прямому ефірі 5-го каналу під час дискусії з приводу позитивних і негативних моментів вступу України до ЄС дуже специфічно відреагувала на репліку свого опонента, який виявив занепокоєння поширенням в Європі тенденцій до узаконення одностатевих шлюбів. Пані Герман викрикнула буквально наступне: «А що ви маєте проти гомосексуалізму?!» і аж почервоніла від обурення. Така реакція – випадковість чи закономірність? Видається мені, що не просто вона так себе повела. Нормальна людина у прямому ефірі так не вчинила б. Підозри почала посилювати та обставина, що останнім часом екс-радниця Віктора Януковича вподобала носити великий рожевий бант на піджаку або кофті. Символізм?
Повертаючись до питання радикалізації феміністичного руху, зазначу, що свій екстремізм сучасні американські феміністки «запозичили» саме у «полум’яних» революціонерок початку ХХ століття, тих самих Рози Люксембург та Клари Цеткін. Причому «найбільш жіноче свято» 8-го березня (в царській Росії воно відзначалося, між іншим, 23 лютого) має безпосереднє відношення до войовничих «поборниць жіночих прав». Дата ця збігається з датою кривавого юдейського свята Пурим, причому – не випадково, а відповідно до задуму «марксистки-екстремістки» Кларочки Цеткін, єврейки за національністю. До перших маніфестацій, що організовували ліво-радикальні поборниці жіночих прав саме 8 березня, окрім громадянок Західної Європи, якщо справді дискримінувати, долучалися у великій кількості місцеві повії. І вимагали вони не вирішити проблему браку при-стойної для
жінок роботи, а ледь не узаконення своєї «найдавнішої» професії.
В Російській імперії наприкінці ХІХ
– початку ХХ століть вистачало терористичних («бомбістських») комуністичних і анархістських угруповань, до складу яких входило чимало жінок, що їх можна прирівняти до сучасних феміністок. Так, одним з найактивніших членів союзу «народовольців», тих самих, які вбили царя Олександра ІІ, була Софія Перовська.
Та це ще було півбіди. Поширюючи Європою і Америкою свої ідеї, феміністки подавали дурний приклад решті жіноцтва. Емансипація жінок та радикалізація жіночого руху в середині ХХ століття несли реальну небезпеку традиційному суспільству, побудованому, зокрема, на родинних цінностях. Було поставлено під загрозу саме існування християнської традиційної родини – «фундаменту» нації.
Отож, враховуючи всі озвучені факти, ми напевне можемо стверджувати, що так званий фемінізм – це не змагання за взаємоповагу між чоловічою та жіночою частинами суспільства, а всього лише спосіб якось виокремитись, якось реалізуватись, особливо якщо це не вдається нормальним загальноприйнятним шляхом.
Тож, шановні українці і українки, перш ніж чимось захоплюватись, слід подумати, чи не нав’язується вам щось шкідливе, щось суспільно небезпечне.
Сергій БАГРЯНИЙ