Та якби ті, хто з цікавістю поглядає на пана Олександра, бодай раз в житті почули, як він колядує!
Якось Фисун разом з ватагою київських колядників (організував її ще в сімдесяті роки минулого століття) поспішав привітати знайомого художника в Тарасівці, що під Києвом. По дорозі їм стрілася тітка, проста собі селянка. Побачила вона урочисто вбраний гурт з велетенським колядницьким рогом, із сяючою в темряві зорею і так захоплено сказала: «Оце я понімаю…» Приблизно те саме через багато років сказав культовий польський режисер Єжи Гофман, коли почув гурт українських колядників, які з’явилися на кіностудії імені Довженка, як сюрприз для видатного маестро кіно Миколи Мащенка. Гості, які були присутні в кабінеті директора, встали, Єжи Гофман продовжував сидіти і слухати нечуваний спів. Згодом польський режисер запитав Мащенка: «А чому цих козаків немає у моєму фільмі?» Він мав на увазі фільм «Вогнем і мечем».
…Згодом відзнявся Олександр Фисун в трьох сценах двосерійного фільму Миколи Мащенка «Богдан Хмельницький». То була не перша його робота в кіно. Глядачі могли звернути на нього увагу у фільмах: «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Майська ніч», «Заповіт», «Молитва за гетьмана Мазепу». Звісно, режисерам було б простіше, скажімо, на роль весільного старости, як у «Вечорах…» загримувати когось з професійних акторів – приклеїти довгі вуса, намалювати сніжно-сиві розкішні брови. Але ж душу нічим не загримуєш, і розумні режисери надали перевагу не акторському вишколові, а стихії народної душі… Вдень з вогнем спробуй її знайти, а тут от трапилася…
Олександр Фисун багато чим в житті займається. За основним фахом він – художник. Його роботи відтворюють цінності, що сягають глибин Трипілля: диво-коні, які несуть у величні духовні світи, графічні плетива сонць, місяця, древа життя. Все – за прадавніми народними мотивами. Тепер митець зайнявся вивченням найдавнішої символіки українського образного мислення. Та, видається, найбільшою його справою є те, що вміє він просто жити за давнім народним звичаєм. Саме жити, а не лицедіяти…
– Творець створив людину гармонійною істотою, давши їй Дух, Душу й Тіло. Але чому саме душевність сьогодні не цінується, вважається якимось рудиментом?
– Так, всі діти народжуються добрими, за винятком хіба що хворих, неповноцінних розумом. Творець дає кожній нарожденній дитині душу. А з нею посилає оберіг – ті закони моралі, етики, любові й багато інших світлих проявів духовності, що в народі вкладається в поняття звичаю. Отже, коли в народі топталися-викорінювалися звичаї (а протягом віків і навіть тисячоліть історії всяке траплялося); жорстокіші племена чи народи чинили експансію, окупацію, засилля, фізичне й духовне нищення. Звичаї, як береги ріки, що завжди утримують в потрібному напрямку її течію. Нескладно уявити, що було б з рікою, якби її не утримували ці береги - вода б розтеклася, це було б стихійне лихо.
– Що ми втратили, забувши звичай?
– Насамперед, у нас не стало відчуття священності звичаю, що підпирає нашу мораль, нашу етику, нашу естетику, наше щоденне буття. Ми позбавлені тієї сили, яка єднає людину і природу, людину і високе небо. Коли це відбувається в масштабах цілого народу, настає його вигибання.
– Впродовж багатьох віків українці називали своїх батьків на «ви». Тепер – масове тикання. Що за цим стоїть?
– Безсумнівно, що, втративши оцю форму величного, навіть священного звертання до батьків на «ви», ми втратили чистоту любові до старших й багато того, що називаємо таїною української душі... Звичка тикати на все продукує грубість, вульгарність, озвіріння суспільства, а ще – малість аж до здрібненості, до ницості. Втім, «тикання» це не тільки неповага до певного кола людей. Наслідки цього явища куди ширші… Візьмімо ставлення суспільства до селян. Здавен селяни були упосліджені, як ті, що були прив’язані до землі й виробляли матеріальні блага. Це – величезна несправедливість, адже суспільство особливо гарно має ставитися до тих, хто плекає землю, турбується про хліб щоденний… Принижувати селян – було в багатовіковій традиції завойовницьких народів. В добу кріпосницької Росії селянина позбавляли можливості бути господарем самому собі. Те ж саме продовжувалося за радянських часів, коли селян було загнано в колгоспи, радгоспи. Чим вони там займалися? Одним: тяжкою працею. В результаті що пожинали? А те, що серед сільських дітей було менше освічених, менше тих, хто працював в галузі культури, державотворення. А скільки могли б зробити селянські діти у будь-яких сферах життя, бо від природи вони наділені особливою любов’ю до землі, до води, до сонця. Якщо казати конкретно про наш народ, то він пов’язував себе із діями високих небес. В рамках селянської звичаєвості відбувалося вшанування пір року. Чотири пори року, чотири фази сонця впродовж його річного руху по небу – все це дарувало радість селянській душі, формувало поетів, художників, творців. Якби ми побіжно кинули погляд на культуру нашого народу, то з подивом зазначили б, що, переважно, саме село давало і дає отой дорогоцінний духовний матеріал в усіх сферах людської діяльності. Навіть в тій же науці найбільших успіхів досягали саме селянські діти.
– Можливо, тому що у селянських дітей від природи краще здоров’я?
– Безперечно… Вони ж бо безпосередньо пов’язані з природою і проявами космічних енергій…
Треба дивуватися самоорганізації села, що виказувало українську ідентичну цілісність. Організованим було не лише його господарство. Село було духовно зорганізоване, воно регламентувалося звичаями. У свята село входило чистим у всіх розуміннях, так що цілком можна було сказати про селян: тоді свідомість їхня сягала величі небес. Наші предки знали, хто є головний у вічному дійстві життя, тобто Творець.
– Пане Олександре, здається, ви вирішили зробити неймовірне: повернути звичай. Уже не один десяток літ колядуєте в столиці…
– Найбільшим святом селянської душі завжди було Різдво. Про це свідчать фольклорні записи. Якщо поринути в глибини народної фольклорної пам’яті, в те, що бодай було зібрано ще в середині тридцятих років дев’ятнадцятого століття Іваном Вагилевичем, Яковом Головацьким, Доленго-Ходаківським, і закінчуючи виданими ще до імперіалістичної війни Володимиром Гнатюком двома томами «Колядок і щедрівок», читаючи які з подивом відкриваєш для себе те, що народна пам’ять розумілася на тих процесах, які відбуваються щороку в космосі. Саме в колядках дохристиянської доби є давні знання, залишені нашими предками. Дарма, що їх називають неосвіченими чи малописьменними, вони зналися на законах космічної дії, тобто на тих процесах, що зумовлювали небесний рух. От, наприклад, Різдво Сонця як такого святкували дохристиянської доби. Цей день наставав, коли Сонце добігало свого річного циклу. Зимове сонцестояння тривало з 19 по 23 грудня, коли сонце 5 днів не рухалося. Потім на одну хвилину почав прибувати день. Так от, це і є свято народження нового сонця.
– Нині так шанобливо прославляють сонце поодинокі люди…
– На жаль, сьогодні свято Різдва нічим не відрізняється від Нового року, від інших свят, ювілеїв, річниць. Чи то в колективах, чи то вдома… Більшість наших сучасників у цьому святі вбачають різноманіття напоїв, наїдків, різних веселощів. Більш терпимі й виховані намагаються дивитися телевізор… Це неймовірна обмеженість, адже наш народ за довгі відтинки історії надбав багато обрядів, із них це – народження, одруження, похорони. У зв’язку з цим виникло багато звичаїв, які фактично тримали наш народ впродовж всієї історії дивовижною духовною ідентичністю.
– Чи не могли б розказати про обряд народження? Навряд чи сьогодні хтось знає про подію, яка давала поштовх розвиткові людини…
– Спрадавен по всій Україні над новонародженою дитиною було заведено ритуали потрійної дії: немовля купали в перевареній воді, поки йому не минало трьох місяців; новонародженого тричі обносили навколо престолу у вівтарі; тричі баба-повитуха проводила рукою по голівці, приказуючи: «Щоб кучеряве було»; з трьох полотнищ зшивали дитинчаті «писану» плахту, якою загороджували від зурочень, поганого ока; тричі притуляли дитячу голівку до хліба, «аби таке чесне та добре було, як хліб»; тричі тулили до печі, «щоб здорове було, як вогонь». У родині, де вмирали діти, аби спинити мор, немовля тричі передавали матері через вікно, тричі після купелі мати «поплює» на дитя, «щоб здорове й спокійне було». Може, в якихось окремих селах це й досі чиниться. Дай-то, Боже…. Аби наші діти постали згодом повноцінними людьми, треба, щоб від самого народження вони жили у звичаях. Дивна річ генетична пам’ять. Діти, як ніхто дуже жваво реагують на наш прадавній звичай. Ще за радянської влади мені випадало влаштовувати свято Калити. Якось, здається, в 1989 році, я прийшов проводити це свято в одному з дитсадків заводу «Арсенал». Я тоді був вражений: дітки були дивовижно кмітливі, уважні, радісні. Коли задавав такі простенькі запитання: «Ну що, дітки, вам найбільш миле, коли ви просинаєтеся, виходите на вулицю?..» «Сонечко!» – кричать. Важливо знати, що дитяча душа з особливою чутливістю реагує на навколишній світ, на ті таємниці, які він в собі несе. Відтак, у 18 чи у 20 років формувати душу все одно, що взимку поле засівати… Виховувати в звичаї належить одразу з народження. Чому наша нація, якщо глянути у минуле, давала світові видатних діячів культури, історії, державників. Це було й у 18, 19, 20 століттях. Та й сьогодні ми підпираємо чужі держави своїми інтелектуалами. Отут я б хотів поговорити про головних вихователів наших: про бабусь і дідусів. Саме вони споконвіків займалися вихованням. Яка то велика була інституція українського національного виховання... Тому якщо згадувати тих, хто постав величними особистостями в нашій культурі, то це завдяки тим старшим своїм предкам. Пригадуєте, писав Тарас Григорович: «Спасибі, дідусю, що ти заховав у голові столітній ту славу козачу, я її онукам тепер розказав». Його свідомість була закладена саме дідом, бо мати – на панщині, а потім померла ще молодою… А як наші пращури любили святкувати разом з онучатами! Свято обставлялося настільки велично, радісно, то було не більш й не менш, як спілкування з Богом. Врешті, коли людина не святкує найбільші наші традиційні свята такі, як Різдво, Зелену Неділю, Великдень, Купала, Калиту, ми втрачаємо ту людську окремішність, тобто здатність опоетизовувати навколишній світ, особливо Природу, ми перестаємо бути отими птахами, які славлять високе небо, перетворюємося на додаток до технічного прогресу. На превеликий жаль, для нас авто чи швидкий біг транспорту замінює усі радощі буття. А чи вміємо ми спостерігати, як на гілочках повніють бруньки, як витикаються листочки? Чи багатьом випадало прокинутися до схід сонця, вийти на подвір’я чи в поле, коли птаство ще нічого не їло, але звучить така хвала Творцеві? Живучи поза звичаєм ми губимо свою людську природу, яку заклав в нас Творець. Це стосується не тільки свят, а й зовсім побутових ситуацій. Скажімо, у нашого народу є звичай по-особливому зустрічати гостей. Мандрівники з інших країн засвідчували надзвичайну гостинність українців. Коли подорожній заходив до господи, його садили за стіл як найдорожчого гостя. На стіл ставилося все те, що має господа. Якщо подорожній ночував, йому стелили в найзатишнішому місці… Випроводжаючи, давали харч в дорогу… Це було не просто опікування, а братнє ставлення. Справді сказано: полюби ближнього, як самого себе. Власне, Господь для того дав нам душі, щоб ми любили одне одного. Це – той найвищий закон, який ми часто порушуємо.
– А як же ми порушуємо інші звичаї. Наприклад, в обряді весілля…
– На українському весіллі завжди приказували: «Спасибі батькові і матері, що рано піднімали, свою доньку доброму ділу навчали, прясти, шити і т.д.» Я був старостою більш як на 20 народних весіллях і бачив, які геніальні були ті спектаклі, а іноді навіть і драми. Бувало, що й роди з родами не дуже йшли на порозуміння. На карпатському весіллі одна сторона сказала: «Ні, це не по-нашому» і стверджувала: «Переступити звичай – це зламати собі хребет». Отже, тепер стверджуємо: той народ, який позбувся своїх звичаїв, сам собі зламав хребет, він приречений зникнути зі сторінок вселюдської історії. Таких народів, які втрачають свої звичаї, чимало. Спочатку вони втрачають звичаї, потім мову, а потім і генетику.
– Чи багато наших сучасників схиляються до старовинної обрядовості?
– Як не дивно, за радянських часів, а мені випадало старостувати, починаючи з 1975 по 1995 роки, по багатьох селах, містах була потреба саме народного весілля, народного вбрання, отого етикету, який ми називаємо формою весільної творчості. Сьогодні весілля перетворилися на великі гроші, крик, пиятику… Шкода, що люди не розуміють, що весілля – це особливий спектакль. Коли вдається торкнутися струни святощів, стільки всього потаємного, навіть дивного відкривається в людських душах. В пісні, в танці, в образному поетичному слові людська душа починає злітати у найвищі високості, де завжди владарюють Любов, Радість і Злагода.
Розмовляла Тетяна ОЛІЙНИК