У ТЕАТРІ АБСУРДУ – АНШЛАГ

ф Відтак, очікувані «крапки» лишилися там, де й були за часів Кучми – у завислому стані між «так» і «ні». І однозначної відповіді на питання «чому?» просто не існує. Звичайно, простіше за все звинувачувати владу та тих, хто її уособлює. Мовляв, он він обіцяв Арсенал та Батурин відбудувати, а віз і нині там! А підкуплені отими-от поливають чорною фарбою пам’ятники патріотам України, відривають голови Шевченкам і змивають епохальні написи зі стін Головпошти! Справді, влада рясніє безсовісними особистостями, для яких нічого не варто поруйнувати Київську фортецю чи збудувати діловий центр на підмурку Десятинної церкви. Але, як мені здається, проблема значно глибша, вона – в нас із вами.
НАЦІЯ ГЕРОСТРАТІВ
Чомусь вважається (причому цю тезу дуже люблять обсмоктувати приватизовані представниками влади ЗМІ), якщо в людини проблематично з харчем та якісь житлово-комунальні негаразди, то з її боку безглуздо думати про якусь там культуру, ба більше – мистецтво. Звісно, ми дуже далеко пішли від наших пращурів, які взагалі їжу ставили за мету життя. Хоча часом різниця між нами та ними не відчувається. За логікою ЗМІ, якщо людина страшенно хоче їсти чи зігрітися, бо в неї батареї через примхи велемудрого Черновецького в квартирі холодні, то вона спокійнісінько пройде повз нелюдів, що руйнуватимуть, скажімо, дзвіницю Святої Софії. На мій погляд, це збочений різновид геростратизму. Причому я змушений погодитися, що певна доля істини в думці медійників є. Таки справді – пройде така людина повз стогнучої святині, навіть не зморгне; більше того – навіть сита пройде, бо керуватиметься споконвічним українським аргументом: моя хата скраю...
Зізнаймося: нам байдужа доля України! Це не стосується, певна річ, невеличкої групки реліктів-патріотів, які згуртувалися по партіях і марно силкуються щось змінити. А що вони змінять? Хіба порозрізують черепи та замінять червиві мізки на здорові. Химерно, чи не так?
Нам байдуже. Нас більше цікавлять зроблені в Росії серіали, прекрасні перса Брітні Спірс, створення «зі страшної баби небаченої кралі» на «Фабриці краси», документальні стрічки про Сталіна та Черчіля, детективи Марініної і Донцової, плюскотіння в Гідропарку та інші, як сказали б за радянських часів, «буржуйські» витребеньки. Я не кажу, що все це погано. Але за всім цим ми забуваємо: що українське кіно, яке бере престижні призи у Європі, Азії та Америці, до нас просто не доходить; що талановиті хлопці й дівчата, які, крім неймовірно сексапільних форм, мають ще й вокальні дані, не можуть пробитися на сцену через засилля Поплавських, Кароль, Могилевських, Пономарьових та інших «видатних» співаків; що бути вродливими нам заважає не прикра доля, а страшна екологія – і то через наше ж власне нехлюйське ставлення до прекрасної української природи; що конкурентоздатна українська література змушена через наше ж з вами невігластво та небажання читати рідною мовою емігрує за кордон; що поряд з квітучими Глобусом, Метроградом, шопінг-молами, аренами та променадами гинуть Софія, Лавра, сотні старовинних будинків та чудових парків... Винна не влада – винні в першу чергу ми самі.
ЗАБУТІ ГЕРОЇ
Ми досі не визначилися з нашими національними героями. Ми боїмося називати героєм Мазепу, адже це може образити росіян, яких він нібито «зрадив». Ми з недовірою ставимося до тих, хто вшановує Махна і Бандеру. Мало хто знає про Лепкого й Домонтовича. Увага держави до цього питання більш ніж фрагментарна. Якимсь дивом згадали про Святослава Гординського – і то Слава Богу! Давайте-но подивимося, як там «у них» – це звичне мірило ніколи не підводило вітчизняних аналітиків, коли треба було вказати народу та владі на їхні недоліки. От, приміром, у Франції канонізовано Жанну де Арк. Здається, більшої національної героїні за неї у французів просто не існує. І чомусь нікому в голову не прийшло: «Постривайте, а як на це подивляться англійці – адже це їх вона молотила так, що аж іскри з очей летіли?» Або ось національний герой Швейцарії Вільгельм Телль – теж, здається, якихось німців образив. І нічого, швейцарцям на це плювати з великої відстані. Візьмімо Іспанію: країна з великим відсотком арабського населення. І національний герой – Сід Компеадор, який цих самих арабів більше тисячі років тому з Іспанії вигнав! І ніхто фарбою пам’ятник йому не обливає. І на демонстрації не йде. Повернімось до Франції: тут шанують Наполеона (і то нічого, що пів-Європи сплюндрував), Марію-Антуанетту (хіба важливо, що не француженка?), Верлена (плювати на якийсь там вирок бельгійського суду) тощо. А вийдіть на вулиці Києва і спитайте, хто такий Архипенко (спробував – сказали: відомий політик), хто такий Кук (відповідь: «моряк»), хто такий Огієнко (відповідь: «письменник часів Шевченка»)? Соромно за народ, панове...
ПОСТАМЕНТИ І
ТРОТУАРИ
Питання з пам’ятниками набагато складніше. От, скажімо, прибирати Леніна з Бессарабки чи не прибирати? Та й узагалі – що робити з тисячами леніних, які бовваніють у містах, містечках і селах України? Адже прибрати геть усіх – теж нерозумно. А раптом серед усього цього брухту є шедевр соцреалізму (який останнім часом капіталістичні мистецтвознавці прирівнюють до постмодерну)? Тому непогано було б створити спеціальну комісію, яка б уважно розглянула кожен такий пам’ятник і щодо кожного винесла рішення: лишати чи ні. Держава повинна стати високим і незаперечним арбітром у всіх суперечках стосовно пам’яток і пам’ятників. – Саме вона, а не хтось, мусить вирішувати, яка установа чи організація (світська або релігійна) буде розташована в тому чи іншому приміщенні.
Так само держава на громадянських заходах, ретельно вивчаючи думку людей, повинна взятися за проблему назв вулиць, майданів, культурних осередків, станцій метро тощо. Іноді у нас доходить до цілковитого маразму. Найяскравіший приклад пов’язаний з пропозицією Харківської міської ради перейменувати центральну вулицю міста Сумську на честь загиблого Євгена Кушнарьова. Шкода, звичайно, людину: справді розумний дядько був, хоча патріотом його назвати важко. Але перейменовувати головну вулицю міста на його честь?! Чому б тоді не перейменувати весь Харків (як запропонували жартівники-журналісти) на Кушнарьовськ? А Донецьк – на Янукович-сіті, а Дніпропетровськ – на Кучма-таун, а Суми – на Ющенко-град? Чому поруч з «видатними» політиками, жодного видатного діяння яких годі й пригадати (ну от що такого невмирущого зробив Кушнарьов?), забуваються справді славні люди? У тому ж Харкові – Микола Барабашов, Олексій Бекєтов, Василь Каразін, Лесь Курбас, Ілля Репін, Борис Чичибабін, Клавдія Шульженко…
Страшно собі уявити, на що перетворяться наші обласні центри, якщо хвиля «кушнарьовщини» пошириться на всю Україну! Прекрасно собі уявляючи самозакоханість «донів» і есдеків, можна передбачити бажання кожного мільярдера та віце-прем’єра отримати якийсь населений пункт свого імені. Так з’являться хутір Табачники, станції Азаровка та Клюєвка, санаторій «Пінчуківський», райони в Донецьку: Рибацький, Ринатівський, Вікторів тощо. Так дійдуть до перейменування річок та озер...
ЛАТИНСЬКИЙ КВАРТАЛ І ПРОСПЕКТ КАРЛА МАРКСА
Перелік маразмів і знущань над рідною країною можна продовжувати ще довго. Але! У цьому також винні ми! Не треба плекати ілюзії й перекладати всю відповідальність на владу – от, мовляв, які негідники, що хочуть, те й роблять! Відтак, цих негідників і невігласів обирали ми з вами. Вони – наше дзеркальне відображення. Якщо ми просто протиратимемо люстро, нічого не зміниться. Треба працювати над собою. Тоді й вони підуть у небуття.
За прикладами далеко ходити не будемо. Візьмімо Париж. Франція – Республіка. Здавна й назавжди. Королям відрубували голови, саджали у тюрми, труїли, цькували... Але нікому й у голову не приходило стирати пам’ять про них з мапи столиці. Площі Дофіна та Королівська, архітектурний і розважальний комплекси площі Бастилії нагадують про величне абсолютистське минуле Франції. Кожен період історії країни представлений у назвах. Мандруючи вузенькими вуличками та мальовничими широкими бульварами міста, неначе потрапляєш до підручника історії. Елітне передмістя Святого Гонорія (Сент-Оноре) та заповнений студентами Латинський квартал нагадують про початок минулого тисячоліття, епоху Гуго Капета та перших французьких королів. Славетний собор Нотр-Дам – про Людовика Святого та довгий період володарювання ченців у Парижі; Великі бульвари, Монмартр – про сплеск наприкінці ХІХ століття французької поезії, живопису та кінематографу; проспект Монтеня – про непересічних французьких філософів; квартал Дефанс («оборона») та Вандомська площа – про військову звитягу французів.
А що у нас? Проспекти Карла Маркса і Леніна, площі Петровського та Московська... Чому імені Сковороди – маленька вулиця, а не велика площа? Те саме стосується Івана Франка, Георгія Гонгадзе, Остапа Вишні, Соломії Крушельницької? Поруч з цими маленькими  вуличками – величезні, широчезні вулиці й проспекти: Артема, Дружби народів (?!), Горького, Кутузова…
Коли людина перебуває в оточенні ворожих топонімів, які прийшли з минулого, що їх захищає провладна «п’ята колона» – людина поступово втрачає бажання опору, перетворюється на раба, на слухняну, безглузду іграшку в руках «внутрішнього агресора». Найбільший ворог такої людини – її невігластво.
Гнат ЖИГА