Саме у розпал більшовицького великодня 8 листопада 2006 року він добре-таки полякав українців небезпекою скасування горезвісної Політреформи.
А другого дня Різдва Христового, 8 січня 2007 року, безапеляційно прорік, що ота Політреформа неодмінно мусить бути доповнена реформою місцевого самоврядування… Інакше… Власне, до чіткого «інакше» А. Єрмолаєв справу її не довів.
Та й навіщо? Головне зараз – це зомбувати український народ необхідністю реформи самоврядування! Адже за планом Великого Комбінатора Л.Д. Кучми та його рудомозковитих затичок (Азарова, Мороза, Януковича), «антикризовий» квартет має зосередити нагорі величезні владні повноваження.
Що від них матимуть 2/3 українців? Рівно те, що вже мали до «помаранчевої» революції 2004 року. Ще одна чверть громадян матиме якісь крихти. І тільки 10 відсотків буде «біситися з жиру».
Як тоді розряджувати атмосферу за такої великої кількості незадоволених?
Не надто давня історія, і, зокрема, комуністична, подає блискучі зразки громовідводів. Досить пригадати події «великого перелому» 1929 року, скоєного одним із духовних батьків сучасних червоно-рожево-біло-голубих Й. Сталіним. «Великий перелом» викликав масовий і майже миттєвий вступ селян-одноосібників до колгоспів. Вступ був таким швидким, що домашня худоба селян-середнячків просто не встигла за своїми господарями (була вирізана у селянських дворах).
У газеті «Правда» блискавично з’являється стаття «батька» під назвою «Запаморочення від успіхів» (у справі колективізації). А вже за нею швидко загриміли в Сибір та концтабори місцеві активісти, піонери колгоспного руху, що, як виявилось, неправильно зрозуміли чи втілили задуми Й. Сталіна. Видатний російський поет О. Твардовський віднайшов тонку поетичну інтерпретацію того феномена:
Да, он умел, без разговоров,
Внезапно, как уж припечет,
Любой своих просчетов ворох
Свалить на чей-то вражий счет…
Через три з лишком десятиліття подібний громовідвід застосував інший «батько» нинішніх наших «ліваків» Мао Цзедун. Тоді за трагічні наслідки «большого скачка», затіяного комуністами на чолі з «великим кормчим» (Мао) теж мусив хтось відповідати.
І тоді була спущена рішуча команда: «Огонь по штабам!» За нею банди хунвейбінів та цзаофанів громили місцевих активістів, що знову неправильно зрозуміли і втілювали примарні ідеї своїх вождів.
Цікава деталь спливла на поверхню із короткого протистояння між «бютівцями» та «регіонами», що мало місце минулого літа. Один із відомих «регіоналів» з гордістю заявив тоді журналістам, що палатки для біло-голубих до Маріїнського саду роздобуто аж із… Китаю! Який зворушливий прояв духовної близькості «істінно данєцкіх» із сучасними китайськими!
(А наші націонал-демократи й, насамперед «нашоукраїнці», аж із шкіри, бідненькі, лізуть, доводячи, яка то величезна прірва між червоними комуністами та біло-голубими буржуями-регіоналами!).
Сьогодні вже настав час шукати гарний громовідвід сучасним українським лівакам. Звичайно, провали їхні ще не надто помітні, бо не дуже великі. Зате аванси були роздані хоч куди! Пригадаймо рекламу біло-голубих ленінців взимку та в березні 2006 року: поліпшення життя українцям «вже сьогодні»! (У Мао це мало відбутися через 2-3 роки, а в Лєніна через 10-15).
Ситуація для відкриття вогню по місцевих штабах з боку лівих «кризовиків» зараз дуже зручна. Адже місцеві адміністрації в Центрально-Північній, Західній та Південній Україні (крім Криму) укомплектовані «людьми Ющенка». Та й у Східній Україні не важко знайти головних винуватців усіх провалів і нещасть за останні 15-20 років: на Харківщині, поза сумнівом, це буде А. Аваков, на Луганщині – Г. Москаль, в Запорізькій області – Є. Червоненко. Для всіх лівих, незалежно від кольору (кумачево-червоних, Москва, темно-червоних, Пекін, а чи біло-голубих, наш Донецьк) пошук винних завжди був найпростішою справою. Так у них водиться принаймні з 1869 року, з часу появи «Катехізису революціонера» С. Нечаєва, духовного предтечі В. Леніна (а потім Й. Сталіна, Мао Цзедуна, Пол-Пота…)
Ось тому і взявся А. Єрмолаєв витьохкувати пісеньки про нагальну потребу реформи самоврядування. Власне, це заповідав ще Л. Кучма 8 грудня 2004 року, і тому А. Єрмолаєв тут і не оригінальний, і не геніальний.
Пан Єрмолаєв геніальний в іншому (і це без жодної іронії!). Хіба міг би хтось у світі прямо із різдвяного похмілля передбачити розвиток подій на владному Олімпі України 10-12 січня 2007 року? – Навряд. А. Єрмолаєв зумів!
Спочатку третій тур «шурів-мурів» зі своїм політичним противником за участі «спікера» затіяв В. Ющенко. А 12 січня всім стало відомо, що до «шурів-мурів» із демонами вперше вдалася наша «світла сила» (Ю. Тимошенко).
Під час перемовин кінця вересня 2005 року (з приводу прем’єрства Ю. Єханурова) та початку серпня 2006 року (з приводу підписання універсалу) небагато хто з українців оцінював поведінку В. Ющенка як хитромудру. Однак вона хоч на деякий час видавала якийсь непевний ефект. Сама ідея чергового туру переговорів в декого викликала подив: скільки можна? Адже тричі випадковість – то вже закономірність. То вже не вияв слабкості, м’якотілості, політичної наївності, то вже безпринципність.
Наслідком її стало перетворення 12 січня президентської посади в Україні на статус англійської королеви.
Через два тижні, 24 січня, А. Єрмолаєв зродив ще одне: «Виявляється, відтепер, щоб Ющенкові успішно змагатись з Януковичем, йому необхідно постійно плодити ініціативи». Отакої! Однієї тільки ініціативи універсалу ледь не вистачило, щоб Ющенко себе цілком не закопав в землю… А тут йому пропонують просто перманентне самозакопування… Та й з ким Ющенку плодити отой ініціативний пронос, адже мало не з початку Президент оточив себе людьми із «барлога». Колись, у 1920-х роках, в середовищі лідерів совєтів завелась було мода прикладати вздовж лоба вказівний палець, що означало натяк на вузьколобість, низький лоб. Сьогодні прикладати нічого не треба: один вигляд небритих щік та підборідя засвідчує те саме.
Та й навіщо Ющенку порпатись в ініціативах? Для серйозної роботи цілком би вистачило роботи із Конституцією України. Не така вона вже й погана, як це її виставляють апологети Політреформи.
Зміст класичної правової держави полягає, насамперед, у неухильному дотриманні принципу верховенства закону: важливого і не дуже досконалого, – які продукує ось уже 15 років поспіль наша злочинна Верховна Рада.
З усіх законів взагалі найважливішим є верховенство Основного закону (Конституції). Якщо нехтується Конституція, то ставлення до інших законів вже не має принципового значення. Тим більше, що вони, на наш погляд, на 99 відсотків недосконалі, і причому кожен – за спеціальним умислом відповідної більшості у Верховній Раді. Довести загалом це досить легко, спростувати, думаю, неможливо.
Конституція 1996 року має дві вади: 1) загальний характер (він властивий всім Основним законам нормальних держав) 2) соціалістично-демократичний характер (але хіба він міг бути інакшим тоді, коли конституційний процес здійснював кучмівсько-соціалістично-селянський авангард за підтримки нацдеківської меншості та жменьки націоналістів?).
Конкретизацією загального характеру можна було поступово подолати обидві вади. Однак Верховна Рада свідомо не йшла на це! А в критичний момент, 8 грудня 2004 року, вона пішла на повну ревізію Конституції! І єдина фракція, що тоді засудила (м’яко) цю ревізію, сьогодні, роздягаючись до останньої нитки, лягає під «ревізіоністами»! За що карає нас Господь?
М. МЕЛЬНИЧУК
м. Канів, Черкащина