Я цю «Тайную историю…» читав з цікавістю, бо дізнався багато нового, чим і хочу поділитися з вами.
Ви, дорогі мої українці — самозванці, мабуть, спите і бачите себе нащадками Київської Русі? Читайте Бузину: «Киевская Русь — название искусственное. Его придумали историки, чтобы отличить от Руси Московской, возникшей пятью столетиями позже. На самом деле никакой Киевской Руси не существовало. Была просто Русь. Причем возникла она не в Киеве, а на славянском севере».
Ви, наївні націонаналісти, пишаєтесь зі своїм Грушевським історією держави України-Русі? Цитую Бузину: «Нет, Украина — не Русь! Она отличается от нее так же, как Франция от Галлии,… как буденновский жеребец от донского».
Ви, «шароварно-галушечные патриоты» (за Бузиною) пишаєтесь трипільською культурою? А дарма: за Бузиною «ни к украинцам, ни даже к славянам трипольськая культура не имеет никакого отношения». Відкривач трипільської культури видатний археолог Вікентій Хвойка — «ушлый чех без образования», «копал как крот по всей Украине. А все раскопанное тут же громогласно объявлял «славянским», … не понимая, что такое в очередной раз открыл».
А висновки Хвойки — це «наукообразные бредни, политико-археологический миф. А древние славяне даже горшка своего не изобрели, а «слямзили» его римский провинциальный вариант».
А це ви патякаєте про «скіфське золото» та інші досягнення скіфської культури? Не лякайте дітей скіфами, бо вони, за Бузиною, «так и остались навеки воплощением высшего ужаса — степными упырями, вылезающими из своих могил пить человеческую кровь. Иногда я думаю: а были ли они вообще людьми?»
Це добре, що пан Олесь «иногда думает». Ось він придумав, що Богдан Хмельницький — дезертир: втік під час битви під Берестечком;
що Мазепа — слуга «пяти господ». «Всю жизнь он изворачивался, ловчил, старался выплыть… Перед нами игрок, а не герой»;
що Запорізька Січ — «это было настоящее бродило… с козацкой элитой, прожорливой и наглой».
Куди не кине погляд пан Бузина — суцільна недолугість українців. В зовнішності Михайла Грушевського видатний фізіогноміст сучасності Олесь Бузина не знайшов ніякого інтелекту, а розгледів тільки «внешность извозчика-ломовика», а також те, що «будущее светило» украинской науки — выдающаяся бездарность»!, «раскаявшийся националист и предатель».
В письменниці Марку Вовчку він побачив лише «секс-бомбу провинциальной литературы», в «Чорній раді» Пантелеймона Куліша — лише «неуклюжую украинизацию сюжетных схем Вальтера Скотта» (мабуть, Бузина не може вибачити Кулішу те, що той відмовив Шевченка стати «популярным русским прозаиком»).
Пан Бузина читав навіть «Повесть временных лет», звідкіля в нього вималювався імідж наших предків, які тільки те й робили, що: «колют, рубят, режут, бъют морды, хлещут ведрами мед, насилуют девок».
А чим займалися наші предки — руські князі між «традиционными запоями»? Про це знає Бузина: «умей эти защитники земли русской писать, то в графе «род занятий» они могли бы с чистой совестью вывести: рэкет, торговля награбленным». Та не писали, бо не вміли: «Русь ХІ века — полуварварская и малограмотная страна».
А ще не міг сексуально-заклопотаний літератор обійти і таку сексуальну тему, як історія Роксолани: «не было бы никакой знаменитой султанши украинских кровей, не окажись у Сулеймана Великолепного гетеросексуальной ориентации», на відміну від орієнтації «диких степных педерастов», які «турецкую империю создали».
Словом, турецьку імперію створили педерасти, а розвалила «маленькая неприметная сучка», попівська дочка Настя Лісовська, яка занесла «ген алкоголизма в непьющую султанскую семью». Та Бог з нею, з Туреччиною. Повернемось до України.
Під впливом книжки «Тайная история…» може визріти питання: а кому ми встановлюємо пам’ятники?
Ну, пам’ятник Леніну-Ульянову-Бланку на Бесарабці в Києві і по всій південно-східній Україні — зрозуміло: треба ж вимираючих симоненківців і буйних вітренківців, шанувальників цього ідола, потішити за принципом: чим би дитя не тішилось, аби не плакало. Хоча і тут є заковика: як заведено, пам’ятники ставлять померлим, а Ілліч же — «вєчно жівой»…
А от за які заслуги поставили пам’ятник Ярославу Мудрому біля Золотих воріт у столиці? Свідчить Бузина: «Ярослав Мудрий — покровитель киллеров», представник «исключительно одаренной в криминальном смысле семьи… В толпе этих великосветских разбойников неким семейным уродцем выглядит только Ярослав Мудрый… Прозвище «Мудрый» придумал ему только русский придворный историограф Николай Карамзин — через 500 лет после смерти, превратив покойника в мифологического героя». Якби не О. Бузина, ми «никогда бы не узнали, что моду на заказные убийства ввел на Руси Ярослав Мудрый и был канонизирован как небесный покровитель наемных киллеров».
Цікаво, що український літератор О. Бузина захищає не лише російських інтерпретаторів української історії, а навіть монголів хана Батия: не знищували вони, оббріхані націоналістичними псевдоісториками, бібліотеку Ярослава Мудрого! Їй Богу! Тому що… такої бібліотеки взагалі не існувало, просто — кілька книжок…
Або ще — ви, «ограниченные националисты», маєте Тараса Шевченка за національного генія, русофоба? Помиляєтесь! Почитайте Бузину: «Свой дневник Тарас вел только по-русски. Факт, согласитесь, для ограниченного националистического сознания действительно прискорбный… «Батько нации» общался с собой не на мови родной Кирилловки, а на языке императорской канцелярии». У творчості Шевченка пан Олесь побачив лише «русскую тоску Кобзаря», що мало привести до суїциду прихильників українського національного Пророка: «Правоверному националисту остается только лечь в гроб». А вірші на тему «москалів-пройдисвітів» — то лише «наивные антимоскальские выходки». І, як з прикрістю повідомляє нам О. Бузина, якби Шевченка не збив з пантелику Пантелеймон Куліш, він став би «популярным русским прозаиком великодержавного размаха» .
Таким чином, пан Бузина намагається переконати нас, що наш національний геній насправді більше любив матушку Росію, ніж неньку Україну.
А якщо згадати, що в іншому своєму творі О. Бузина поставив «батьку нації» (ці слова у нього завжди в лапках) діагноз: Тарас Шевченко — вурдалак (хто не знає, це вовкулака, оборотень, що висмоктує кров з людей) — то все це може й викликати у якогось недоумка питання: а за що ж йому, вовкулаці, пам’ятник?
І т.д. і т.п.
Ну, мабуть, досить цитувати.
Отже, за Бузиною виходить, що викрадена, привласнена сучасною Московією наша, донедавна заборонена, українська історія, яка лише тепер вирвалась зі схованок імперських архівів і кадебістських сховищ, і сьогодні ще продовжує лише випростовуватись, «прекрасная чушь… этакое одновременное помрачение мозгов».
Так що, браття українці, бідні ми, бідні. Ну, просто — «золотого Тамерлана онучата голі». Немає у нас ні пристойної історії (а лише «помрачение мозгов»), ні національних героїв (одні лише вурдалаки, кілери, зрадники, дезертири, п’яниці). А те, чим ми пишалися і втішалися досі, — захоплююча брехня, вигадка. У всякому разі так вважає пан Бузина: «народ выдумывает себе блестящую родословную. О ее достоверности никто не заботится. Главное — треск, феерверк и увлекательность».
Словом, роздяг нас Бузина перед усім світом: виявляється, що ми, як той король — голі.
Хтось може сказати мовою, якою написана книжка: «Бред сивой кобылы». Але я так не скажу, бо — демократія! Свобода слова! І кожний бренд має право на свій «брєд» (в тому числі і бренд «Олесь Бузина»).
Це щось схоже на приказку: на городі бузина, а в Києві — дядько, чи то пак — демократія!
Може промайнути зрадлива думка: то навіщо нам така демократія, така свобода слова, які принижують нашу національну гідність?
Звичайно, ці атрибути цивілізованого світу нам потрібні. Але, на відміну, наприклад, від наших прогресивних соціалістів, яких за антиукраїнську, антидержавну діяльність давно треба було притягти до відповідальності, не можна заборонити йому писати. Не можна також заборонити продавати його книжки у «Науковій думці». Але за однієї умови: не можна на це не реагувати, безпорадно очікуючи чергового опусу, приниження української нації.
Треба адекватно відповідати. Бо справжньому українцю, який має національну гідність, поважає себе і свою історію, почитавши Бузину треба хапатися не за чуба-оселедця, не за матню, а хоча б за перо, щоб дати належну відповідь, щоб викорчувати з нашого українського городу українофобську бузину.
Автор цієї книги нагадав мені того харківського генерала, що всівся на пам’ятник воїнам ОУН-УПА. Тільки пан Олесь усівся, звісивши ноги, на всю нашу історію, скрутивши нам дві великі дулі.
Але я не ображаюся на нього з тієї ж причини, що і на того генерала.
Не можна перетворювати Україну в щось на кшталт київської Лисої Гори, яка б заросла бузиною і слугувала місцем для для шабашу конотопських відьом.
Л. КОВАЛЕНКО
м. Київ