Знищивши ще на початку 90-их українську кіноіндустрію, нинішні заробітчани на ниві дубляжу та прокату доклали титанічних зусиль для того, аби атрофувати смаки глядачів. Комерційним успіхом користуються вульгарні й примітивні комедії, багатометражні мультфільми та видовищно-батальні сцени. Занурюватись в сакральний зміст побаченого на екрані, осмислювати його й збагачуватись духовно, нинішню публіку нахабно відучили. Прогресивно деградуємо.
До речі, Гібсон славиться вмінням пробудити навіть зачерствілі душі. Згадка про “Хоробре серце” та “Страсті Христові” чи не найяскравіший тому приклад. Попри культивовану тезу про те, що саме військова експансія стала причиною загибелі кількох цивілізацій на обох американських континентах, Гібсон доводить, що занепад розпочався задовго до з’яви європейців. Цим самим він викликав бурю невдоволення серед нащадків кровожерливих і диких (навіть попри непогані досягнення в галузі астрономії та математики) майя. Але на що, крім обурення, вони здатні? Справді, знищення двома-трьома сотнями іспанців кількадесятитисячних армій індіанців дають підстави стверджувати, що в автохтонів не все було гаразд. Людські жертвоприношення, культивування статевих збочень, забобонність, бездуховність тощо. Прикро, але аналогії між зниклими з лиця землі цивілізаціями й українськими реаліями настирно напрошуються до порівнянь.
У 1917 році влада дісталась тим, хто в часи царату не докладав жодних зусиль задля здобуття поневоленою Україною незалежності. Вимушену еміграцію Грушевського, та проблеми Винниченка з поліцією, дозволю собі порівняти з долею кількох нинішніх чільників письменницької організації, товариства “Просвіта” та чільників кількох партій. Подейкують, що декого з них в часи існування СРСР також за якісь “гріхи” перед владою викликали до кабінетів всюдиприсутнього КГБ. Але “співбесіди” не заважали їм писати політичні доноси й складати беззмістовні оди безальтернативній Компартії. Попри письменницький талант Винниченка та активну діяльність в Галичині Грушевського, обидва виявились нікудишніми державотворцями. Втрата українцями держави була не лише наслідком брутальної агресії диких москвинів, котрих очолювали картаві й горбоносі комісари. Україну, мов хробаки, точили свої ж. Інакше тогочасних “батьків нації” назвати складно. Історія засвідчила, що на перший всеукраїнський з‘їзд прибули делегати від більш ніж одного мільйона двохсот тисяч українських військовиків, на другий репрезентанти трьох мільйонів. Політикани цю масу використовували як агітаційний матеріал. (Нехай пробачать мені їхні нащадки за цей термін, але я не знаходжу іншого відповідника). Щирі поривання молодих дворян-українців та тих, хто прагнув врешті-решт позбутися московського іга силою загнаних в царську армію і змушували воювати супроти Німеччини й Австро-Угорщини не заради українських інтересів, а задля здійснення взятих на себе Центральною Радою перед Тимчасовим урядом зобов’язань. Наслідки деструктивної діяльності – трагічні. Здеморалізовані дивізії саморозпускались, і в скрутну годину заполітизовані вояки не змогли належним чином протистояти зайдам.
Нинішні лицемірно-театралізовані дійства довкола вшанування полеглих в січні 1918 року під Крутами провокують кожну непримиренну до лукавства душу до справедливого обурення. Хибні уявлення й свідоме замовчування причин, котрі спонукали полеглих юнаків, до ЧИНУ. На відміну від тогочасних (та і нинішніх також) політиканів, вони не виголошували емоційних монологів й не давали порад космічних масштабів. Вони не заглядали в рот владі й не запитували куди йти й що робити. Вони зуміли стати над внутрішньою гризнею й самоорганізувалися проти зовнішнього виклику. Без вказівок влади.
Не зайве провести аналогії й з нинішнім днем, оскільки сьогоднішні виклики нічим не відрізняються від тих, з якими зіткнулись українці в 1917-1921 роках. Вже не перший, не сотий і не двохсотий рік торуємо шлях до омріяної та оспіваної предками реальної (а не нинішньої бутафорної) незалежності. Вкотре обдурений народ, втомившись споглядати на нелогічні й беззмістовні політичні пертурбації (точніше, підлу щурячу гризню новопосталих магнатів), повернувся до вже звичної для нього ролі пасивного спостерігача.
Часи шляхетного середньовічного лицарства минули, тому чесні двобої з нинішніми хамовитими українофобами не в пошані. Годі скаржитись на недолю та несправедливість.
Духовна влада набагато тривкіша, механізми якої по-суті й стягують націю в єдине ціле. Ця влада більше побудована на особистому прикладі, ніж на примушуванні до дії. Усвідомлення причетності до чогось великого, могутнього, відвічного провокує усвідомлювати себе не біомасою, а повноцінною одиницею нації.
Олесь ВАХНІЙ