У цій повісті так багато тієї малоросійської екзотики, яка не могла б не сподобатися петербурзьким паничам. Адже в літературі, хоч і паралітиком, але все ще на троні доживав свого байронівського віку збочений хлопчисько на ймення «романтизм», і писати про варварів Європи, про балканські, піренейські, карпатські та наддніпрянські етнокультурні релікти було правилом гарного літературного тону.
Надмір крові та жорстокості не був зайвим. Аристократія, що вже вироджувалася та буржуазія, що ось-ось збиралася виродитися, страх як потребували гострих відчуттів. Життя в Європі починало ставати відверто нудним та безбарвним. Це прегарно розумів полтавський нащадок буйних шляхтичів, патріот неіснуючої вже на той час пишної барокової Гетьманщини, винахідник кривого дзеркала для імперської мармизи і нема чого брехати, він заробляв гроші, позиціонуючи малоросійські повіти то як галушковий рай, то як територію православного Армагеддону. Наразі ми не будемо порпатися в складному лабіринті відносин між Гоголем та слов’янофілами, не будемо наголошувати на тому, як використовувала «Тараса Бульбу» імперська пропаганда, мотивуючи жорстокість каральних експедицій до Польщі. Лише зупинимося на тому міфі (дурному та неоковирному), у який щиро вірять фанати тієї примари, яка називається «великою росією». Міф цей зводиться до дуже простої ідеологеми, мовляв, Остап Бульба є представником українців, що орієнтуються на Москву, такий собі попередник Наталії Вітренко та й годі. Андрій Бульба – це зрадник, західник, тодішній натолюбець, предтеча громадянської партії «Пора», гетьмана Мазепи та особисто Віктора Андрійовича Ющенка.
Проте сьогодні нас не цікавить література. Нас цікавить кінематограф. Сучасні спадкоємці французьких штукарів, які більше ніж сто років тому оголосили про прибуття поїзда, вперто не дають спокою козацькому полковнику Тарасу Бульбі та двом його синам, викликаючи тіні загиблих з далекої козацької Валгалли. Врешті-решт, тут не було б нічого поганого – повість Гоголя так і проситься стати сировиною для добірного історичного видовища у стилі «екшн». Хіба-що не дуже політкоректну сцену масового винищення пращурів теперішніх мерчандайзерів та дилерів доведеться якось майстерно оминути – і все, ховайся Голівуд, помри Мел Гібсон, ліпше не зфільмуєш, пишаймося браття, бо ми того варті – фрагменти нашого історичного епосу, вибачте за банальність вислову, оживуть на екрані, втискаючи в українського глядача на всіх рідних теренах від Лисичанська до Мукачева скупу, але відверто соборну сльозу. На жаль, щось не дає відчути щиру радість і за рідну історію, і за рідне письменство. Надто брудні руки намагаються розрити старі козацькі могили та поголити під козаків-характерників задля масовки сучасних українських міщан. Щось не так. На плечах буцімто великих режисерів сидять дрібні біси, які плюють нам отрутою ворожої зловтіхи межи очі. Мовляв, і до вашого Тараса Бульби добралися, бісові хохли-гої. Отже, начувайтеся, гади.
Імена двох чорних круків, що першими закружляли над священним курганом, гортанно каркаючи та несамовито гидячи, достатньо відомі. Це – Єжи Гофман та Марк Гресь (прізвище останнього мій комп’ютер вперто виправляє на Грець). Від обох режисерів добряче віє і синагогою, помноженою на щиру українофобію, і, особливо у випадку Греця-Греся, неабиякою зарозумілою претензійністю. Варто згадати хоча б такий «шедевр» Марка Греся як-от: «Нові пригоди янкі при дворі короля Артура», і вам стане гранично зрозумілим професійний рівень поважного метра-кінематографіста. Згадайте українофобські псевдоісторичні телевізійні програми його сина Віктора на каналі «Інтер», і ви зможете відчути непідкупну та щиру любов до нашої Вітчизни, яка, вочевидь, плекається в цій дуже і дуже інтелігентній родині. Про Єжи Гофмана з його «Вогнем і мечем» взагалі не варто говорити. – Варто лише згадати відчайдушну заяву культового українського митця Юрія Іллєнка про те, що коли Гофману дозволять знімати «Тараса Бульбу», то автор консервативно-революційного «Білого птаха з чорною відзнакою» оголосить голодування. Мабуть, подіяло. – І круки замовкли, позатикали дзьоби. Навіть використання «важкої артилерії» в особі відомого в Україні рекламного обличчя одного з провідних операторів мобільного зв’язку, а в рідній Франції відомого актора-буржуа, не поліпшило ситуації. Друг президентської родини Жерар Депард’є, мабуть, неабияк схарапудився через скандальну природу українських кінематографістів та й відмовився грати Тараса Бульбу в черговому шедеврі. Вирушив до Москви, аби тьмяно блистіти в екранізації «Братів Карамазових». І вже навіть колискової не заспіває в рекламних паузах на українському телебаченні. Шкода, так щиро вабила цього Сирано де Бержерака українська культура, а якщо вірити злим язикам, то його вабили українські чорноземи та виноградники (буржуа все ж таки). Проте факт залишається фактом: гострі ікла варшавських євреїв та одноплемінних з ними київських адептів новітньої булгаківщини пощербилися об твердий надгробок козацьких поховань.
Втім, наша радість з приводу того, що український героїчний епос лишиться недоторканим, була недовгою. Нині понад курганом намотує кола третій персонаж-витівник, такий собі гібрид крука та птеродактиля. Це вже не київське і не варшавське гетто розкидає власний послід над козацькою могилою. Це – справжній малорос-провінціал, який втік з «київського болота» будувати кар’єру у так званій Північній Пальмірі. Його наїзд на Тараса Бульбу важко уявити без залаштункових нафтодоларів, тому саме ця спроба антиукраїнської екранізації гоголівської повісті є такою небезпечною. Пан Бортко – талановита людина (на відміну від Марка Греся) та етнічний українець (на відміну від маестро Гофмана). Зраджують лише свої. Це, на жаль, правда. Пан Бортко – страшенний прихильник «великого друга України» Михайла Булгакова. Бортко вже зфільмував і «Собаче серце» (на радість новітній буржуазії, яка так щиро бридиться простолюдом), і «Майстра і Маргариту» (на радість освіченому міщанству та саморобним сатанистам). Нині він за підтримки скоробагатьків-малоросів вже щось знімає на Хортиці, дає прес-конференції і почувається «на коні». Від переліку імен тих, хто грає у фільмі, стає сумно. Тут і Богдан Ступка (в ролі Тараса Бульби, звичайно ж), народний артист СРСР та фаворит другого президента третьої української республіки. Тут Ада Роговцева, приятелька та улюблениця Віктюка, та ще й цілий сонм дрібніших малоросійських зірок та московських звєздюків – постійних персонажів бульварних видань. Процес фільмування супроводжується гальванізацією чорносотенного міфу – про західника Андрія та Остапа-москвофіла. Знову і знову лунає маячня про «українскаго памєщіка, каторий пісал на русскам язикє». Присмак лайна та маци з українською кров’ю витає в повітрі. Знімальний майданчик на Хортиці охороняє озброєна міліція. Але пан Бортко може не боятися. Герої мертві. Героїв розчавлено. На їхніх могилах квітне чортополох. На їхніх могилах упирі та відьми знімають кіно. А точніше, топчуть ратицями історію. Нашу історію.
Андрій КОРСАК