Звучала музика у виконанні відомих музикантів, був зворушений винуватець цих урочистостей. Однак усе дещо захмарював гіркий присмак: чудові опера «Лісова пісня», балет «Тіні забутих предків» так і не поновлено на сценах провідних театрів. Останнім часом стійкою є тенденція, зокрема в Національній опері, коли зникають з репертуару українські вистави.
А саме національна тематика є дуже органічною в творчості Віталія Кирейка. До неї він звертався навіть у ті часи, коли боролися з українським «буржуазним націоналізмом». Власне, ця тема й стала осердям нашої розмови.
– Тепер ви тривалий час клопочетесь про долю опери «Бояриня» за однойменною драмою Лесі Українки в Національній опері. Чи є надія, що ми її почуємо?
– Уже минуло два роки, як я її написав. І завжди щось перешкоджає: минулої весни якась американська леді зайнялася своєю постановкою опери Дж. Пуччіні «Манон Леско». У мене вже урвався терпець, я пішов до директора, він пообіцяв, що наприкінці концертного сезону 2007 року нарешті відбудеться прем’єра «Боярині», до речі, забороненої за радянських часів.
– А вона й нині, як кажуть, у тему.
– У тому то й річ. У ній ідеться про період великої Руїни, коли після смерті Б. Хмельницького частина запорожців стала на бік московського царя, інша залишилася вірною Україні. Отака роздвоєність, отаке прокляття, що завжди нависає над нашим народом. Мене зацікавила драматична доля двох молодих людей козацького походження – Степана та його дружини Оксани.
– Бачите, як вийшло: Степан пристосувався до московського середовища, Оксані ж «домостроєвщина» видається дикою, і вона гине. Віталію Дмитровичу, судячи тільки із назв багатьох творів, ви завжди були зорієнтовані на українську тему.
– Мені не треба було пристосовуватися до того, куди і який вітер дме. Я змалку виховувався в національному дусі. У нашому селі Широке, та й по всій Дніпропетровщині, наприкінці 1920-х років селяни розмовляли по-українськи. І в невеликому тоді місті Дніпропетровську нашої мови не цуралися. Мій батько вчителював, дуже любив музику: йому вдалося півтора року провчитися в музичному технікумі. Отож трохи знав теоретичні дисципліни, грав на скрипці та фортепіано. Коли ми переїхали до Кобеляків на Полтавщину, він купив фісгармонію. Тато був моїм першим учителем музики.
– А вам це подобалося?
– Він примітив, що я прислухаюсь до його гри, ходжу на концерти. Де б ми не жили – по різних селах Дніпропетровщини – батько скрізь організовував хори. Тоді наші села були багатолюдні, середнє й старше покоління залюбки співало, багато селян знало нотну грамоту, бо вийшли з церковних хорів. Я з дитячих літ наслухався хорової музики М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, М. Вериківського, П. Козицького. Співи завмерли, та й самі люди теж, коли Україну накрив Голодомор 1933 року. Ми тоді жили в Кобеляках, я пам’ятаю той страшний час.
– А як вижила ваша родина?
– Батьки здирали кору з дерев, рвали спориш, лободу й у величезному казані це варили. Тато діставав якусь мізерну пайку хліба. Я ходив до дитсадка, майже всі мої ровесники вимерли, зосталося нас там п’ятеро. Мама вчилася в педтехнікумі, але директор її вигнав. Через багато літ, перебираючи наш сімейний архів, я знайшов цю постанову: «Віру Кирейко виключити як класово ворожий елемент». А мама походила із селян-середняків, їхня багатодітна родина трудилася, не мала наймитів. А в більшовиків у пошані були ледарі-голодранці.
– Мені пригадується, що «вождь мирового пролетариата Ленин» мав улюблену пісню: «Бедняк гол как сокол, поет, веселится».
– Села довкола Кобеляків опустіли. Весна настала, зелень, птаство виспівує, а голод косить людей: скільки їх ходило по Кобеляках. Біля нашого будинку бовванів пустир, там раніше стояла хата. Ми не раз натикалися на людські кості, черепи. А потім налетіло друге лихо – війна. Я встиг тільки закінчити сім класів. Прийшли німці, я став працювати концертмейстером у самодіяльному драмтеатрі. Там ішли цікаві вистави, пам’ятаю, яке велике враження на мене справила музика в «Наталці Полтавці». Глядачам дуже подобалася «Маруся Богуславка», «Про що тирса шепотіла». Нотного магазину в Кобеляках не було, то я ходив до знайомих учителів, людей культурних, випускників гімназій. Вони давали мені романси Чайковського, Глинки, мазурки і вальси Шопена. Я все це переписував, то була колосальна робота. А твори наших композиторів – Лисенка, Леонтовича, Стеценка, Степового мав батько. Отаке було моє музичне виховання. Ні музичної школи чи училища я не закінчував.
У 1943 році радянські війська ввійшли до Кобеляків. Наш театр почав їздити по військових частинах і госпіталях. Хтось із бійців, почувши, як я граю, порадив послати мої твори до Києва в Комітет у справах мистецтв.
– Це тоді його очолював Пилип Козицький.
– Правильно. Я послав бандероль, мені прийшов лист із порадою вступати до музичної школи. А я вже мав тоді 17 років! Парубок. Ось і надумався їхати до Києва. Взяв клунок, сів на приміський потяг Кобеляки-Полтава. Коли приїхав, бачу на вокзалі величезні натовпи військових, тільки їм продавали квитки. То був 1944 рік. Спробував сісти на поїзд Харків-Київ, де там… Перебув на станції день і ніч. Наступного дня вирішив учепитися за тендер і їхати зайцем. Цілу ніч я там простирчав. Уранці поїзд зупинився в Дарниці, мене побачив провідник: «Плати штраф, тоді впущу до вагона, там зігрієшся». А я змерз до кісток, весна була рання, холодна. Дав йому гроші, зайшов до вагона, очуняв. Нарешті поїзд дочмихав до Києва. На вокзалі я подрімав на лавочці. Коли розвиднілося, пішов у місто. Видно, якась вища сила привела мене до Володимирського собору. Бачу, навпроти будинок, підійшов, читаю вивіску «Педінститут». Ага, згадав я, тут вчиться Таня, моя землячка з Кобеляків. Почав я роздивлятися студентів, Тані не видно. Розшукав двірника, він послав мене до сусіднього будинку на четвертий поверх, де жили студентки. Виявляється, Таня захворіла. «Щож робити?» – думаю. Та залишайся у нас, – запропонували дівчата. – Он у тому кутку будеш ночувати. А хазяйці ми скажемо, що ти з нашого села». Отак, дякувати Богові, я знайшов притулок.
Того ж дня почав шукати комітет. І уявіть собі: нікого не питаючи, попростував вулицею, що вивела мене туди. Зайшов до будинку, роздивився, бачу кабінет із табличкою «П. Козицький». «Ну, думаю, живого композитора побачу!» Це було для мене щось неймовірне! Раптом вискакує звідти якийсь чиновник: «А ви хто такий, що вам тут треба?» «Та, кажу, я листа написав, мені відповідь прийшла, щоб вчився в Києві». «Зараз не до вас, у нас дуже важливе засідання, приходьте іншим разом». Я вийшов, погуляв годину, і повернувся. Дивлюсь, двері кабінету Козицького відчинені, там якісь люди. Сів навпроти в коридорі. Коли чую: «А що то за хлопець сидить?» А той чиновник, що мене відшив, так зневажливо: «Він із села, хоче вчитися». «Покличте його».
– Який чуйний…
– О, то була така людина. Вік його пам’ятатиму. А знаєте, що крім консерваторії він закінчив Київську духовну академію, був майстром богослів’я. Так от: Пилип Омелянович устав із-за столу, подав мені руку: «Звідки ви? Ноти знаєте?» Я йому все розповів. Козицький задумався: «О шостій годині закінчиться робота, приходьте до мене додому на вулицю Пушкінська, 16. Візьміть свої твори, згадаєте їх». Повештався я, голодний, до вечора, знайшов ту Пушкінську. Козицький мене проекзаменував: як я читаю з листа, визначаю інтервали, послухав мої ще недоладні твори. «У вас майже абсолютний слух, маєте композиторські дані. Я вас влаштую в консерваторію». «Боже! – Не ймучи віри, подумав я, після семи класів – і в консерваторію!» «Але поки ще три місяці консерваторія перебуватиме в евакуації в Свердлові. А вам же треба десь жити, харчуватися… Якраз до Києва приїхав ансамбль пісні та танцю політуправління Першого українського фронту, підійдете туди».
Наступного дня я знайшов начальника ансамблю Чернишова, він уже знав про мене. І уявіть собі – мені видають аванс! Я написав заяву і став концертмейстером.
– Як у казці…
– Фантастика. Одержую хлібну і продуктову картки, міг раз на день обідати. Коли почалися заняття в консерваторії, від мене не вимагали документів, я тільки показав похвальну грамоту за 7 класів.
– Спробував би хтось тепер так вступати.
– Директор консерваторії дав мені гуртожиток. Це був двоповерховий барак довоєнної забудови на Лук’янівці. У кімнаті – розбите вікно, металеве ліжко з матрацом. Я накривався своєю убогою одежиною. Ходив туди пішки ночувати.
– Отак селянські діти здобували освіту.
– В ансамблі я перезнайомився зі співаками, музикантами симфонічного оркестру, вивчив багато творів західноєвропейської, російської класики. Весь час забігав до нотного магазину поблизу Оперного театру – тепер там гральні автомати. Ще до приїзду консерваторії директор дав мені адресу композитора Ревуцького. Левко Миколайович мене дуже привітно зустрів. То взагалі була людина не від цього світу – добра, благородна. А який обдарований композитор! Я колись вам розповім про трагічну долю цієї родини, яку мало хто знає.
І ось почалися заняття. Я назову вам прізвища моїх педагогів, і ви пересвідчитесь, як мені пощастило: гармонію викладав Михайло Вериківський, інструментування вів Борис Лятошинський – блискучий композитор, поліфонію – Микола Вілінський, родич Марка Вовчка (Марії Вілінської), аналіз музичних форм – Михайло Скорульський. Я провчився п’ять років, а потім вступив до аспірантури, тоді написав першу симфонію. Ревуцький підказав тему теоретичної праці «Обробки українських народних пісень для голосу і фортепіано радянських композиторів. Уявляєте, який багатющий матеріал!
Левко Миколайович влаштував мене педагогом у консерваторії, я викладав теоретичні дисципліни, згодом також інструментування. І, звичайно, багато писав, причому в різних жанрах. На першому курсі написав романс на слова Т. Шевченка «Тополя» («По діброві вітер віє»).
– Його і тепер виконують.
– І співаки кажуть (сміється), що це мій найкращий романс. Я написав 10 симфоній, багато концертів, зокрема для скрипки з оркестром. Їх виконував чудовий музикант О. Горохов. Є у мене 100 романсів, дуже багато інструментальних п’єс – доробок величезний. Крім того, я автор чотирьох балетів. «Тіні забутих предків» Наталя Скорульська поставила в Київському театрі опери та балету. Він прекрасно йшов і зненацька його зняли.
– За що?
– Гадаю, за український
дух. Тоді секретарем ЦК був Маланчук, який ненавидів Україну. Написав також балети «Відьма» (за твором Т. Шевченка), «Оргію» (за твором Л. Українки), але їх не поставили. Опера «Лісова пісня» йшла у Львівському театрі понад 10 років: сценографія Ф. Нірода, режисура Бориса Тягна (а він учень Леся Курбаса), диригент Євген Вощак, який, власне, й «пробив» цю оперу.
То був 1957 рік. Я приїхав до Львова, в театрі зібралися співаки, оркестранти, все начальство. Я заграв свій твір. А тоді в симфонічному оркестрі працювали переважно євреї. Не знаю, чи це була якась змова, але саме вони почали мене дуже критикувати: «Он еще молодой музыкант, опера не апробирована, нельзя, товарищи, рисковать». За ним підвівся другий, до речі, з яким я разом жив у гуртожитку в Києві: «Вы знаете, когда мы посмотрим партитуры Римского-Корсакова, там совершенно по-другому сделана оркестровка». Я слухаю ці просторікування й думаю: «Що ти у біса знаєш, крім своєї першої скрипки? Чи ти в ці партитури заглядав хоч раз, розбираєшся в них». Далі атакує мене третій: «Скажите, а кто автор либретто?» Тільки я, дурень, хотів зізнатися, коли Вощак мене перебив і збрехав, причому злісно так сказав: «Максим Рильський». «А, понятно». А мене директор сіпає за рукав і пошепки питає: «А що, справді, Рильський написав?» «Так, – кажу, – Рильський». Один Вощак відстояв цю оперу, а наш слов’янин-брат мовчав.
Прем’єра пройшла чудово. Не можу не згадати ще й таке: я сидів у другому ряду. Коли дивлюсь, у бельетажі – Маруся, ота дівчина з педінституту, що дала мені притулок. Вона вийшла заміж за львівського художника. В антракті вибігла, обняла мене і розплакалась: «Ну, недарма я тобі прихисток знайшла». Потім «Лісову пісню» поставила оперна студія Київської консерваторії».
Друга моя опера «У неділю рано зілля копала» (за твором О. Кобилянської), третя – «Марко в пеклі» (за драмою-феєрією І. Кочерги). Але їх так ніде і не поставили.
– Віталію Дмитровичу! Я знаю, що ви не є прихильником модерної, авангардистської музики.
– Нехай собі вона живе. Я дотримуюсь тієї думки, що музика має бути народною, національною. Згадайте Баха, Моцарта, Чайковського… У Бетховена можна знайти українські інтонації. У мене музика пронизана народною інтонацією, ладова структура, ритміка. Відсутність тонального стержня – таку музику я не визнаю. Не знаю, може, я відстала людина.
– А коли ви слухаєте свою музику, які думки виникають?
– Завжди жалкую: «Ах, у цьому місці треба було зробити інакше». Останнім часом я редагую багато своїх творів.
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК