Кажуть, назва села Нетішин в тодішньому Проскурівському краї походить від імператриці Катерини другої, що проїздила цими болотистими рівнинами до Польщі і, знуджено вдивляючись в осінні тумани над закислими мочарами, неголосно мовила: «Не тешит это все...» А в 1984 році на місці села, між болотами і водами, необхідними для технологічного процесу АЕС, почало зростати місто-супутник Славутича, де здіймалися ядерні реактори атомної. В Нетішині розросталися служби обслуговування будови, висушувалися болота й насаджувались соснові ліси, що вносили до навколишніх ландшафтів не характерні їм риси. І, можливо, через те, що людині не вільно змінювати природу, як, зрештою, і всяке інше творіння Господнє, всесвітній баланс енергетики невідворотно мститься за нерозумний гріх і, у свою чергу, змінює людину, витворюючи генотипи та психіку, які далекі від українського менталітету, притаманні радше спекотній Іспанії, де любов органічно римується з кров’ю в гортанних співах гранадійського Канте хондо.
НЕТІШИНСЬКА КАРМЕН
В часи будівництва Нетішина до нього приїхала на заробітки поліська дівчина Зоя, в якій донині проглядається щось незвичайне, стільки енергії та непереборної пристрасті таїться в її худенькій статурі. За її словами, вона не мала народитися на світ, бо, коли її мати завагітніла, чоловік покинув її, і вона вже збиралася йти на аборт, а бабуся, що жила на хутірці у лісі, сказала: «Роди, я виховаю.» І виховувала, як могла, у лісі, де дівчинка якось блукала цілий тиждень, прибившись до вовчиці з вовченятами, яка її не зачепила, а, певно, годувала молоком, як колись її пращурка Ромула і Рема, що, кажуть, також походять з наддніпрянських степів. Може, від того в Зої проглядається щось від вовчиці, яка за велінням природи сама вигодовує й виховує своїх вовченят, доки вони не долучаться до зграї. У Нетішині Зоя вийшла заміж, народила двох дівчаток і, напевно, прожила б свій вік у злагоді, виховуючи дітей та онуків, якби не перетнув її життєву стезю інший енергійний та далеко не травоїдний вовк за природою – Мирослав Стефанський. З’явився тоді, коли підросли діти, розламувався старий світ і народжувався інший – болота «розвинутого соціалізму» перетворювались на пустелі капіталізму, що на наших теренах крутить свої вихори й донині.
Зоя і Стефанський запізналися в Нетішині чи, як каже Зоя, більше у Мирослава розпалилося кохання до заміжньої жінки з дітьми, котра, проте, на довколишніх теренах була особою неординарною, намагалася вступити на театральний факультет, а танцювала й співала так, що не одного чоловіка могла розпалити. На той час Стефанський був одружений, мав сина, однак міг собі дозволити неординарні пристрасті, працюючи керівником Нетішинського СУ-13 «Електропівдензахідмонтаж», що постачало обладнання для АЕС. Чи з боку Зої стосунки зі Стефанським були шаленим коханням, чи любов’ю з інтересом – знає лише Бог. Хоча, кажуть, справжні почуття й пристрасті розгораються найчастіше незалежно від людської свідомості. Тож Зоя та Стефанський так і знайшли одне одного, відчувши взаємний потяг вовчого запаху, бо саме такі пари, позначені тавром рокованої пристрасності, котра розхитується від любові до крові цілком у дусі російської приказки «Милые дерутся – только тешатся», не відпускаючи їх одне від одного, мов скутих одним ланцюгом невільників на веслах галери.
Як би там не було, Зоя розлучилася з чоловіком, Стефанський покинув сім’ю і одружився із Зоєю, яка народила йому сина, отримала трикімнатну квартиру і, може, жила б собі щасливо, якби Мирослав Стефанський був трохи досвідченішим у справі привласнення народного майна, та Л. Кучмі у 1994 році не намислилось влаштувати боротьбу із бандитами, організувати відділи з боротьби з корупцією й розгорнути по Україні театралізовану ловитву крадіїв, аби продемонструвати свій потяг до справедливості, а за завісою цього театру розбудовувати власну грабіжницьку імперію. Під нову мітлу і втрапив Стефанський восени 1994 року. Його заарештували за статтею 86 прим. (розкрадання народного майна), за яку ще кілька років перед тим садили надто надовго або й довічно, якщо не розстрілювали.
Про те, як Зоя, що лишилася з трьома дітьми, електричками та попутками їздила до Хмельницького та Шепетівського СІЗО, усіма правдами й неправдами визволяючи Стефанського, можна знімати серіал. Достатньо сказати, що вона через 5 місяців не лише визволила його, але й придбала новеньку «шестірку», на якій Стефанський приїхав до прокуратури. Цікаво, що історія визволення тієї «шестірки» звучала в її вустах не менш хвилююче, ніж історія звільнення Стефанського. В результаті замість довічного ув’язнення «за розкрадання» Стефанський отримав два роки умовно «за безгосподарність» і повернувся до коханої дружини. Але посаду у СУ-13 було втрачено, і він два роки ходив лісами та говорив з соснами, як каже про це Зоя. А вона з грошей, що надсилала старша дочка, платила його аліменти, й один Бог знає, за які прибутки годувала дітей, доки Стефанському не вдалося повернутися на керівну посаду в СУ-13, де люди знову виявили йому довіру, бо він був таки вродженим вожаком, хоча на перших порах і рядився в овечу шкуру, дбаючи про людей. Та згодом хижа натура взяла своє, підприємство акціонувалося, паї переходили від людей, що звільнялися, до керівництва, і гроші робили свою чорну справу, яку вони незмінно вчиняють з тими, хто за ними женеться, дозволяючи цьому «зеленому змієві» пожирати себе з кишками. Як оповідає Зоя, найстрашнішими були людські образи та чорна енергія, яка накривала сім’ю з головою, впливала на дітей, бо не раз вона знаходила під дверима спутані клубки волосся, якими обібрані Стефанським люди чаклували помсту на голови всієї сім’ї. Бо це втішна ілюзія минулих століть, що за наші чорні справи нам воздасться на іншому світі, чи виллється у карму дітей та онуків. Насправді, сьогодні кожне зло бумерангом повертається до тебе й твоїх близьких не деінде, а в твоєму житті, можливо, тому, що нинішня цивілізаційна формація наближається до свого завершення і в останньому завороті часу кожному воздається по ділах його надто швидко й невідворотно.
Інша річ, в довічному питанні, куди спливає любов, залишаючи по собі лише взаємні образи та ненависть? Хоч, кажуть, від любові до ненависті один крок, але насправді без любові, з ненавистю на душі неможливо жити, у всякому разі, психічно здоровій людині. Тому, напевно, і послало Зої провидіння Валерія Куликівського. Й знову, за її словами, вони полюбили одне одного. Й повторився попередній життєвий етап або, як вона каже, «перехідний період» від попереднього чоловіка до наступного, з яким по кілька років співіснують, б’ються і миряться, борючись за прихильність і шалену любов дивної нетішинської Карменсіти.
КАБАЛЬЄРО ЗІ СТАНЦІЇ
РАЗІНО
Валерій Куликівський народився 1963 року на станції Разіно у Житомирській області. Виріс сиротою з двома сестрами та однолітком, письменником Євгеном Пашковським, в книгах якого він фігурує під іншими іменами, безперечно, належачи до того втраченого покоління, яке не могло віднайти себе ані в суспільстві «розвинутого соціалізму», ані в сьогоднішньому капіталізмі, бо в юності втрапило під набагато страшнішу «роздачу», ніж кучмівська театралізована боротьба з бандитизмом – в радянські військові призови 1979-1981 років – найстрашніші в безглуздо-кривавій історії війни в Афганістані. Але Валерію пощастило, він пройшов усе – 86 стрибків з парашутом, кривавий Кандагарський вихор, а потім ще й військові дії у Югославії і залишився живим, винісши з цього коловороту природну відразу до крові й невитравний афганський синдром справедливості, який з нього не вибити жодними тортурами. Ті, хто знає Валерія з початку дев’яностих, оповідають, що його – високого, чорнокудрого і завжди веселого таки любили жінки. Але це не завадило йому створити сім’ю й виховати красиву і мудру дочку. За свідченнями його друзів, у Валерія навіть на поверховий позір важко не помітити неабияку життєву мудрість, невичерпний потенціал людяності, котра не замулюється буденними клопотами, зароблянням грошей чи іншою побутовою порохнею. Він за будь-яких обставин був людиною і чоловіком, котрий не дозволяє довколишньому базарному буттю бовтати собою, мов лайно в ополонці. Але відчувалося, що цього йому замало, людина наполегливо і вперто шукає себе. А той хто шукає – обов’язково знайде.
Зоя Стефанська оповідала, що останніми роками він почав писати, зробив собі обшитий деревом кабінетик на балконі однокімнатної нетішинської квартири на 12-му поверсі і мережив якісь писання в небі над Нетішином. А із Зоєю химерне плетиво провидіння звело його, коли у ній поселилась невдоволеність брезклим перебігом запійно-начальницького життя зі Стефанським. Як і коли, якою піснею чи танцем вона причарувала Валерія, зможе оповісти хіба він сам, але від тої зустрічі почався в його житті розлом, якого він не зрозумів, переконавши себе, що у Зої та його великій любові криється справжній зміст його життя. Але недурно кажуть, що лише мала любов будує сім’ї й народжує дітей, а велика випалює своїм вогнем усе довкола, бо її зміст у самому вогні пристрасного кохання, за яким не хочеться знати, що буде з тобою і чим закінчиться цей шалений танець на вугіллі попелища. Він розлучився з Любою, що багато років працювала медсестрою в госпіталі СБУ у Києві тільки для того, щоб мати можливість лікувати й доглядати там Валерія, в якого часто вилазили афганські хвороби. Але знову ж, ніхто не знає куди спливає любов і чому вона тікає із Києва в нетішинські пущі, де на болотах гомонять із вітрами соснові ліси, й повертаються вовки з розорених кучмізмом українських просторів.
А довкола Нетішинської Карменсіти п’ять років палають пристрасті в заклятому «бермудському трикутнику» Стефанський – Зоя – Куликівський, між якими було усе – довгі розмови й бійки, клятви, метання, повернення й нові спалахи любові. Валерій із Зоєю відкрили у Нетішині кафе, на яке Мирослав Стефанський, навчившись безкарно привласнювати загальне майно та купивши БЮТівське обласне депутатство, насилав податкову, пожежників та інші розмаїті служби з пропозицією порвати з Куликівським або виїхати з Нетішина. Патологічно порядний Валерій навіть, кажуть, пропонував Стефанському відмовитись від Зої, якщо той буде поводитись по-людськи. Але безкарність злочину і гроші не дозволяють людині повернутись до єства. Зоїні діти полюбили Валерія, а через перестарілих батьків вона не могла виїхати з Нетішина. Врешті восени 2006 року під час однієї з пристрасних розмов Стефанський не втримався і, за свідченням Зої, почастував Валерія по голові шматком арматури. На щастя, удар зійшов по дотичній, обдерши шкіру та покривавивши вухо. Але кров пролилася, а по першій краплі такі історії набирають катастрофічного прискорення, хоча Валерій і після цього намагався знайти мирне вирішення, не подав жодних скарг, лише на тому шматку арматури взяв зі Стефанського слово, що він залишить їх у спокої й не буде тероризувати Зою та дітей.
Ускладнювалася ситуація тим, що жив Валерій у Києві, наїжджаючи до Нетішина лише на вихідні. Працював у Броварах менеджером компанії, що торгує металом. Неоднозначність «бермудського трикутника» призвела до того, що Валерій подумував, як зробити собі житло у Броварах. Оформив фіктивне одруження зі студенткою Катрею, на яку взяв ділянку землі й збирався будувати будинок. Але, коли завозив будматеріали, до нього прийшов Катрин брат з розмовою, що шлюб з Катрею має стати реальним або його частки у тій землі не буде. Про те, як ставились до Валерія жінки свідчить хоча б те, що Катря приїздила провідувати Валерія у Хмельницькій психлікарні № 1, де він донедавна перебував. А господиня будинку, де Валерій наймав кімнату, заасфальтував заїзд та впорядкував двір, спочатку просто внадилась приходити вночі, а потім запропонувала одружитися. Але Валерія неухильно тягло до Нетішина, до його зіроньки Зої.
Та недурно кажуть, що коли Бог хоче покарати людей, він спочатку відбирає розум, бо навряд чи прийнятними з точки зору здорового глузду були затяжні розмови з бійками і примиреннями, а потім пограбування квартири Стефанського, підпал його автомобіля, які тепер недолугі нетішинські слідчі «шиють» Валерію Куликівському, хоча до них, очевидно, причетний хтось інший із пристрасних шанувальників таланту нетішинської Карменсіти. Та й розумна жінка не буде, звичайно, якщо вона справді має почуття до свого «кабальєро», якраз напередодні першого грудня розповідати далеко не врівноваженій людині, що Стефанський прийшов п’яний і казав: «Ти будеш моєю посеред площі, а з твоїм хахалем я зроблю те, що він робить з тобою вночі.» Мудра жінка відповіла б йому: «Добре, я згодна не тільки посеред площі, але й на дзвіниці недобудованої нетішинської церкви, щоб більше людей бачило, якщо ти після цього від нас відчепишся». А Зоя, свідомо чи ні, стала причиною того, що Валерій відпросився з роботи і всю ніч їхав зимовою дорогою до Нетішина, зв’язавшись телефоном зі Стефанським, щоб врешті поговорити з ним. А потім невиспаний, з неадекватним сприйняттям довколишнього й нервовим збудженням пішов до будинку Стефанського, прихопивши револьвер, який є в кожного «поважного нетішинського кабальєро», кинувши в кишеню повстяну маску та взявши «на подарунок» ту саму арматурину, на якій Стефанський присягався, що залишить їх із Зоєю в спокої.
І о сьомій ранку першого грудня минулого року в під’їзді будинку Стефанського в Нетішині розігрався початок кривавої драми, через яку більш як через два місяці по цих подіях виїхала до Хмельницького та Нетішина наша збірно-імпровізована кіногрупа.
Оксана ТЕРПАК
Нетішинська Кармен – Зоя
Валерій Куликівський