Я друкувалася багато — внаслідок частих відряджень по Україні та багатьох республіках Радянського Союзу. Побувала в Шушенському, за викликом їздила до Польщі та Югославії. Але про головне в своєму житті і найстрашніший біль не насмілювалась пропонувати до друку.
Такий був час… Хоча в особливому відділі про мене були всі дані. Тому підвищувати на роботі ніхто не наважувався.
Колеги і редактор іноді хвалили, але відзначати журналістів — тоді не було такого звичаю. Хіба що зрідка робився запис про подяку у трудовій книжці.
У своїх публікаціях розповідала про видатних людей епохи: О. К. Антонова, Б.Р. Гмирю, Л.М. Венедиктова, Богдана Ступку — на той час визначного актора Львівського театру імені М.К. Заньковецької, про видатну українську балерину Євгенію Єршову та інших.
Але не могла ні писати, ні згадувати про велику трагедію мого життя — голодомор, про який сьогодні згадують, запалюють свічки. Достеменно мало хто пам’ятає реалії страшних років голодомору, що забрав мільйони людських життів і став трагедією мого дитинства. Серед загиблих був і мій батько — один з відомих людей епохи 30-х років ХХ століття. Про ті події пишу вперше. Розповідь буде про мого батька Івана Івановича Фадєєва — безпосерднього учасника тих подій.
Він п’ять років воював на фронтах громадянської війни. Демобілізувавшись, здобув спеціальну вищу освіту, після чого працював у Краматорську на Донбасі. Там його було призначено керівником металургійного комплексу, створеного для потреб Краматорського машинобудівного заводу.
Наприкінці 1920-х років він очолив кері
вництво вугледобувних об’єктів, а згодом і Новокраматорський металургійний комбінат.
Жили ми у старому Краматорську в невеликому дерев’яному будинку на дві кімнати з кухнею. І було нас четверо — батько з матір’ю і я з бабусею.
Всьому навчав мене батько — стійкості і працелюбству, а також терпінню.
Раз на 2-3 місяці свої пайки — крупу, борошно і цукор — тато відправляв у Київ для наших численних родичів. (У Києві у моєї бабусі було ще троє дітей і восьмеро онуків. Уже тоді був голод. Тому ті, хто мав змогу, як і мій тато, допомагали своїм рідним і близьким).
Спочатку для мене був відчутним лише один біль — розлука з бабусею, моєю улюбленою Єфросинією Сазонтівною Єршовою… Як зараз бачу — поїзд з бабусею і мішками в тамбурі відпливає з вокзалу, а я кричу за нею, вириваючись з батькових рук. Бабуся відвозила заробіток тата за 2-3 місяці. А ми їли те, що було вирощено нею — картоплю, курей, кролів. Тим пригощали і гостей, які дуже часто приїздили у наш дім. І материні і батькові родичі також.
А потім у свої 4-5 років я бачила зовсім страхітливе…
Щовечора під наш паркан приходили голодуючі з навколишніх містечок і сіл, звідки начальство вже давно повтікало. Приходили й тихо сідали. Вони не просили, лише проваленими, змученими очима дивилися на мене… Перелякана і стривожена, я вбігала до кухні, щоб розказати про людей коло нашої хати.
Баба плакала. А потім метушилась навколо груби, накидуючи у торбу харчі. Коли я виходила до голодних людей — вони не галасували, не кидалися за їжею, а посилали дітей, яким я роздавала все в їх простягнуті сухі рученята. Брали їжу тихо, мовчки, тільки щось шелестіли, дякуючи. Це мене лякало найбільше. А одного разу я схопила свою скарбничку, в яку гості вкидали копійки, і побігла до голодних. Та мене хтось впіймав і завернув додому.
Зовсім моторошно ставало, коли я вибігала на вулицю зранку — люди лежали під парканом, обличчям до нього. Вони не ворушилися. Мені ввижалося, що вони якісь округлі… Вскочивши до кухні, я повідомляла бабусі, що люди потовстішали, поївши вчора. Баба знову починала тихо плакати…
По обіді до нашої хвіртки приїздили дивовижні підводи. Коні були одягнені у балахони з якимись засувками на очах. Погоничі у плащах з капюшонами. А в руках у них — довгі, залізні гаки, на які вони нанизували людей під парканом та жбурляли на підводи… Все було тихо — жодного стогону чи зойку. Для мене малої все це було незрозумілим, проте жахливим.
Лякалася, коли зранку мама з бабусею замикали мене у душовій в садку. У щілини я бачила, як у нашому дворі метушилися військові з червоним на кашкетах і комірах. Як забігали з батогами у хату, в сарай, у льох і на горище. Замахувалися на бабусю, коли та починала зупиняти та соромити їх.
Якось не повернувся додому батько — його забрали з роботи. Приїздили по матір і через кілька днів привозили — довго вона відлежувалась після побиття на допитах. Бабуся не витримала і випровадила нас до поїзда. Ми довго їздили з міста в місто, з села в село… Доки не постукають військові чи просто несвідомі. Тоді ввечері знову кудись їхали.
Аж поки бабуся через людей не передала нам, що можемо повернутись у Київ, до родичів. Баба зустріла нас на вокзалі і привезла до своєї старшої дочки Ольги Миколаївни. У неї ми вперше зігрілись і виспались. І старший син Віктор познайомив мою маму зі своїм другом — шофером Євгеном Шевцовим. Згодом він став моїм вітчимом.
Родичі і друзі допомогли нам вижити. В тому числі і мої друзі та колеги в роки професійної діяльності як журналіста. Вони, напевно, усе знали… І як я пережила голодомор з моїми близькими, і загибель чудового батька у мої 4-5 років…
Ми так нічого і не дізналися про долю мого тата. Хоча неодноразово зверталися до керівників металургійного Новокраматорського заводу, у різні правоохоронні органи з проханням повідомити щось про долю Івана Івановича Фадєєва…
Десь у 1960-ті роки до редакції нашої газети прийшов маленький, змученого вигляду, у брудній одежині чоловік. Через колег викликав мене до входу у редакцію. Пильно вдивлявся. І потім почав запевняти, що батько живі і ще повернуться. Вражена почутим, я мовчки слухала, не знаючи, що говорити.
Потім він наче якось схаменувся і хутко побіг сходами вниз. Це був єдиний випадок, коли хтось згадав про мого батька.
Я б могла багато розповісти про його доброту і порядність, яким добрим був Іван Іванович Фадєєв до близьких, до рідних, до колег. Навіть до своїх далеких родичів, які на той час вже потерпали від голоду та переслідувань.
В нашому домі були іноземні спеціалісти, з допомогою яких збудували такий гігант, як металургійний Новокраматорський. З Москви і Києва приїздили гості: Балицький, Малиновський та інші.
На жаль, ні моєї матері, ні бабусі немає. Ні моїх двоюрідних братів та сестер. Зі мною тільки моїх двоє дітей — син і дочка.
Двоє моїх племінників та четверо їхніх дітей — нащадків моєї двоюрідної сестри Тамари і Жарка — сина колишнього керівника Югославії Броз Тіто, живуть у далекому Бєлграді. Бачились ми тільки один раз.
…Вісім представників нашої великої родини поховані на Лук’янівському кладовищі в Києві в одній огороді. Поряд з іменами моєї матері та бабусі викарбувано ім’я та прізвище І.І. Фадєєва.
Науковці кладовища мають документи про те, що цей цвинтар став останнім пристанищем для жертв голодомору. Багато колишніх керівників у той час страчено в Лук’янівській в’язниці. Їхні трупи вантажили у фургони, привозили на алеї кладовища і викидали просто на доріжки та алеї, а потім закатували асфальтом.
Співробітники кладовища стверджують, що подібна страхітлива доля спіткала і мого тата, оскільки він був, на той час людиною знаною в Україні.
Ніна ФАДЄЄВА-ШЕВЦОВА,
ветеран газети «Культура і життя»,
член спілки журналістів України