НЕ МАХАЙ ХАЙЄРАМИ, БО ДІСТАНЕШ У ДИНЮ!

Варто придивитися уважно до написів на рекламній продукції, прислухатись до виступів народних депутатів, звернути увагу на словесні «перли» журналістів так званого українського телебачення, вихопити кілька реплік з розмов пасажирів у транспорті — і той, хто шанує й любить рідне слово, хто за нього вболіває, щоразу переживатиме шок. Такого масового знущання з нашої мови, такої зневаги до неї й такого її брутального потопту, як те маємо сьогодні, ще, здається, в нас ніколи не було.

Навіть за компартійно-радянських часів один серйозний мовний «ляп» у газеті загрожував звільненням з роботи. Нині ж «ляпають» на всі боки: із сторінок видань світських, «бульварних» і навіть офіційно-урядових, з телеекранів і радіоприймачів, з парламентської трибуни й мітингових мегафонів. Сто разів покручена й перекручена, спотворена часом до повного невпізнання, наша «наймилозвучніша й солов’їна» стала схожа нині на лахміття на городньому опудалові, в якому (лахмітті) й близько не розпізнати недавні ошатні шати.
Від мовної «ляпанини» вже не сховаєшся й під землею. Спускаєшся ескалатором у метро — словесне сміття обсипає тебе й тут: «Проходьте через турнікет тільки після появи ДОЗВОЛЯЮЧОГО  зеленого світла». Ще недавно столичні метрополітенівці лякали пасажирів застереженням: «Не біжіть по ескалатору! Ви можете травмувати себе або ОТОЧУЮЧИХ». Хтось, либонь, підказав, що такої дієприкметникової форми (стрибаючий, пірнаючий, оточуючий) в українській мові немає, і текст застереження поправили: «…або інших пасажирів». Але тут же забракло кебети збагнути, що «ДОЗВОЛЯЮЧИЙ» — це ж із тієї самої низки мовних покручів. Отака глухота до рідного (утім, може, вже й не рідного?) слова.
Ще один плацдарм наступу на українську мову — засилля іншомовної лексики. Раніше нас тлумили русизмами, а тепер пішли в атаку англіцизми. В тому ж таки метро чуємо: «Київський цирк запрошує на нову ШОУ-програму». А двадцять чи тридцять років тому хіба не було таких самісіньких циркових вистав? То як же обходилися в оголошеннях про них без отого дикого для українського слуху «ШОУ», що його тулять нині вже й до звичайнісінького маленького концертика в дитячому садочку?
Масове мовне безкультур’я за своїми масштабами давно сягнуло рівня справжньої національної загрози, однак у середовищі вищих державних посадовців тривоги не спостерігається практично ні в кого. А тим часом Володимир Путін своїм недавнім указом проголосив наступний рік роком російської мови. Ясна річ, головне вістря цього заходу буде спрямовано не на саму Росію — там державній мові не загрожує ніщо й вона геть не потребує якоїсь додаткової державної підтримки, а на країни «ближнего зарубежья», й передусім — на Україну. Політика кремлівського імперіалізму добре відома: «Российские интересы пролегают там, где пролегают границы проживания русскоговорящих людей». Немає сумніву, що «на нашій, не своїй землі» у Путіна знайдеться безліч добре підгодованих чи й добровільних помічників, починаючи від прем’єр-міністра Януковича, спікера Мороза, вождиків своїх червонопрапорних партій Симоненка й Вітренко та іже з ними. Можна тільки уявити, як іще вільготніше ширятимуть над українськими просторами московська пісенна «попса», московські «хохмочки» з «кривих дзеркал», «аншлагів» і «кавеенів» та семиповерховий російський матюк, вже міцно прописаний навіть у коридорах українських шкіл. (Та як йому там не бути прописаним, якщо ним активно послуговується у спілкуванні з підлеглими сам міністр освіти й науки Станіслав Ніколаєнко!).
Кажуть, Президент Віктор Ющенко готує відповідний крок і має намір проголосити проведення в Україні року української мови, що треба всіляко вітати, хоч за теперішнього становища, в якому опинилося рідне слово, його відродження потребує послідовної глибокомасштабної програми, за виконання котрої мали б узятися всі суспільні верстви, держава, громадські організації й кожен громадянин без винятку.
Поки що ж сил, які стоять в обороні мови, надто мало й вони надто слабкі. В каламутній веремії постійних провокаційних галасів про «двуязичіє», у смерчевому гоготінні жахітливого мовного суржику тоне голос прекрасної програми Першого національного радіоканалу «Слово». Нам би таку програму — на кожній FM-станції, на кожному телевізійному каналі! Але хто ж її творитиме, коли молодих випускників інститутів і факультетів журналістики легко «омоскалюють» великими заробітками власники антиукраїнського назагал «блакитного екрану»; державне ж телебачення й радіо не мають достатнього фінансування ані на пристойну зарплатню, ані на придбання сучасної робочої техніки. І ні переважна більшість депутатів Верховної Ради, ні її хитромудрий Голова, добре знаючи проблематику інформаційного простору в Україні, навіть не збираються щось у ньому змінювати на користь національних пріоритетів. Ось де маємо «патріотів»!
На величезну прикрість, передач на кшталт «Слова» в ефірі просто нема. Навіть більше: ось на радіо «Ера» FM у недільних випусках з’явилася така собі гра «Книжка з вибриком». Слухачам пропонується виграти якусь неоголошену книжку, для чого треба правильно відповісти на кілька запитань. Про що ж розпитує «додзвонювачів» (ще один «перл» у царині мовних новотворів!) ведуча передачі? Дивовижно, але йдеться про знання слухачами… молодіжного сленгу! Таке враження, що для сьогоднішніх українців немає більшої проблеми, ніж опанування сотнею-другою слів і виразів, якими на рівні мовлення «тусуються» хлопці й дівчата. 
Отже, для отримання виграшу слухачі мають знати, що «ласти» — це ноги; «телевізор» — відділення міліції, «Камбоджа» — тяжка робота, «хайєри» — довгі, та ще й немиті, патли на голові. А «дати в диню» — це натовкти комусь пику. І таке інше мовне дикунство.
Яка мета цієї радіогри? Цілком очевидно — зовсім не винагородити інтелект  «додзвонювача» котроюсь загадковою книжкою, що її назву ведуча упродовж усієї передачі тримає у величезній таємниці (аж виникає підозра про «візьми, небоже, що мені не гоже»). Тоді яка? Мимоволі напрошується висновок: «Книжка з вибриком» є відвертим заохоченням до вивчення ерзац-мови, модної в молодіжному середовищі, де престиж слова Тараса Шевченка та Лесі Українки й без того досить невисокий. А що це саме так, свідчить телефонний дзвінок одного слухача, який у прямому ефірі 12 листопада сказав: «Давайте лучше говорить на русском. Или по крайней мере на суржике Верки Сердючки». Отакої!
І вже як повна капітуляція ідеї радіогри лунав коментар гостя студії, нібито популярного серед юнацтва вокаліста Андрія (прізвище опускаємо, головне тут не воно, а позиція молодого митця — повного однодумця авторів передачі «Книжка з вибриком»): мовляв — не треба так накидатися на суржик в устах Вєрки Сердючки, бо це ж не конкретна людина, а сценічний образ, якому якщо й можна виставляти претензії, то хіба в суто мистецькому плані.
Без коментарів!
Залишається тільки додати як застереження. Якщо комусь із вас, шановні читачі, доведеться завітати на вечірку молоді десь у студентському гуртожитку, то настійливо радимо не махати перед очима розгарячілих молодиків своїми (не доведи Господи — давно не митими!) хайєрами, а заразом і намагатися не наступити комусь на ласти власними ластами. Бо ризикуєте негайно отримати в диню! А вона ж у вас одна.
Антін ПІДЛІСНИЙ