Він міг утекти, коли його привезли додому за речами. Але наївний селянин вірив, що у районі швидко «розберуться» в його невинуватості. Більше у село Горобці Федір Горобець не повернувся. Пішла мама у Решетилівку провідати батька в тюрмі, а охоронець: «Його тут немає.» «То, може, хоч листа написати можна?» — спитала. А той каже: «Туди листи не доходять». Й до цього часу не знаю, де батькова могила. Хоча, яка там могила, тоді людей загрібали, мов собак...
Залишилися ми з мамою вдвох. Тим часом «посланці партії» вигрібали з дворищ усе: борошно, зерно, крупу, овочі. У нас навіть ночви з-під борошна вимели, ріски не залишилося.
Мама ходила у колгосп на роботу, там в обід давали якусь юшку, а я залишалася вдома під замком запертою й зовсім голодною. Щоб якось мене нагодувати, мама вранці нарве колосків жита, зварить із зерничка бовтанку і йде на цілий день.
Та бригадир, колгоспний активіст Сергій Горобець, пильнував, щоб колосків не рвали. Одного разу він застав маму в житі й став нещадно бити її батогом. Вона впала на землю, скорчившись від болю, а він так крутив і бив нагайкою коня, щоб той наступив важкими копитами на маму. Та тварина, мабуть, була розумнішою за цього нелюда, який ще й доводився нам далеким родичем, і обережно переступала.
А невдовзі бригадир, коли мама була на роботі, зламав засув і двері в хату, зайшов і на моїх очах, перелякавши мене насмерть, розвалив комини й піч, щоб не було на чому зварити їжу. Домівка перетворилася в пустку.
Що далі робити? Як вижити?
Взяла мене мама за руку й пішли ми по людях милостиню просити. Та дуже вже багато було прохачів і всім було так тяжко, що мало хто щось давав. Розповідала мама, що бачила, як дітей варили в казанах. І подалися ми на заробітки у Семенівський район — на цукрові буряки. Мамі пощастило влаштуватися, та недовго ми там були. З гуртожитку нас виселили, бо з дітьми не дозволялося. На той час ми вже опухли обидві.
По дорозі з Семенівки попросилися до однієї сільради переночувати в сінях. Дозволили. І мама зважилася-таки на те, що давно задумала. Правильно розмірковуючи, що радянська ввлада не кине дитину напризволяще, вона на світанку залишила мене сплячу в сільраді, а сама пішла рятуватися від голодної смерті на заробітки в ту ж Семенівку. Мене й справді відвезли у якийсь найближчий патронат (типу дитбудинку).
Прізвище своє — Горобець — я пам’ятала. І, певно, за аналогією з прізвищем мене перевели в патронат мого рідного села Горобці на Решетилівщині. Більше двох років жила я в цьому пристанищі, де були діти різного віку. Мабуть, за життя я не пролила більше сліз, як у тому патронаті. Старші діти збиткувалися над меншими, але вихователям було байдуже, ніколи вони нас не захищали, не жаліли; ми не знали, що таке ласка.
Пам’ятаю й подію, що змінила моє життя на краще. Один раз на місяць (це вже був 35-й рік) почала до мене приходити якась тьотя, котра називала себе мамою. Тьотя пригощала цукерками-подушечками, брала на коліна, пригортала й чомусь плакала. А я не розуміла значення слова «мама», бо за роки жорстоких випробувань дитячі почуття до матері повністю атрофувалися. Та з часом вони почали потроху оживати. Я з нетерпінням чекала нового побачення, тремтіла від радості, коли знову бачила її. Так у мою свідомість поверталося поняття «мама».
Через кілька місяців, коли я до неї звикла, мама забрала мене до себе. Вона тимчасово мешкала у свого брата Федора Івановича Убийсобаки, голови Великобакайської сільради, який і допоміг мамі мене розшукати. Колгосп дав нам напіврозвалену хату у Малому Бакаї, господарі якої вимерли під час голодомору. Нарешті після довгих поневірянь ми з‘єдналися у маленьку сім‘ю. Труднощі, звичайно, продовжувалися, та ми вижили...
Ніна КУЧЕРЕНКО,
вчителька-пенсіонерка
м.Полтава