Зрештою, В. Липський не виняток. Усі вихованці цього найкращого, приватного навчального закладу в Україні мали великий сентимент до нього. Створив таку ауру добра, любові, шляхетності, прагнення до знань нащадок українського старшинського роду. Нинішнього року виповнюється 135 літ від часу заснування колегіуму, цієї «школи академіків» і 25-річчя Музею літератури України, що тут розташований. З цієї нагоди відкрилася виставка «Сімейна галерея родини Ґалаганів у дзеркалі історії». Серед її персоналій чимало людей, які залишили помітний слід у долі свого народу. Про них мені розповідає історик, науковий працівник Музею літератури України Галина Болотова.
Перше, про що я довідалася: прізвище Ґалаган пишеться через «ґ», а в давніх актах через «кг».
– Цей старшинський козацький рід сягає своїм корінням ХVII століття. Найвизначнішим його представником наприкінці ХVII– початку ХVIIІ століть був Гнат Ґалаган, що служив на полковничому уряді понад 30 років. Йому довелося пережити складні ситуації.
– Це той Гнат Ґалаган, який при облозі Батурина зрадив Мазепу і перейшов на бік Петра І, а згодом допомагав царському війську руйнувати Запорізьку Січ. Існує легенда, що козаки прокляли цей рід до сьомого коліна, а ним виявився син Григорія Ґалагана – Павлусь.
– Я би не ставила якихось акцентів, тому що це були люди своєї епохи…
– Але зрада є зрадою.
– Ми до них підходимо з позицій ХХ століття. Вони служили цареві, але ж не заперечували свого українства. Гнат Ґалаган водив козаків Лівобережжя в надзвичайно складні походи на освоєння південних кордонів Російської імперії, на будівництво Ладозького каналу.
– Де повмирало стільки українців, як і на спорудженні Санкт-Петербурга.
– Але не забуваймо, що саме в маєтках козацької старшини зароджувалася українська інтелігенція. Ґалагани – це був могутній рід, пов’язаний із Розумовськими, Дараганами, Маркевичами. У ХІХ столітті, коли в Росії зростав клас капіталістів, Ґалагани дуже розумно вели господарство, це були великі латифундисти Полтавської губернії. Батько – дворянин, дістав добру освіту, мати походила з роду Гудовичів. До речі, саме Павло Ґалаган збудував палац у Сокиринцях, який зберігся до нашого часу. Виховання в сім’ї на українських традиціях допомогло Григорієві пізнати життя простих людей. Любов до милих його серцю Сокиринців він переносив і на тих, хто волею долі мав йому служити. 19-річний юнак пише у своєму щоденнику: «Навіщо я приречений бути невинним винуватцем нещасть стількох людей. О, краще б я бажав бути бідним, жебраком, розбійником, аніж тим, ким я буду. І після цього я можу пишатися тим, що маю кілька тисяч рабів?»
Григорій ніколи не забував, що він українець. Мені доводилося гортати його листи до матері, коли він був за кордоном: «Маменька! Целую ваши ручки. Ваш Грицько». У 1841 році художник В. Серебряков написав його портрет у козацькому строї. Доброчинством, крім батька, займалася мати Катерина Василівна: давала гроші на Густинський монастир, на сільські храми.
Григорій одружився на Катерині Василівні (тезці його матері) Кочубей.
– Це не нащадок того Василя Кочубея, якого стратив І. Мазепа?
– Так. Це було гарно дібране подружжя, Катерина цікавилася точними науками, історією свого народу.
– Ці малоросійські дворяни жили в Петербурзі, Москві. Цікава простежується тенденція: як багато сановників російської імперії були українцями, а в офіційній історіографії це замовчувалося.
– Є робота відомого російського історика Штранге, який на документальних джерелах стверджує, що в міністерствах, відомствах служило дуже багато українців. До речі, дядьки Катерини Василівни – Кочубеї протегували своїм землякам, допомагали влаштовуватися на службі.
Григорій Павлович літо проводив в Україні, в своїх маєтках – Покорщині, Сокиринцях. У Дігтярях він віддав великий будинок і землю під ремісниче училище для сільських дітей, став його попечителем, матеріально підтримував народні школи, прогімназію та гімназію в Прилуках, училище в Ічні. Треба відзначити, що Ґалаган належав до тих людей, чия діяльність і добрі справи привертали увагу суспільства ще за його життя. Він – предводитель дворянства Борзненського повіту, совісний суддя Чернігівської губернії, віце-президент комітету з влаштування сільського життя у Південно-Західному краї, голова комісії у справах кредитної кооперації. Можна тільки дивуватися, скільки енергії, працелюбства випромінював цей чоловік: він очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який видав два томи «Записок», «Історичні пісні українського народу» В. Антоновича і М. Драгоманова, збірник чумацьких пісень І. Рудченка, три томи праць М. Максимовича, географічні матеріали про Буковину, свої наукові розвідки, зокрема про український вертеп, давав кошти на газету «Киевская старина» та петербурзький журнал «Основа».
Коли у подружжя Ґалаганів народився хлопчик, його назвали Павлом – це родове ім’я. Дитину виховували в українських традиціях, вчили рідної мови, одягали в українські строї. Малий Павлусь знав поезії Шевченка, читав їх напам’ять. До речі, Тарас Григорович був знайомий із Григорієм Ґалаганом, ще до заслання зустрічався з ним у Москві та Петербурзі, подарував у 1844 році «Тризну» з автографом. Ґалаган купував художні твори Шевченка, щоби підтримати його матеріально. Є лист Тараса Григоровича, який зберігається в Інституті літератури. Поет пише: «Друже мій єдиний! Може, приблукає в Сокиринці оцей добрий чоловік і маляр дуже дотепний, то ти, мій друже, Богу милий, ласкаво привітай його. Воно розумне, добре, любить наш народ і нашу країну. А зовуть Іван Іванович Соколов. Цілую тебе тричі і твою пані, твого малого Павлуся. Вибачай, що пишу мало, їй-Богу, ніколи. Оставайся здоров, нехай тобі Бог помага на все добре. Згадуй інколи щиро твого Т. Шевченка».
Коли в 1869 році єдиного сина Павлуся не стало, це страшне горе підкосило батьків. Подружжя вирішило встановити живий пам’ятник йому – заснувати навчальний заклад. Назвали його колегіумом за традицією таких шкіл при братствах в Україні в ХVI-ХVIІ століттях. Григорій Павлович написав листа до імператора просячи дозволу відкрити такий заклад: «Нам лишалося одне з двох: або поринути в повну і довічну тугу, до чого без сумніву схилялася душа, або, зжившись із тугою, прямувати до того, щоб наш бідолашний син продовжував життя в інших, в своїх ближніх і для своїх ближніх. Ми вибрали останнє, і з тою метою я заснував Колегію Павла Ґалагана». За нею фундатор навічно закріпив 12151 десятину земель зі своїх маєтків.
Він купив великий двоповерховий будинок у центрі Києва на вулиці Фундуклеївській, поруч ще один, і землю на 200 тисяч карбованців. У травні 1870 року рескриптом Олександра ІІ було затверджено статут закладу і дозволено його називати «Колегія Павла Ґалагана». 1 жовтня 1871 року її урочисто відкрили, і діяла вона по 1919 рік, майже 50 літ.
Більшовики її закрили, тут організували школу робітничої молоді. Частину бібліотеки синові Павла Житецького Гнатові вдалося врятувати і віддати в академічну бібліотеку.
– Розкішне і тепер її приміщення.
– Двоярусне з червоного дерева. Бібліотека мала близько семи тисяч назв. Тут зберігалися рукописні книги та рідкісні стародруки, першовидання творів вітчизняних і зарубіжних авторів. Основу книгозбірні становила бібліотека М. Маркевича, яку купив Г. Ґалаган. Після його смерті до колегіуму відійшла фамільна бібліотека Ґалаганів від ХVIІІ століття, цінне зібрання карт, планів, схем, багата нумізматична колекція.
Із нашим будинком, де розміщений Музей літератури України, стоїть теж питома ґалаганівська будівля, там нині Інститут краси. Тоді в ній жили викладачі, священики, зокрема педагог Єлисей Трегубов, в якого зупинявся Іван Франко.
– І навіть нема меморіальної дошки про це.
– Ми зверталися до найвищих інстанцій, писали листи Л. Кравчуку – все намарне. А потрібно було б передати це приміщення нам і зробити там музей І. Франка. Іван Якович працював у бібліотеці колегіуму.
За своїм статутом це був закритий середній навчальний заклад. Тут могли вчитися юнаки з 16-річного віку зі всіх станів, однак лише православного і греко-католицького віросповідання. За статутом Григорій Павлович утримував заклад, а також 30 колегіатів (переважна більшість яких була з Прилуцького повіту), решта учнів (від 20 до 40) вносили плату.
Юнаки навчалися за програмою 5-8 класів гімназії. Науковий нагляд здійснював Київський університет Святого Володимира. Цікаво, що спочатку в колегії не ставили оцінок. Учителі турбувалися, аби освітній процес ґрунтувався не тільки на засадах науки, а й мистецтва. Малювання, співи, гімнастика були обов’язковими предметами для учнів перших трьох класів, а ще на вибір – танці, фехтування. Великої уваги надавали природничим наукам: у розпорядженні колегіатів були хімічна й фізична лабораторії з телескопом і кіноапаратом.
Отож, Григорій Ґалаган, як бачимо, більшу частину доходів зі своїх маєтків – а це один мільйон 200 тисяч карбованців – передав на розвиток колегіуму. Про нього навіть говорили, що він живе «не по чину», має поганий виїзд і носить занадто скромний одяг як для свого походження. Про нього ходила також слава як про українофіла: під його опікою в колегіумі працювало багато вчених, які через свої переконання не могли викладати в інших закладах як, наприклад, Павло Житецький, відомий мовознавець, славіст, член «Старої громади». Її учасниками були також Є. Тригубов, І. Нечипоренко. Григорій Павлович запросив працювати художників О. Мурашка, М. Пимоненка, історика Сиповського, В. Науменка, поета І. Аненського.
– А хто з вихованців прославив колегіум?
– Академіки – А. Кримський, який залишив дуже цікаві спогади про своє перебування тут, Н. Котляревський, історик літератури, Григорій Костюк, засновник Інституту психології, який носить його ім’я. В архіві міста Києва недавно я знайшла цікавий документ: прохання його батька, селянина, зарахувати свого сина Григорія коштом Ґалагана в колегію. Він закінчив на відмінно Немирівську гімназію.
Вихованцями колегіуму були славіст А. Степович (Дудка), друг Павлуся, який виховувався в родині Ґалаганів, поети-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович.
– Ви, пані Галино, згадували прізвище Єлисея Трегубова, викладача колегіуму. Він був одружений на сестрі Ольги Хоружинської, дружини Івана Франка.
– Ось пройдемо в цей зал, колишньої Павлівської церкви. Тут вінчалися Франко і Хоружинська 6 травня 1886 року. Коли Іван Якович приїжджав до Києва, то зупинявся у Трегубова. Він був дуже доброю, скромною людиною, підтримував газету «Киевская старина», дружив з Косачами, опікувався Ольгою Хоружинською, яка рано осиротіла. Вона закінчила Вищі жіночі курси, які знаходилися по вулиці Богдана Хмельницького, 51. Агатангел Кримський згадував, що Ольга Федорівна читала лекції з історії в колегіумі як позаштатний педагог.
– А де іконостас церкви святого Павла?
– Він невідомо де подівся у вирі подій 1919-1920 років. На його місці зроблено вітраж на народну тематику, ось бачите, в експозиції – напрестольні книги – Євангеліє, Біблія. А в залі, що поруч, рекреаційному – колегіати відпочивали. Тут співав чудовий хор, ставили українські п’єси. До речі, якийсь час жив при колегії кобзар Остап Вересай, коли приїжджав із Сокиринців.
– Його бюст я там бачила. І розкішний палац, де тепер сільськогосподарський ліцей.
– Григорій Павлович організовував концерти Вересая. Про це теж згадує Кримський у своїх спогадах. І ще мені сказала одна людина дуже цікаву річ: коли крутяни-гімназисти йшли на останній бій із бандою Муравйова, то їх погодували гарячим обідом у колегії.
Григорій Павлович помер у 1888 році. Опікункою колегіуму стала його дружина Катерина Василівна. Вона дуже переймалася станом справ, надсилала гроші на придбання книжок, ремонт, допомагала матеріально викладачам і службовцям економії.
– Виходить, що по чоловічій лінії на Павлові закінчувався рід Ґалаганів?
– По чоловічій лінії так. Але по жіночій він продовжився, бо племінниця Григорія Павловича Катерина Комаровська вийшла заміж за К. Ламсдорфа. Жива спадкоємниця роду Ламсдорфів-Ґалаганів Єлизавета Блейк, яка вперше нинішнього року прилетіла з Америки на землю своїх предків.
Їм належав палац у Сокиринцях. В Чернігівському історичному музеї зберігаються речі з цього маєтку. Пані Єлизавета побувала і в нашому Музеї літератури України, де відкрилася виставка робіт із художньої галереї у Сокиринцях. Нині ці твори зберігаються у Чернігівському художньому музеї. Вона передала унікальні документи та фотографії з сімейного архіву.
– Слухаючи вас, пані Галино, думаю собі: може, колись відродиться в Україні традиційне доброчинство. Бо серед цієї нинішньої піняви скоробагатьків, на жаль, самі людці з мізерними душами й убогими помислами. Чи діждемося колись Григорія Ґалагана?
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК