Григоренко Петро Григорович (16.10.1907 —21.02.1987) — громадський та військовий діяч, генерал-майор, народився у селі Борисівці (тепер Запорізька область). Служив у Червоній армії, учасник боїв на ріці Халхин-Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні у 1941-1945 роках. З 1945 викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). У 1961 виступив з критикою сталінізму та політики М.Хрущова. 1963 створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964-1965 і 1969-1971 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, не мав ніякої роботи. У травні 1976 року став членом-засновником московської Гельсинської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсинської групи.
Першою постаттю у дисидентському русі середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не сміла його арештувати і терпіти не могла, тому десь 1973 року вивезла з Москви до Нижнього Новгорода під нагляд КДБ.
У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу.
Григоренко — координатор діяльності Української і Московської гельсинських груп.
Комуністична влада розгубилася, адже групи створені для сприяння. Кому? — Владі. Сприяння у чому? — У виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсинської наради. Та оговтавшись після несподіванки, чекісти взялися репресувати членів Гельсинських груп.
Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович на вигнанні у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою.
У спогадах писав про себе:
«Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга переважно про них, цих людей.»
Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації.
Л.ЛУК’ЯНЕНКО