Продивіться афіші хоча б київського театру імені Івана Франка. На пальцях можна перелічити класичний репертуар. Зате вистав іноземних авторів – чи не по кілька прем’єр за концертний сезон: бо ж ми європейська нація, а не якась там малоросійська Зачепилівка. І це камінь, передусім, в город художнього керівника театру Б. Ступки, який тепер єдиний визначає його репертуарну політику.
А я собі із сумом подумала, скільки цікавих п’єс припали пилом – того ж Миколи Куліша або Івана Кочерги. Хіба не зацікавили б «Алмазне жорно», «Ярослав Мудрий», «Свіччине весілля» – адже це наша історія, зображена яскраво, оригінально, талановито. До того ж, і нагода була б ушанувати ювілей Івана Кочерги, якому, до речі, не щастило з цим театром і за життя. Ну, а по смерті – й поготів!
Іван Кочерга народився 1881 року в селі Носівка на Чернігівщині, неподалік міста Ніжина, в якому вчився Гоголь і яке збирався прославити в сатирі «Дещо про Ніжин, або Для дурнів закон не писаний». Батько його був залізничним службовцем, безплатний квиток давав синові можливість супроводжувати його в численних подорожах по країні. Розклади руху потягів привчали хлопця до думки, що за часом потрібно спостерігати, бо спізнишся – і поїзд вирушить без тебе. До речі, дія в багатьох його п’єсах відбувається на вокзалах, різні персонажі згадуватимуть станційні перони, метушню, зустрічі і прощання.
Після чернігівської гімназії юнак навчається на юридичному факультеті Київського університету. Знання, здобуті там, потім відгукнуться в його п’єсах образами кумедних стародавніх правників, писарів, численними латинськими термінами. Однак сам Кочерга про цей час залишив тільки два рядки в автобіографії.
А от про романтичний, мрійливий характер 25-річного чернігівського чиновника свідчить дуже незвична світлина 1906 року. На ній – інтер’єр кімнати на Сіверянській вулиці, де він тоді жив. Композиція фото справляє враження заздалегідь обміркованого сюжету вистави, героєм якої є він сам. Об’єктив вихоплює довгий стіл, покритий килимом. На ньому в добре продуманому безладі лежать старовинні фоліанти, зверху на них книжки, папери. Найвища точка композиції – піщаний годинник.
Поруч на столі стоїть череп (пересторога «memеnto mori») і розкішна троянда. Кочерга сидить одягнений у блискучий шовковий халат, на пальці – старовинний перстень. Ось такий його мікросвіт, в якому він затишно почувається.
Із 1914 року тихою пристанню для нього на 20 літ стає Житомир, де він працює старшим ревізором Волинської контрольної палати. Отож удень – служба, а ввечері – розмови з героями власних романтичних драм і ліричних комедій. Писав він їх тоді російською мовою, хоча добре знав українську. Перша з них «Песня в бокале», драматична казка, в якій з’являється майстер-годинникар Карфункель з його містичним визначенням часу. Ця філософська категорія впродовж усього життя буде цікавити Кочергу, але він через певні політичні обставини по-різному тлумачитиме її.
Із Чернігова драматург одна за одною розсилатиме свої п’єси до столичних театрів, однак звідти не одержить жодної вісточки. І ось уже одружений, батько двох дітей Кочерга наважується поїхати до Петербурга, хоча пам’ятає пересторогу М. Гоголя: «Не вірте цьому Невському проспекту». Він розносить по театрах і журналах свої п’єси, для благозвучності вже підписані «Кочергин», однак його сценічні казки нікого не зацікавлюють.
Наближається холодна, сльотава осінь. З найманого кутка за борги його виселяють. Хтось порадив йому написати п’єси для такого собі театрика «Фарс», репертуар якого був на межі пристойності… За них він отримав якусь копійчину, однак згодом із соромом згадуватиме свої тодішні опуси.
Так і не завоювавши Північної Пальміри, він повертається до Житомира. Настає лютнева революція 1917 року, яка насторожує і лякає його, він людина далека від політики. Влаштовується працювати в робітничо-селянську інспекцію і не покидає літературної праці. Тогочасний Житомир не був глухою провінцією: тут відбувалися літературні вечори (навіть приїжджав Маяковський), театральні вистави. Дуже популярним було інструментальне тріо, в якому грав чудовий піаніст і композитор Віктор Косенко, з яким Кочерга товаришував: його музика звучатиме в деяких п’єсах драматурга.
1925-1926 роки стали для нього переломними. Після розгубленості, руху навпомацки, в зачарованому колі старих тем він нарешті знаходить шлях, який має вивести його на широку театральну сцену. Це п’єса-казка «Фея гіркого мигдалю» про життя дрібного панства Ніжина ХІХ століття. Його побут, дотепно охарактеризовані персонажі, комедійна плутанина ситуацій – усе це написано талановитою рукою, цікаво, оригінально. П’єсу поставили в Одеській держдрамі за участю відомих акторів К. Осмяловської та Ю. Шумського. Однак згодом стримана оцінка твору («ідеологічна вартість невелика») змінилася на ледь не прямі політичні звинувачення.
15 років пролежала в столі драматична п’єса «Песня в бокале». Нарешті її поставили в Народному театрі Харкова. Переклад зробив П. Тичина, музику написав П. Козицький. Саме він відчув цікавий «нерв» творчості Кочерги: «У вас є велика культурність чуття до романтичних фарб, а головне – творча фантазія».
У 1927 році Кочерга закінчує мелодраму «Алмазне жорно»: «Тут історичні ідеї, – пояснював він, – правлять тільки за грізний фон, а вся фабула належить авторові». Йдеться про часи Коліївщини – повстання гайдамаків на Правобережній Україні в 1768-1769 роках. У листі Кочерги до режисера В. Василька драматург так пояснив обрану тему: «Рух своїм часом був дуже коротким, але грізні гуркоти цього грому ще було де-не-де чути. І ось цей віддалений гуркіт і поряд його хмура тінь Кодні, де вже щербилися сокири на гайдамацьких шиях, повинні утворити грізний фон для всієї драми».
«Алмазне жорно» – п’єса цікава й талановита, але керівники театрів полохливо відверталися від неї і не хотіли її ставити. Написана на історичному матеріалі, вона здавалася їм неактуальною, несучасною. Нарешті «Алмазне жорно» поставили в 1929 році в Запорізькому театрі імені М. Заньковецької, а згодом – у Житомирі.
Оці закиди щодо неактуальності боляче дошкуляли Івану Антоновичу, і він узявся за нову п’єсу «Натура і культура», але її заборонили, бо автор «прославляв землю, а не індустріалізацію». У наступній п’єсі «Марко в пеклі» (1928 р.) він показує «активного будівника нового суспільства у нещадній боротьбі з ворогами». Драматург обирає жанр феєрії, де поєднуються фантастика, жарт і гостра алегорія.
У старовинній українській думі співається про козака-яригу, що «Марком прозивався, та ще й пекельним звеличався». Герой Кочерги теж потрапляє до пекла, але Марко не той, і пекло інше. Як і Котляревський, Кочерга оригінально та дотепно виводить на сцену різні типи хабарника, ґвалтівника, розтратника, прогульника. Але головний герой командир Марко, позитивний на ті зловісні часи, що звик погрожувати наганом і розстрілом, нині сприймається як предтеча кривавого енкаведиста сталінських часів.
Зажадавши певних змін і викреслення деяких дійових осіб (зокрема Петлюри), репертком дозволив п’єсу. Режисер В. Василько попросив І. Кочергу поступитися гостротою сцен у змалюванні негативних типів: «Але хіба краще, коли поховають і Вашу, і мою роботу, як поховали «Народного Малахія». Це було нагадування про долю блискучої вистави М. Куліша і режисера Л. Курбаса в «Березолі». І Кочерга був змушений погодитися на ці зауваження.
Із 1928 року Іван Антонович полишив свою роботу в робітничо-селянській інспекції і працює в редакціях газет театральним рецензентом. Потім він згадуватиме: «Дев’ятигодинна праця в редакції висмоктує й ту невелику творчу енергію, що в мене є. І я з жахом бачу, що нерви відмовляють служити». Нестатки змушують його взятися за «соціальне» замовлення – п’єси для кооперації. Однак це не його стихія, тож цикл таких п’єс нагадує театральні агітки 1920-1922 років, де всіх персонажів поділено на дві групи: бездоганних незаможників і злочинних куркулів. І тут згадується геніальна п’єса «97» М. Куліша – і це порівняння не на користь І. Кочерги. Письменник це добре усвідомлює і починає шукати матеріал для нового твору. Він перечитує історичні хроніки, літописи. Так з’являється задум «Свіччиного весілля». Як слушно зауважує літературознавець Наталя Кузякіна, «ця драматична поема була виходом із Міносового лабіринта, спогадом про те, що в світі існує краса». У передмові до цього твору Іван Антонович писав: «Коли я випадково натрапив на мотив «заборони світла», …мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину суто міського життя і соціальної боротьби в стародавньому місті, а на цьому мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби в України за свою волю і самобутню культуру.
У двох грамотах литовських князів (1494 і 1506 рр.), що володіли тоді Києвом, є коротенька звістка про те, як київські воєводи заборонили, немовби з протипожежних міркувань, засвічувати світло «в домєх» київських городян і ремісників, стягаючи в разі непослуху чималі штрафи. Тяжка ця заборона тривала, очевидно, не менше 15 років… Із мотивом заборони світла я зв’язав відомий київський звичай «женити свічку» 1 вересня, що справлявся ще порівнюючи недавно – в 80-90 роках минулого століття. Для цього я поставив у центрі поеми вигадану постать ремісника-зброяра Свічки».
Життя середньовічного Києва Кочерга відтворив яскраво й талановито. Вперше в його творчості людина з іграшки долі, з порошинки у віхолах випадковостей – щасливих чи фатальних – стає творцем свого життя. Письменникові вдалося в цій поемі осягнути ту невловиму красу, за якою він тужив і яку марно шукав у багатьох попередніх п’єсах.
Кочерга покладав надії на сценічне втілення «Свіччиного весілля», але, як писав йому один критик: «Все шарахаются о 1506 год. От писания требуется 1930! Требуются пьесы на современные темы – о колхозе, артели, рабочем движении». Жоден театр так і не взявся тоді за її постановку. Кочерга чекав п’ять років, поки ця драматична поема була вперше поставлена в театрі імені М. Заньковецької, відтак у Дніпропетровську, Донецьку. Вже після смерті Івана Антоновича Київський театр імені І. Франка поставив «Свіччине весілля» – він майже чверть століття чекав цього (режисер вистави Г. Юра, актори О. Кусенко, Д. Мілютенко, В. Добровольський). Однак текст поеми зазнав невиправданих скорочень, а надмірне збільшення етнографічних деталей і введення хору надали спектаклеві оперного видовища.
1929-1932 роки – це часи відчайдушних спроб Кочерги написати п’єсу, де були би втілені його оригінальні мистецькі ідеї в нові образи й сценічні форми. Наполегливість цієї замкнутої людини, якій уже минуло піввіку, вражає: не загубити оптимізму і не визнавати себе переможеним обставинами можна було тільки за умови фанатичної віри в своє покликання. І ось трапляється така нагода: оголошено всесоюзний конкурс на кращу п’єсу. Кочерга пише «Годинникара і курку», згодом перейменовану в «Майстри часу», і відсилає її до харківського реперткому. У відповідь одержує заборону. Однак він не розгубився: перекладає її терміново російською мовою і пересилає своєму знайомому до Ленінграда. Той відправляє її листом із ленінградським штампом до Москви.
Конкурс викликав ажіотаж, до журі надіслано 1200 п’єс із усього Радянського Союзу. І ось результати: першу премію ніхто не одержав, другу і третю – Корнійчук та Кочерга. Нарешті! – визнання, здобуте такою важкою працею, довгими роками очікувань. П’єсу прийняли до друку і до постановки.
…Загалом тема часу в творчості Кочерги виникала не раз: він хотів показати в живій сценічній формі специфіку цієї філософської категорії, а також тих, хто володіє ним і хто підпадає під його жорстоку владу. Драматург придумує напружені, дуже загострені житейські обставини, щоби виявити незбагненну природу часу. У п’єсі майстрами його, господарями є більшовики, а найточніші години – години революції.
Але… В п’єсі об’єктивна властивість часу, його незалежний од втручань людини зміст ніби забувався, відкидався. Людина прагнула панувати над часом, не вивчаючи, а ігноруючи його. До речі, всі чотири дії вистави відбуваються на вокзалі, де знову ж таки з’являється годинникар Карфункель – антипод радянського робітника. Він обстоює теорію «тісного, щільного» часу, коли, приміром, за 24 хвилини до від’їзду потяга можуть статися події, які за інших обставин відбувалися б протягом багатьох років.
Вистава «Майстри часу» на сцені МХАТ-2 була театрально гострою, оригінальною. Згодом вона з’явилася в Київському театрі імені І.Франка, в Харкові, в багатьох містах Радянського Союзу, а також у Німеччині, Болгарії, Чехословаччині. Це був успіх, якого так довго добивався Кочерга, це була слава.
Нарешті для Івана Антоновича закінчується провінційне побутування в Житомирі і виснажлива праця в редакції газети. Його запрошують до Києва – сталося це на шостому десятку років. Мабуть, Кочерга покладав чималі надії на дружні стосунки з колегами, сусідами по будинку письменників на вулиці Леніна, 68. Однак його стримана, замкнута натура поглиблювала цю відстань. Затруїла йому життя і родинна трагедія: два сини-п’яниці (один ще й з нападами божевілля) багато років тероризували батьків. Діти стали ворогами, які з ненавистю стежили за кожним кроком Івана Антоновича, вимагаючи грошей.
Війна застала Кочергу, коли йому минуло 60 років. Він разом із письменниками евакуювався до Уфи, де працював відповідальним редактором газети «Література і мистецтво». 1944 року письменник із родиною повернувся до Києва. Життєві турботи, яких він не любив і боявся, забирають у нього чимало нервів. Єдина відрада – творчість, тож береться писати драматичну поему «Ярослав Мудрий». Стольному місту – його велика любов: «Хто вип’є раз дніпрової води, тому ніколи Київ не забути». Він із пієтетом зображає епоху Ярослава Мудрого, коли панувала сильна монархічна влада. Князь в його зображенні, постать трагічна, однаково велична і в своїх чеснотах, і у вадах, характер надзвичайно активний і палкий.
Перечитуючи драму сьогодні, знаходиш багато ремінісценцій із теперішніми часами. Хоча б оцю: «Мудрий лад не насадити кроткими руками». Кочерзі закидали ідеалізацію правління князя Ярослава, недостовірність деяких історичних подій. Але ж це драматична поема романтичного плану, а не історична реалістична драма чи трагедія, пояснював він.
Прем’єра «Ярослава Мудрого» відбулася 1946 року на сцені Харківського театру імені Тараса Шевченка. Вона була чи не найкращою з усіх вистав Кочерги.
Іван Антонович дуже хотів побачити цю п’єсу і на сцені театру імені Франка, але так і не дочекався за свого життя, хоч як скаржився і обурювався цим. Харківська вистава була відзначена Державною премією, її удостоїлись режисер і актори, крім драматурга. Отакі бувають парадокси! Щоправда, за свого життя ще раніше він одержав двічі орден Трудового Червоного Прапора і звання заслуженого діяча мистецтв.
Останні роки життя Івана Кочерги були нелегкими: часті хвороби, сімейні нещастя давалися взнаки. На сцені його п’єси, крім «Ярослава Мудрого», у Харкові не йшли. 29 грудня 1952 року стрілки годинника життя, за яким так уважно стежив письменник, зупинилися назавжди…
Ольга МЕЛЬНИК