Третього листопада нинішнього року минуло 65 літ від трагічного дня для української культури і духовності — знищення визначної архітектурної пам’ятки ХІ століття, головної святині Русі-України Свято-Успенського собору Києво-Печерської Лаври. До цієї дати було приурочено кілька чергових публікацій в українських виданнях, які нічим особливим непримітні, окрім одного — констатації того, що, мовляв, дати відповідь на питання, хто підірвав собор, неможливо. Автори публікацій ось уже шістнадцятий рік мусолять дві версії знищення пам’ятки: за першою — це зробили гітлерівці. За другою — радянські партизани-підпільники. Слід сказати, що до публікацій Данила Кулиняка 1990 року існувала лише «єдина правильна» версія, яку поширювала комуністична пропаганда. Її навіть заборонялось ставити під сумнів. Інакше ти міг стати апологетом фашизму.
Як на мене, нинішня шістнадцятирічна катавасія з двома версіями підриву Успенського собору — це ніщо інше, як спроба продовжити життя комуністичним ідеологемам. Бо для того, хто хоч трішечки вивчав це питання, давно усе зрозуміло: знищили святиню вірні слуги комуністичного режиму — енкаведисти і комуністи-підпільники. Шлях до пізнання завершено. Пройдено вже всі етапи: від повного заперечення справи рук червоних підривників, через допущення такої версії і, нарешті, визнання її, як найбільш аргументованої і доказової. Тож я спробую довести це.
З розповіді ветерана Другої світової війни Юрія Миколайовича Коваленка:
— 1941 року я закінчив київську спеціальну авіаційну школу. Коли німці напали на Радянський Союз, я написав заяву, що хочу піти добровольцем в армію. Але мене не брали, оскільки було мені всього 15 років. Тоді я дописав собі два роки і Печерський райвійськкомат на початку липня 1941 року направив мене на місячні курси саперів в школу молодших командирів, яка діяла у військовому училищі зв’язку імені Калініна. Після її закінчення я одержав спеціальність — технік-мінер і сержантське звання. Призначили мене командиром взводу мінерів. Німці уже взяли Житомир і рвалися до Києва. Ми одержали завдання замінувати поле в Голосіївському лісі.
Під час наступу один німецький танк прорвався через це поле і давай поливати вогнем наші позиції. Мене викликав командир і показує на німецького танка:
— Сержант Коваленко, это твоя работа?
Довелось виправляти прорахунок. Зв’язую п’ять пляшок із сумішшю Молотова і повзу 300 метрів мінним полем до танка. Підповз, запалив суміш і на махіну. Коли вона спалахнула, німці почали вискакувати з люків. Один, другий, третій. Я їх по черзі ба-бах. Четвертого узяв живим. Приводжу на наш командний пункт. Зняли з нього комбінезона, а під ним офіцерська форма, залізні хрести. Виявилося, що це німецький капітан — командир танкової роти. Полоненого захотів побачити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. Мені вручили медаль «За бойові заслуги» і присвоїли звання лейтенанта.
Оскільки стало зрозуміло, що Київ доведеться здати німцям, нашому взводу (40 бійців) на правах роти у складі 485-го окремого інженерно-саперного батальйону, яким командував капітан Кудрявцев, поставили завдання замінувати споруди на Хрещатику і в Києво-Печерській Лаврі, оскільки, як нам пояснили, ворогу нічого не можна залишати.
Вибухівку у мішках завантажували у тунелі під горою біля Байкового кладовища. І ось дві п’ятитонні машини смертоносного вантажу веземо у Лавру, куди стороннім вхід заборонено. Усюди висять мотузки з червоними прапорцями. Тут уже господарює рота мінерів НКВД. Командир її — капітан (прізвища не пам’ятаю) каже мені:
— Успенский собор минировать надо на неизвлекаемость. Взрывать при помощи радиоуправления. Мы будем в Харькове, а здесь — немцы. Крутнём — и всем им хана.
Дізнавшись про те, що вибухівку треба заносити у підвал Успенського собору, мої солдати (а всі вони були старші від мене) збунтувались.
— Ти що, лейтенанте. Таку красу зривати? Це — кощунство!
Я телефоную комбату Кудрявцеву і повідомляю, що у мене трапилось.
— Хрен с ним! — каже. — Вези под кинотеатр «Шансер» и Думу.
Я наче камінь з душі зняв.
Одну п’ятитонку вибухівки звалюємо у підвал Думи, другу — у підвал «Шансера». Вставляємо детонатори, сполучаємо їх з радіоприймачем. Сідаємо на катер і відправляємось до Кременчука.
19 вересня гітлерівці увірвалися в Київ, а 20-го пролунали перші вибухи на замінованих об’єктах.
Зі щоденника німецького офіцера (імені не зазначено), ад’ютанта командуючого корпусом, який зберігається в Центральному державному архіві громадських організацій України:
— Спочатку злетів у повітря майданчик перед цитаделлю (у Лаврі — І.О.), на якому знаходився спостережний пункт артилерії і зенітна гармата. Мешканці ще вчора показували, що це місце, можливо, заміноване росіянами. Сапери обшукали весь район, але вибухових речей не знайшли. Вибух забрав у нас багато офіцерів, унтер-офіцерів і солдатів. Серед них був також мій знайомий полковник фон Зейдліц, 62-річний хоробрий офіцер.
Зразу ж після вибуху майданчика відбувся другий — поблизу цитаделі, який зруйнував будинок і перегородив вулицю, що й було його метою. Вибухи розпочались не пізніше, ніж через півгодини після наших відвідин цитаделі.
Друга частина дня пішла на наради, які вів генерал з окремими командирами дивізій і генералом фон Путткаммером — комендантом Києва. (Переклад з німецької Григорія Полюшка). Про вибух на оглядовому майданчику Лаври згадує і один з прихильників версії про підрив Успенського собору німцями, колишній науковий співробітник заповідника «Києво-Печерська Лавра» Андрій Гуржій.
24 вересня 1941 року о 16 годині злетіла у повітря п’ятиповерхова німецька комендатура (колишній «Дитячий світ» на розі Хрещатика і Прорізної). За нею почали вибухати приміщення різних установ, готелів, кінотеатрів, житлові будинки. Серед німців і населення почалась паніка. Ніхто не знав, звідки чекати смерті. Радіокеровані вибухи тривали кілька днів. Після цього Київ охопили жахливі пожежі.
На цьому тлі гітлерівці дозволили відкривати закриті радянською владою церкви, собори, монастирі, передавати їм у користування їхні будівлі. Перші монахи у Києво-Печерській Лаврі,яка перебувала під суворою охороною німецьких патрулів, з’явилися 27 вересня 1941 року. Спочатку їм були передані Ближні печери і декілька корпусів для проживання. Пізніше — Дальні печери, а перед відступом німці дозволили ченцям займати і Верхню Лавру.
У другій половині жовтня 1941 року німці оголосили про переселення цивільних мешканців з Лаври у житлові будинки шляхом звернень у міську управу. Квартири надавали швидко, бо вільних у місті було багато.
Цей факт взяли на озброєння прихильники версії про знищення Успенського собору гітлерівцями. Мовляв, окупанти очистили Лавру від зайвих очей, пограбували і замели сліди вибухом у головному храмі.
Однак тодішня хроніка і ті, хто мав право відвідувати Києво-Печерський заповідник, по-іншому змальовують події. Як свідчить Борис Жук («Пам’ятки України» № 4; 1991 рік), він бачив напередодні підриву собору старшого наукового працівника Лаврського музею, а під час окупації — директора музейного містечка Миколу Чорногубова. Той радив попередити німецьке командування про те, що Успенський собор замінований і що треба відмінити богослужіння на честь визволення від більшовиків. Очевидно, стверджує Борис Жук, Чорногубов зробив це попередження, і богослужіння відмінили. Вибух стався о тій годині, на котру було призначено це богослужіння.
— 15 жовтня М. Чорногубов відбирає з Собору три найцінніші ікони, — розповідає головний зберігач фондів Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Григорій Полюшко, — чудотворну «Успіння», Ігорівську та вклад Наталії Долгорукої — ікону «Трійця» — й переносить їх на збереження до музею Західного мистецтва. В акті передачі вказано, що цим іконам загрожувала небезпека на терені Лаври.
— Увечері 20 жовтня 1941 року Чорногубова було викликано в гестапо на допит у справі Старовойтів, заарештованих за начебто мінування Успенського собору.
Андрій Гуржій каже, що Микола Чорногубов ходив у гебітскомісаріат поскаржитися на солдатів, що грабують пам’ятку. Однак подальші його свідчення зводять розбіжності до єдиного знаменника: «Минуло ще дві-три доби, й одного ранку десь близько п’ятої прибігла до мене Катерина Олександрівна (дружина Чорногубова — І.О.). Найперше запитала, чи не був у нас її чоловік? А потім розповіла, що до них на квартиру пів на другу ночі зайшли якісь троє невідомих: двоє в німецькій формі, а третій у цивільному. Розмовляли російською, запропонували розбудити чоловіка. Він одягся і як пішов з ними, досі не повернувся… Десь улітку 1942 року фашистське радіо сповістило приблизно таке: «На схилах Дніпра, біля Києво-Печерської Лаври знайдено труп видатного вченого, професора Чорногубова, замученого партизанами-більшовиками. («Пам’ятки України № 4, 1989 рік).
— Інженер музейного містечка Шеверницький також загадково загинув саме в цей час, — продовжує Григорій Полюшко. — Займаючи таку посаду, він повинен був би добре знати систему підземних ходів, каналізації та опалення. Можливо, без нього не змогли обійтися під час закладення фугасів під лаврські корпуси, а потім ліквідували як небажаного свідка.
Український архітектор та історик архітектури Тит Геврик, посилаючись на «German Inteligentce reports». Translated by Keith Armes, in Religion in Communist Landes. Kent, England, том 5, № 2, літо 1977, стор. 102, розповідає: «Президент [Словаччини] Тісо відвідав Київ 3 листопада 1941 року і заїхав до Лаврського монастиря. Він прибув зі своїм почетом до монастиря коло 11.40 і відбув з монастирської площі коло 12.30. За кілька хвилин перед 14.30 всередині собору стався невеликий вибух. Один із поліцейських вартових помітив три постаті, що втікали. Їх застрелено. Кілька хвилин по тому стався грандіозний вибух, який зруйнував усю будову собору. Вибухова речовина, ймовірно, мусіла бути закладена на місце заздалегідь. Детонація не сталася раніше тільки завдяки досконалому оточенню кордоном і дбайливій охороні всієї будівлі. Очевидячки, цей акт треба розглядати як замах на президента Тісо. Трьох імовірних злочинців неможливо було ідентифікувати, бо у них не було ніяких паперів».
Слід сказати, що приїзд президента Словаччини Тісо у Лавру, а також руїни Успенського собору зафіксовано на кіноплівку, яку Чехо-Словаччина передала дирекції Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника.
4 листопада 1941 року газета «Українське слово» повідомляла: «Вчора, 3 листопада, після того, як Печерську лавру та її Успенський собор у першій половині дня відвідав президент Словаччини Тісо у супроводі коменданта міста генерал-майора Ебергарда та багатьох керівників окупаційної влади, генералів та офіцерів німецької окупаційної влади, у Печерській Лаврі сталися три несподівані вибухи, що повністю зруйнували Успенський собор. Загинули кілька ченців і німецьких солдатів. Ведуться ритуальні роботи, шукають терористів. Троє з них при спробі втекти були застрелені…»
А ось що пише очевидець подій, юрисконсульт Києво-Печерської Лаври професор І. Никодимов у «Спогаді про Києво-Печерську Лавру» (Київ, 2005): «Почались відновлювальні роботи. Здійснювались пошуки: чи не підкладені під приміщення міни? Нічого не знайшли. Та й не можливо було обстежити усі катакомби і підземні печери монастиря. Нарешті радянські плакати було знято, безбожні надписи змито і храму було повернуто попередню красу. На огляд зібралось чимало киян і німців. Вперше увімкнули світло. Електроенергія спалахнула. Одразу за нею пролунав вибух і високі склепіння Успенського собору рухнули, хоронячи під своїми уламками людей і скарби. Невідновна втрата! Все вже було винесено нагору. Нічого не залишилось схованого у підвалах. Загальна думка була така: підкладені під приміщення міни були з’єднані з електричною мережею. Увімкненням струму їх привело у дію».
Такої ж думки був і призначений окупаційною владою у вересні 1941 року на посаду директора Лаврського музею український історик, нумізмат і археолог Валентин Шугаєвський. Її записав у своєму «Київському щоденнику (3.ХІІ.1941-19.І.1942)», який 2004 року видала Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України та Посольство Угорщини в Україні, угорський вчений, археолог, мистецтвознавець, якого відомство А. Розенберга відрядило до столиці України для опису культурних цінностей Нандор Феттіх: «Шугаєвський розповів мені ще про одну версію зруйнування кафедрального собору. Його довго не чіпали. Там експонувалися ікони середньої та нової доби, церковний одяг, золотий, срібний та інший церковний посуд. На його думку, трагедію спричинило те, що німці, ремонтуючи електрику і при цьому, ще не закінчивши роботу, увімкнули світло, аби розібрати матеріали виставки. Тоді спрацювали вибухівки червоних.
Шугаєвський привів нас до величезної руїни, де поміж уламків стін можна було побачити чудове старовинне гаптування золотом, венеціанські тканини. Один угорський журналіст на прізвище Едь Етвеш (міжнародний журнал «Толнай») сфотографував нас тоді, коли ми їх розглядали».
Донині по сторінках багатьох видань кочують відомості про вивезення гітлерівцями із Успенського собору до Німеччини срібних царських воріт, 20 срібних риз, срібних литих престола і жертовника, кількох Євангелій у срібних шатах, трьох срібних гробниць, лаврське зібрання тканин і парчі, дві тисячі унікальних речей з дарчими написами царів і гетьманів.
— Це невігластво, — каже Григорій Полюшко, — ми його не можемо заборонити. Нині демократія: хто що хоче, те і пише.
Насправді, гітлерівців, у першу чергу, цікавили не церковні речі, а археологічна колекція Історичного музею. Альфред Розенберг, який відав усіма культурними цінностями рейху, сам кілька разів бував у Лаврі. Він прислав сюди цілу команду відомих істориків, археологів, науковців на розшуки пам’яток, що підтверджували б існування тут арійців, а отже і права Німеччини на володіння Україною.
Частину найцінніших речей ризниці із золота, дорогоцінного каміння та срібла було забрано ще 1922 року до Москви на допомогу голодуючим, іншу частину передано в 1930-ті роки також Московському банку. Деякі з них нині прикрашають музеї колишньої столиці СРСР.
На момент вибуху в церкві знаходилась велика кількість цінних експонатів, серед яких — майже вся збірка церковного одягу. Евакуювати встигли тільки вироби з дорогоцінних металів і то не всі. Донині не відома кількість ящиків, відправлених на Урал. Під час війни пропало більшість інвентарних книг заповідника, повністю відсутні записи про експонати виставки в Успенському соборі, який використовувався як оглядове приміщення Антирелігійного музею.
Окупанти не встигли вивезти з головної лаврської церкви значну кількість експонатів. Про це свідчать знайдені уламки царських воріт, за якими нині меценати хочуть відтворити їх. На знімках Нандора Феттіха видно, як з-під каміння дослідники в уніформі дістають фрагменти тканин, церковного одягу.
Хоча справді заповідник втратив цінне зібрання ікон ХV-ХVІІІ століть, відправлених командою Розенберга в 1943 році до Кенігсберзького музею, директор якого Роде оцінював її як найзначніше зібрання ікон у світі. Саме в Східній Прусії губляться сліди цієї колекції.
У 1945-1946 роках розбирали руїни на місці ризниці — у південно-західній частині собору. Роботи велися до 1962 року. За цей час знайдено велику кількість пошкоджених експонатів і їхніх фрагментів. Частину вдалося реставрувати. Спецкомісія, розглянувши фрагменти, дійшла висновку, що багато з них не мають художньої та історичної цінності. У зв’язку з цим більше як 100 кілограмів срібних уламків, а також пошкоджені вироби з кольорових металів здано на переплавку.
Брухт разом з мощами святих було використано для дренажних робіт.
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ