Ми, східні та наддніпрянські українці, рідко згадуємо про гори, а якщо колись і згадаємо, то пов’язуватимемо їх радше з Гуцулією, аніж з тим загадковим островом українського архіпелагу, який починається по інший бік гуцульських перевалів, власне на південних схилах українських Карпат.
Прибережжя закарпатського острова видаються нам дуже далекими і не дуже знаними. Сучасний мешканець гамірного мегаполісу, на який повільно і вперто перетворюється українська столиця, можливо, і має певну уяву про Галичину, завдяки святкуванням річниці УПА та Євробаченню 2004 року, але про Закарпаття він знає менше, аніж навіть про Камбоджу чи Туреччину, адже про першу радо пишуть глянцеві російськомовні журнали, а до другої можна з’їздити на відпочинок. І тому не варто дивуватися такій необізнаності. Тим більше не варто обурюватися нею. Українська історія – річ настільки кривава, складна та несправедлива до самих українців, що не рятує вже ніякий бром, прописаний Винниченком. Історія Українського Закарпаття ще гірша, ще кривавіша, ще несправедливіша, аніж історія інших українських земель і залишається лише дивуватися, яким чином упродовж майже тисячі років тамтешні українці зберегли свою ідентичність в умовах чужинського панування, причому панування дуже брутального та винятково жорстокого. «Сонце державності» затьмарилося для закарпатських українців іще тоді, коли Львів не було збудовано, а Київ тішився статусом імперської столиці. Майже тисяча років безперервного спротиву, звичайно, не могли лишатися поза увагою представників сучасного українського письменства, і тому не дивно, що у виданій Міжрегіональною Академією управління персоналом книзі Ярослава Ороса «Заповіти білих горватів. Кощуни», духовній основі Закарпаття, потаємній язичницькій езотериці найзагадковішого з українських країв надається так багато уваги. Звичайно, не варто зводити «Заповіти» тільки до етнографії, адже вона інколи слугує лише барвистим тлом для подій, що розгортаються на сторінках кожної з п’яти повістей, які власне і складають книгу, але не варто розглядати присутність арійської міфології у цій книзі лише як засіб привабити читача. Усе значно суворіше і серйозніше. Для тих, хто читатиме цю книгу, сам процес читання нагадає процес ініціації, себто посвяти. Людина стане втаємниченою і збагне, що Україна – це довга історія тяглістю у декілька тисяч літ, що українське язичництво – це не лише вогненні колеса та віночки в ніч на Купала, а й особлива містерія Сонця, містерія оповіді про яйце-райце, містерія бойових сокир та узвару з гірських трав. Також, не можна не завважити доволі таки сильну «декамеронність» книги, хоча не хотілося, щоб потенційний читач вважав це головною чеснотою «Заповітів». Дотичність автора до неоязичницького дискурсу дозволяє йому спокійнісінько не зважати як на позірну антиеротичність української літературної традицій, так і на надмірну сексуальну стурбованість, що вирізняє деякі з опусів івано-франківських хлестакових від сучасної прози. Представник спілчанського підрозділу української літератури буде приголомшений наявністю еротичних сцен в книзі. Представник постмодерністської неохайної тусовки буде прикро вражений тим, що ці сцени позбавлені брутальності. Еротика в книзі має міфологічне значення, майже ритуальне і це не може не викликати захоплення.
Автор. Сказати, що Ярослав Орос є уродженцем Закарпатського краю, професійним журналістом, активним діячем українського неоязичницького руху та українського духовного спротиву – це значить сказати не все. Автор є людиною, яка не боїться того, чим панічно перелякані представники неоліберального пагону української літератури. Пан Орос не боїться бути не модним. Він не боїться йти, як казали римляни ad fontes, себто до витоків, а йти до витоків означає йти проти течії, що не завжди безпечно і не завжди комфортно. Для читачів, які виховані на ненатуральному молоці священних корів постмодернізму, мушу зробити застереження, що вже звиклого для них загравання з читачем у «Заповітах білих горватів» немає і поготів. Добродій Орос якнайменше намагається розважити читача. Автор звертається до приспаної впродовж багатьох сторіч хижої подоби українця, аби переконати останнього, що бойова сокира, знана за Карпатами як бартка більш пасує представникам нашого народу, аніж бухгалтерські нарукавники чи то пак ноут-бук. Єдине, у чому знайшла своє вираження певна поблажливість до читальника з боку пана Ороса, так це в тому, що видання прикрашене невеличким словничком закарпатських діалектизмів, до того ж на самому початку аби читач-наддніпрянець, який вивчив українську мову, а не всотав разом з молоком матері, не загубився на широкому чиненику авторової розповіді і не потрапив до хопти потаємних смислових шарів та спузу асоціацій. Що ж до решти, то читання «Заповітів» не є розвагою. Тут автор категорично пориває з тією традицією, що йде від Лукіана. Автор не збирається розважити читача. Або налякати. «Заповіти білих горватів» мають певну сакральну мету, про яку ми поговоримо трохи згодом. Принаймні зазначимо, що серед українських письмаків, тусовки яких подекуди нагадують картини Босха, подекуди витверезник, подекуди найпаскудніші фрагменти презентації у фонді Виродження, де панує суворе розподілення на клани, і боронь, Боже, якому-небудь соцреалістичному мушкетику потрапити на територію, що вже помічена станіславською сечею дегенеративного, але вкрай знатного бубабіста. Не маю жодного бажання копирсатися у бестіаріях сучасної української літератури і складати реєстри кланів та угруповань, адже ці збіговиська вражають дослідників хіба що своєю ліліпутською величчю. Тішать лише дві речі – у кацапомовних креолів, що творять зразки окупантської літератури, невтомно мавпуючи московських та брайтон-бічських маланців, у всієї цієї булгаковської молоді з єврейським акцентом ситуація ще гірша (це перша втішна річ). До того ж (це друга втішна річ), до сучасної української літератури інколи потрапляють загадкові та втаємничені у певну змову гості з паралельної реальності. У тій паралельній реальності існує інша Україна, справжня Україна, Україна військової культури і пружного майже спартанського життєвого чину. Прибульці з паралельної України мимоволі відчувають себе Гуліверами в країні ліліпутів і природно не потрапляють до кланів, у яких керують карлики. Один з таких прибульців – Ярослав Орос і, можливо, сакральна мета його «Заповітів» перенести справжню Україну з паралельної реальності до реальності нашої, вибачте, наразі, за патетику.
Жанр книги. В нинішньому масонсько-постмодерному сум’ятті не буде великим гріхом сказати про смерть традиційних українських жанрів та стилів. Єдине, що тримається на поверхні по смерті багатьох і багатьох класичних різновидів української літератури, так це український аналог латиноамериканського «магічного реалізму», який на землях, що туляться між Сяном і Доном, називають або «химерним реалізмом», або просто «химерною» прозою. Попри те, що витоки цього жанру дехто знаходить у полтавських низинах біля прабатьківщини українського «низького стилю», дехто на київських пагорбах, у нетрях Києво-Печерського Патерика, дехто, а до них можна зарахувати і пана Ороса, вбачають коріння химерної прози в українському язичництві, у так званих кощунах (так називалися сакральні тексти українських язичників). Та й справді «химерний реалізм» важко уявити без поєднання реального і фантастичного, коли персонажі дохристиянської міфології та істоти фольклорного бестіарію перетинаються зі звичайними людьми, спілкуються або конфліктують з ними. Яскравим прикладом подібного «химерного реалізму» може слугувати повість «Модуль Яфета», у якій досвідчений читач знайде перегуки з хрестоматійною «Лісовою піснею» Лесі Українки, а також з такими пагонами чужого і далекого поля, як прозові твори добродійки Ісабель Альєнде та нобелівського лауреата пана Маркеса, де до звичайних господ залітають янголи, а людям властиво спілкуватися з духами та душами померлих. У той же час проза пана Ороса є частиною українського космосу, про це ми поговоримо трохи згодом, а поки що зауважимо для тих, хто вбачає у красному письменстві суто фотографічне відображення довколишньої реальності, що подекуди «химерна» або «магічна» проза може значно краще відбивати певний час та соціум, аніж сіра дескриптивність в дусі Золя або Нечуя-Левицького.
Географія книги. Локація дії, яка відбувається у книзі, переважно зводиться до південних схилів українських Карпат, до цих потаємних і могутніх гір, про які ми так мало знаємо. Безумовно, у деяких частинах книги зринає Київ, позбавлений втім столичного та есхатологічного чару, згадується таємнича італійська Падуя тощо. Але, головне місце дії це – гори. І справа тут не тільки в тому, що автор народився у горах. Гори є тією частиною будь-якої країни, у якій якомога ліпше зберігається національний архетип. У горах є присутніми майже на рівні побуту міфологічні і сакральні речі, хоча вони можуть, як трембіти використовуватися для суто аграрних цілей, але попри подібний утилітаризм, ті ж самі трембіти і через тисячу років робитимуть лише з того дерева, у яке влучила блискавка. Від подібної космогонії не так вже й далеко до ідеології, яку у європах називають консервативно-революційною, і яка незримо побутуючи в усіх горянських озброєних рухах, скеровується не на розбудову комуністичного суспільства, а на повернення Золотого Віку, за часів якого і виник Писаний Камінь. Втім, не тільки українські гори не сприймають вигадані на рівнинах замуровані та покірні способи життя – згадаймо хоча б таджицький Бадахшан або сербську окрушину Боснії. Але пан Орос пише саме про українські гори і саме про той спротив, які чинили носії саме української сакральної традиції в умовах не на жарт ворожого оточення, що збільшує художню вартість книги.
Час книги. Визнати часові межі доволі-таки складно, адже мандруючи обширами «Заповітів» можна потрапити у легендарні часи міграції арійських племен, у вісімнадцяте сторіччя, коли на Закарпатті у вигляді селянських воєн точився безперервний і вже згадуваний нами спротив носіїв української традиції. Деякі з повістей, як-от вже згадуваний нами «Модуль Яфета», та частина фрагментів, які створюють таку складну річ, як «Змагання катів» та у меншій мірі «Хроніки Волхва», повість «Доба Дінапра» тощо, мають за хронологічний притулок переважно наші часи і я вживаю цю дефініцію з максимальною відносністю, адже наші часи є настільки десакралізованими та віддаленими від витоків, сонячні принципи є настільки затьмареними, що можна констатувати зупинку часу в його прадавньому розумінні. Треба зазначити, що легендарні часи або ж часи закарпатського Довбуша Пинті-капітана для автора значно приємніші і цікавіші за наші часи. Воно й не дивно. Прадавній принцип арійської космогонії та есхатології, який найдовше затримався в індійській духовній традиції, вчить нас, що історія людства це не прогрес, а мандри по колу від Золотого Віку до Каленої Доби. Людство перебуває зараз у сльотавих присмерках саме Каленої Доби і лише деякі з втаємничених віщують неблизьке, але неминуче повернення Золотого Віку. Арійські заповіти наших гір мають за основу ту ж саму космогонічну модель і про це добре знає автор, інакше не було б такого разючого протиріччя та несумісності між ритуалами білих горватів та упровідями небіжчиків по сучасних закарпатських селах. Навіть вже згадані нами описи еротичних сцен в романі різняться – варто хоча б порівняти кохання між Гораєм та Ласкою, яка сягає вершин міфу про зачаття всесвіту у «Заповітах білих горватів» та опис неохайного блуду між сільським дяком та старшою за нього жінкою у «Змаганнях катів». Сучасна людина здрібніла порівняно з добою вільних гір, але є надія на порятунок. Час зупинився, але в цьому стоянні на місці таїться і початок нового руху, власне нової доби.
Структура книги. Книга складається, як вже зазначалося, з п’яти повістей. Це – «Заповіти білих горватів», «Змагання катів», «Хроніки Волхва», «Модуль Яфета» та «Доба Дінапра.» З цих творів – лише «Заповіти…», «Модуль Яфета » та «Доба Дінапра» мають цілісну структуру. «Змагання катів» та «Хроніки Волхва» є радше зібранням фрагментів, кожен з яких може розглядатися як окрема новела, втім сполучена певною авторською ідеєю з іншими частинами. Втім, усі повісті, що увійшли до цього видання варто розглядати як певний цикл. Є, щонайменше три речі, які виказують духовну спорідненість між собою. По-перше, це – дотичність до української сонячної традиції, власне арійської традиції, по-друге – це просторова єдність, оскільки майже домінуюче місце дії – Закарпатський Край, по-третє, і на цьому хотілося б зупинитися дещо докладніше, герої усіх повістей мають багато спільного між собою. Вони – маргінали, вони – аутсайдери, вони – мешканці гір, проти яких воює потужна і хижа рівнина. Серед темряви вони пам’ятають про сонце, вони птахи, що потрапили до імперії кротів, вони є сектою втаємничених серед бундючних профанів, вони є людьми Золотого Віку серед пекла Каленої Доби. Такими є Пинтя-капітан та ідеолог його повстанського руху або ж відун Остромисл, такими є названі іменами язичницьких богів персонажі «Змагання катів», таким є герой «Модуля Яфета» та «Доби Дінапра». Хоча у «Модулі Яфета» головний герой просто переходить жити з села на старий млин, який принишк у вільхах за селом, край гори, подібний перехід є парафразою повернення до витоків, парафразою втечі від десакралізованого, звироднілого села до первісного не спаплюженого цим селом старожитнього світу. Підсвідомий мотив відходу від довколишнього світу побутує в усіх творах. Але ця втеча, цей відхід не є втечею боягузів. Люди намагаються віднайти поруйнований зв’язок із сонцем, сонцем Традиції. Ці люди існують на узбіччі цивілізації, вони є їй чужими, що може виражатися і в реанімації язичницької магії, як у «Хроніках Волхва», або відкритим спротивом чужинському пануванню, як у тих фрагментах «Заповітів», де дія переміщується з часів Золотого Віку до так само приналежного Каленій Добі вісімнадцятого сторіччя, коли зі зброєю в руках треба «...проголосити на весь світ, що іще не вимер народ Молочного Каменя».
Головна ідея книги. Отже, герої книги – люди прикордоння. Адже саме так можна перекласти українською оте зневажливе «маргінал», яким титулують майже все свідоме українство наші вороги. Прикордоння – між християнством та язичництвом. Прикордоння – між світами живих та світами ворожбитів й гірських духів. Прикордоння – між справжньою Україною та штучно створеною постколоніальною Україною, у якій людей, що сповідують язичницьку, арійську релігію, намагаються або просто не помічати, або в кращому разі брутально беруть на кпини. Важко сказати, але можливо саме ця позірна несучасність, ця відстороненість від споживацької утилітарної цивілізації, яка оточує нас, є головною ідеєю книги. Це майже незламне сковородівське – «світ ловив мене, але не піймав», але сказане не важко зрозумілою мовою теологічних трактатів 200-річної давнини, а прийнятнішою мовою сучасної белетристики, яка подекуди читається як детектив. Інша річ, яка кількість українців зможе відчути цей заклик автора, це звернення до тих, хто йде на неонове світло пекла, забувши про сонце богів? На це питання, на жаль, немає відповіді. До того ж, закінчуючи цю рецензію, важко не спрогнозувати риторичне питання (але на це питання відповідь знайдеться неодмінно) українського читача, якого вже встигли зіпсувати Бу-Ба-Бу та Коельо з Муракамі і це питання горизонтальної, поверхневої, хоча й українолюбивої людини зводиться до того, що цікавого і нового вона, ця людина, знайде у «Заповітах білих горватів»? Адже, постмодерне потрактування творів зведе її бачення лише до фіксації язичницького побуту вівчарів, описів селянської війни та прегарних еротичних сцен. На жаль, відповідь може бути задовгою і полягатиме в тому, що Україні страшенно бракує чорної легенди, грізного міфу, який би тримав на плаву ідеологію сучасного українського спротиву та його конкретної еманації. Святий Грааль та спис Зігфрида, корона Людовика Святого та сакральний родовід французьких Меровингів, суто християнський образ побудови Міста Небесного на Землі, пошуки Гіпербореї підживлювали впродовж сторіч вогнище революцій та воєн в Європі, і лише Україна дещо пасла задніх. Не так давно ми почали осягати космічні таємниці степових могил та слідом за німцями почали шукати свій аналог Гіпербореї. Але – курганів багато, а Гіперборея має аж занадто абстрактні обриси. Пан Орос зробив конкретизацію українського консервативно-революційного міфу. Ми маємо Писаний Камінь. Від нині і назавжди.
Ігор СКРИПНИК