На оглядах художньої самодіяльності її примічали, одного разу директор Сумського музучилища підійшов до неї і запропонував там учитися. Лариса стала студенткою музучилища, відтак Київської консерваторії. Працювала вчителем співів у загальноосвітній школі, де раніше дітей «заганяли» в хор, а в неї він став стоголосим, в Інституті культури, в хорі імені П. Майбороди Національної радіокомпанії, в «Щедрику» і хорі хлопчиків «Дзвіночок» набула досвіду в талановитих хормейстерів, багато працювала… Однак настав той час, коли їй захотілося мати власний колектив. І ось у 1994 році з’являється аматорський за статусом, але професійний камерний хор «Хрещатик», який очолює Лариса Бухонська. Нині він є муніципальним учасником престижних міжнародних музичних фестивалів, володар Гран-прі і різних нагород. «Хрещатик» можна почути – а за роки свого існування він виконав 350 творів – у Колонному залі Національної філармонії, Національній опері, палаці «Україна», у храмах Києва, соборах та концертних залах Ірландії, Англії, Франції, Данії, Німеччини, Латвії, Польщі, Угорщини, Іспанії, Росії. Він є також постійним учасником престижних українських фестивалів «Музичні прем’єри сезону», Київмузикфест, «Золотоверхий Київ». «Хрещатик» має фондові записи на Національному радіо України, Бі-Бі-Сі, а також аудіо та компакт-диски, які транслюються на радіо і телебаченні.
Як прийшло це визнання, якою була дорога, що привела до такого успіху? Про це розмова з художнім керівником і диригентом «Хрещатика» Ларисою Бухонською.
– У тому, вже далекому 1944 році, коли я почала створювати свій колектив, мене вже знали, сюди йшли співаки з багатьох професійних колективів, а також студенти. Ми проводили заняття в жеківському підвальчику на Червоноармійській, де розміщувався дитячий клуб «Гарт».
– От там ви й пройшли свій гарт.
– Ой, навіть стільців не було, бігали щурі та миші, ми їх ловили. Перший наш виступ відбувся 9 квітня 1944 року на фестивалі «Музичні прем’єри сезону» у Малому залі консерваторії. Нас дуже гарно прийняли глядачі й оцінили музичні критики. Це збадьорило колектив. Ви вдумайтесь: співаки наші не отримували гроші і два-три рази на тиждень після роботи приходили на репетиції. А вже в листопаді ми поїхали на VІІ міжнародний хоровий конкурс у місті Слайго (Ірландія) і одержали Гран-прі.
– Я дивлюсь, уся стіна у вашому дуже скромному кабінетику завішана дипломами. У Києві є багато хороших хорів. А от що саме притаманне «Хрещатику», що вирізняє його з-поміж інших колективів?
– По-перше, хор починається з репертуару, бо він виховує звук, співацьку манеру, ставлення до музики, до професії. Яке кредо я взяла для себе? Подумала собі: я живу в цей час, мене оточують наші композитори, тому треба виконувати їхню музику тепер, а не по смерті. Як можна бути музикантом і не знати, що діється нині в твоїй професії? Для мене знання сучасної музики – і не тільки української – дуже важливе. Далі: у 1990-ті роки, коли Україна стала незалежною, з’явилося велике зацікавлення духовною музикою, яку я абсолютно не знала – ні Кошиця, ні Лисенка. І вийшло так, що після нашого першого концерту в консерваторії композитор Леся Дичко запросила «Хрещатик» взяти участь у міжнародному фестивалі «Україна і світ бароко». Треба було співати у Володимирському соборі. Я мала підібрати спеціальну програму. Тоді я вперше зіткнулася з цієї темою. Дуже завдячую музикознавцеві Н. Герасимовій-Персидській за її книжку «Українські партесні мотети», про яку я раніше нічого не знала – вибрала п’яти і шестиголосні мотети, «Херувимську» Симсона Пекалицького (поч.ХVIII ст.). Але зауважу, що ми виконували раніше духовні твори – наприклад, «Мессу» Шуберта.
– Бо європейську музику можна було співати, а своє ні – це ж український «буржуазний націоналізм».
– Я купила Біблію, дізналася, що таке Літургія. І коли ми заспівали у Володимирському соборі, до мене підійшов хормейстер М. Крячко і запитав: «Ларисо, звідки це у вас? Я виріс у селі, ходив до церкви, знаю службу Божу». Я ж, хрещена в дитинстві крадькома, до церкви не ходила. Мене музика привела до Бога, бо не можна працювати над твором, не відчуваючи серцем ті слова, на які він написаний. І коли у пізнанні Бога я дійшла до Еклезіаста, то заплакала, там усе є… Саме праця над такою музикою…
– Де не можна сфальшивити.
– Так. Вимагає особливого звуку. І третій напрямок у нашій творчості, крім сучасної, духовної музики, – це фольк. Є такі хормейстери, що спеціалізуються тільки на якомусь одному жанрі. Може, вони мають рацію. Але це не для мене. Я хочу співати все.
– Але така «Всеядність» може не завжди бути результативною.
– Якщо ти робиш усе по-справжньому, то це тільки розширює творчий діапазон. У музиці, надто коли працюєш із молоддю, дотримуватися тільки одного напрямку – нецікаво. Життя таке різнобарвне, таке багате! Як я можу своїх співаків обкрадати: ми і джаз виконуємо, і обробки народних пісень, західну музику. Хор росте тоді, коли він багато бачить і чує. Тому якщо я перший раз зробила ораторію Й. Гайдна «Створення світу» за 10 репетицій, то кантату Танєєва, яку ми будемо виконувати разом із Ансамблем класичної музики імені Б. Лятошинського в Національному будинку органної та камерної музики, – за два тижні. Це говорить про творчий рівень колективу. Співаємо ми фольклор, бо без народної пісні збіднили б свій репертуар. Я ставлю це питання перед Спілкою композиторів України, адже дуже понизився рейтинг у виконавській практиці саме народної пісні. Всі співають ораторії, кантати, а коли ми останній раз чули повнокровне виконання Леонтовича, Стеценка? Обробки народних пісень вимагають особливого артистизму. Не можна співати, допустимо, сім куплетів із однаковим виразом на обличчі.
Для мене народна пісня – це спектакль.
– Як моновистава?
– Кожну пісню можна поставити. Тому оці три напрями – сучасна музика, духовна і фольк – сформували світогляд «Хрещатика». Треба, щоби команда підтримувала твої естетичні уподобання. Все починається з атмосфери. «Хрещатик», може, один з небагатьох колективів, де все говориться щиро, у нас немає інтриг, хор дружній. А звідси і звук. Думаю, що якби колектив одразу став муніципальним – такого не було б. Може, Бог нас провів через це – бажання довести всім, що ми є, що ми варті слухача. Тому тут така особлива аура.
– Скільки у вас співаків?
– Тепер 24. Коли нас слухають, то говорять про особливий звук, тембр «Хрещатика». Цим я завдячую Павлу Івановичу Муравському, він навчив працювати зі звуком, відчувати його, як живий. Тому й тема моєї дисертації була «Темброва драматургія в хорових обробках М. Леонтовича». Я її не завершила, бо так склалися сімейні обставини. Хор «Хрещатик» вирізняється особливою тембральною манерою. Я ніколи не забуду, як Павло Муравський диригував нам, студентському хору консерваторії, «Козака несуть».
– Такий чудовий народний реквієм в обробці М. Леонтовича.
– Перший куплет ми співали одним звуком, а коли козак загинув – іншим. І мене це вразило, тобто звук повинен змінюватися, а не просто бути красивим. І цю думку мені вдалося вкласти в голови моїх хористів. Мені не просто ноти потрібні, а ті звуки, слухаючи які, стає зрозуміло, про що співається.
– Тобто смислове насичення звуку.
– Абсолютно. І тоді виникає ця барва, треба все співати щиро. Звук повинен бути вільним, розкутим. Терпіти не можу пафосності. Я дуже стежу за стильовою ознакою при виконанні творів. Є ж різниця, коли ти співаєш музику ХVIII століття чи сучасну – тут треба зважати на глибину прочитання, тембр, звук. Отаких я підбирала артистів. Ми не тільки цікаві за репертуаром, а й тим, що є першими виконавцями в Україні, наприклад, таких творів як «Німецька обідня» Д. Бортнянського, «Чичестерські псалми» Л. Бернстайна та інші.
– Пані Ларисо! Україна – хорова держава, але останнім часом народ співає менше.
– Бо щезає село, де споконвіків лунали пісні.
– Чи є якісь явища в хоровому мистецтві, які вже не можна відновити?
– Я не хочу бути Кассандрою. Моє відчуття – Україна залишиться хоровою державою, в це я абсолютно вірю. Чи можна Грузію уявити без хорового співу? Ні! Так і нас. Рівень нашої хорової культури, музичні традиції – це генетично закладено в українській нації. Я була свідком того, коли в 70-80 роки минулого століття (а в нас звучали капели «Думка», «Трембіта», приїжджали хори з Прибалтики) ми шаленіли від цих секунд (інтервалів), але ми не могли співати сучасну музику. А подивіться тепер, що виконують наші хори, наскільки виріс їхній технічний рівень, слуховий. Ми співаємо найскладнішу музику, яка є в світі. Що нині перемагає? Професіоналізм і технології. Якби не було такого економічного стану, коли село у нас так зубожіло, хори б відродилися.
– Але, на жаль, і ті колективи, що існують, не побачиш по телевізору.
– Телебачення хоче мати тільки економічний зиск, більше його нічого не цікавить. У Росії дуже багато чудових культурологічних програм. У нас і досі нема спеціалізованої програми, яка б висвітлювала академічне мистецтво – не тільки хори, а й театри, диригентів, вокалістів, інструменталістів. Була передача «Класик-прем’єр», де вона зараз? У нас в Україні маса прекрасних хорів, чому не зробити цикл передач «Сучасне хорове мистецтво, запросити жіночий хор із Миколаєва, чоловічу хорову капелу імені Л. Ревуцького, «Думку» та інші колективи. Люди не знають, що у нас є. Високе мистецтво проб’є дорогу, але чому так важко воно повинно це робити?
До нашого ювілею ми хотіли зробити передачу на телебаченні. «Заплатіть гроші». А де я знайду того спонсора? Включаєш телевізор і бачиш голих дівчат, Поплавського…
– Не раз можна почути від вокалістів, що сучасні композитори не враховують специфіку вокального апарату співака, що вони пишуть твори, складні за текстурою.
– Вони підходять до голосу, як до оркестру, бо саме стиль життя нині – це поліметрія. Тому це відлунює в їхній творчості. Молоді композитори зовсім по-іншому ставляться й до самого інструментарію: подивіться, скільки нових інструментів з’явилося в симфонічному оркестрі. Уже замало того класичного.
– Але ж вокальинй апарат людини залишається незмінним.
– Як нашу фізіологію поєднати з технологічними новаціями, що пронизують сучасну музику? Все залежить від диригента, він повинен відбирати з музичного масиву твори, які дозволяють розшифрувати творчий діапазон. І далі: хор не може залишатися закам’янілим. Тому, очевидно, слід звертатися до музики, де є золота серединка: між технологіями та фізіологічними можливостями. Якщо твір складний, але я бачу, що це нове слово в музиці, якийсь новий підхід – я беру його. Мене цікавить – про що ця музика. Я вирішую будь-які технічні проблеми, якщо в них є смисл, а не просто надуманість. Ми багато співаємо творів Лесі Дичко, я завжди їх буду виконувати не тільки у нас, а й по всій Європі, бо вони викликають шалений успіх. Її потрібно зрозуміти, в мене вже виробилася певна методика. Все залежить тільки від диригента: складне робити простим, а просте – приємним. Я знайшла ключик, і мені, щоб вивчити партитуру Дичко – потрібен мінімум тиждень – у неї настільки все логічно. Але я кажу Лесі Василівні: «Чому ви не пишете хорові мініатюри, як це роблять прибалти. Крім того, ми камерний хор, де література на сьогоднішній день для таких колективів?» Я не тільки їй це кажу, а й на зборах Спілки композиторів України: «Якщо ви хочете залишитись у пам’яті людей, то пишіть обробки народних пісень, хорові мініатюри – і вас будуть знати. Ми в цьому році – єдині завершили спеціальний музичний проект. Головне управління культури Києва нам виділило кошти, – це «Український віночок». Перлини народної творчості. Я відчуваю, що мені їх у репертуарі не вистачає, я ж не кожний день у філармонії виступаю. Мені треба в села їхати. Ось обласне управління культури вже місяць обіцяє дати автобус, ми хочемо проїхати Київщиною, дати людям концерти.
– До речі, які у хористів зарплати?
– Чистими 700 гривень. Витримає жити на них молода людина, в неї ж і дітки з’являються. Тому наші хористи і по церквах виступають.
– Ларисо Володимирівно! Вам, напевне, не раз доводиться чути, як ви гарно виглядаєте, скільки енергії і завзяття випромінюєте. Що вам допомагає в житті?
– Мій колектив, молодь. Мені з ними настільки цікаво, я живу їхніми проблемами, хоча маю сім’ю, вже онучок росте. Вони мене зовуть «мама Лара». Я їх опікую не тільки як музикантів. Я щаслива, що маю таку професію. Для мене кожна партитура цікавіша від детективного роману. Раптом я побачила цей хід, цю драматургію – це так захоплює! Я дуже жалкую, що коли ми вчилися в консерваторії, так недбало ставилися до предмету «філософія». Я не маю на увазі марксистсько-ленінську філософію. Музика – це відображення космосу, в нотах зашифрований всесвіт. Усі закони філософії є в музиці. Єдність, боротьба суперечностей, інтрига, добро і зло, світло і тінь. У партитурі це все видно – як зав’язалася інтрига, куди вона веде.
Крім того, скажу таке: є багато талановитих хорових диригентів, але не кожен має свій колектив.
Цей молодіжний хор тримає мене в житті. Я його не одержала, а зробила сама, тому таке велике почуття відповідальності за нього. Я не маю права хворіти, вчинити щось не так. Мій головний принцип як в армії: «Роби, як я». Мене сформувала сама професія – ти повинен заслужити право керувати людьми. А все йде, як сказано в Біблії, від любові. Чим більше віддаєш, тим сповна одержуєш…
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК