Втім, якщо облишити в спокої людей у білих халатах, то можна назвати речі своїми іменами: Петро Миколайович, знову осідлавши свою улюблену кобилку на ім’я «Демагогія», виливав на вуха слухачів потоки відвертої, брудної брехні. Й навіть не завдавав собі клопоту стежити за тим, про що говорив буквально кілька хвилин тому.
Наприклад, радіослухач питає у лідера парламентської фракції про недостатнє пенсійне забезпечення військових пенсіонерів, і перший секретар, аж похлинаючись вдоволенням від нарікань відставника на сьогоднішню владу (до якої сам належить найбезпосереднішим чином!), каже: «А ось за радянських часів людина після армійської служби мала гідний рівень життя! Це демократи поділили народ на багатих і бідних, отож ви думайте, хто відібрав у вас вашу трудову копійку! І це тільки завдяки наполяганням комуністів у 1992 році були збільшені пенсії колишнім військовим».
Одразу ж видатному борцеві за народне щастя задали інше запитання: «Чому комуністи у Верховній Раді не домагаються зняття депутатських пільг і недоторканності, чому не голосували за запропонований щодо цього законопроект?» І Петро Симоненко, наливши голос твердою крицею, відказує: «Ми за відміну пільг голосували. Навіть більше: я особисто з парламентської трибуни вимагав скасування пільг для працівників секретаріату Президента, обласних державних адміністрацій, міліції, суддів (далі — увага!), військових».
Як бачимо, комуніст номер один, підтвердивши свою кваліфікацію стрілочника, ані натяком не прохопився про депутатські (отже — власні) пільги і всю силу «благородного обурення» перевів на інші гілки влади, котрим, на відміну від парламентського корпусу, всілякі службові «послаблення» геть не належать. Така собі фігура умовчання у виконанні борця за народ.
Відвертою брехнею є те, що фракція комуністів підтримала антипільговий законопроект, внесений на розгляд ВР блоком Юлії Тимошенко. Петро Миколайович, либонь, і оком не кліпнув, коли займався «лохотроном» для електорату: аби переконатися в цьому, варто поглянути на роздруківку пофракційного волевиявлення щодо скасування пільг. Від комуністів — усього один-єдиний голос «за» (мабуть, хтось не ту кнопку натиснув спросоння). От уже й справді: «коллективный орган не ошибается!»
Чим більше слухаєш невтомного вболівальника за трудящих, тим більше переконуєшся в тому, що ідейні нащадки «вождя світового пролетаріату» не тільки «страму не імуть», а й спроможності логічно мислити. За Симоненком, треба позбавити привілеїв усіх, хто їх має, зокрема (див. вище) й військові чини. Іншими словами — зрівняти їх в аспекті соціальної захищеності з середньостатистичним громадянином. У такому разі з якого фінансового джерела братимуться гроші для відповідних пенсій колишнім військовослужбовцям, про яких комуністи подбали ще 1992 року? Адже студентові першого курсу економічного факультету відомо, що рівень пенсії в її матеріальному вираженні не може бути вищим, ніж заробіток конкретної людини до її виходу на «заслужений відпочинок». Це — аксіома, порушення якої призводить до катастрофічного дисбалансу бюджету країни.
Очевидно, така «об’єктивна» наука, як політекономія соціалізму, ще й досі не вивітрилася з комуністичних голів. І вони далі женуть в інформаційний простір несусвітенні дурниці й самі свято в них вірять, як у друге пришестя марксизму-ленінізму.
Вернімося до згадуваного першолистопадового прямого ефіру. Ось радіослухачка намагається збагнути позицію українських комуністів у мовному питанні й делікатно звертається до Петра Миколайовича: «Як же так, що ви ратуєте за російську мову в Україні як другу державну? Адже росіяни в нас не зазнають жодних утисків, а якби таке й сталося, то вони мають у кого попросити захисту, бо у них є історична батьківщина — Росія. А хто ж в Україні захистить для українців їхню рідну мову? А поза Україною? Чому ви, комуністи, не дбаєте про національні потреби наших співвітчизників, які проживають у Росії? Їх же там — мільйони!»
І знову ж таки, ані на хвильку не задумуючись над суттю заданих запитань (навіщо думати, якщо у комуністів на все є давно готові рецепти?!), Петро Симоненко відверто жене «пурген»: «Я ставив це питання перед російським президентом Росії під час зустрічі з ним, і Володимир Володимирович мені пояснив, що ніяких офіційних звернень від українців у Росії про відкриття українських шкіл не надходило. А що стосується мовних проблем, то я як громадянин України, який її (увага!) ЛЮБЕ, все одно буду ставити питання про надання російській мові другої державної, бо тут проживає десять мільйонів етнічних росіян».
Чи можна вірити бодай одному зацитованому слову? Рівно настільки, як і слову пана, котрий обіцяв дати кожуха. По-перше, невідомо, про яку зустріч товариша Симоненка з господіном Путіним іде мова, коли вона відбулася, й де знайти про неї бодай невеличку інформаційку. З таким самим успіхом можна говорити про контакт і якісь домовленості, скажімо, з марсіанами. Перегорніть кількарічні підшивки комуністичної періодики — і б’юсь об заклад хоч і на вагон найдорожчого коньяку: жодної інформації про порушення першим компартійним секретарем Симоненком національних проблем російських українців перед кимось із високих російських посадовців ви не знайдете. Навіть якщо озброїтеся збільшувальним склом чи мікроскопом. У природі такого бути не може! Бо такою є природа «наших» комуністів.
По-друге — ми добре знаємо, як Петро Миколайович Україну ЛЮБЕ. Ще Тарас Шевченко писав про таких горе-патріотів:
Так із неї, сердешної,
Кров, як воду, точить…
І нарешті — по-третє. З усієї багаторічної практики товариша Симоненка та його ідейних однодумців знову й знову випливає стійке переконання, що українські комуністи зовсім не дбають про інтереси простого люду, а вірнопіддано виконують замовне завдання кремлівських верховодів, свідомо граючи роль «п’ятої колони». Найпереконливішим доказом (якщо попередніх замало) цього є їхнє ставлення до геноциду, здійсненого червоною Москвою проти українського народу в 1932-1933 роках. Симоненківці не бажають і чути ані про геноцид, ані навіть про доконаний факт вигублення мільйонів українців штучним голодом, насланим кремлівсько-більшовицьким режимом.
Якщо вже цього не визнавати — то про яку совість, яке співчуття до землі й народу, який їхній захист, яку здатність сприймати елементарні речі адекватно можна вести мову?
Але ні, астенічним синдромом тут суть справи не вичерпується. Синдром — то ознака хвороби. Тут же — річ зовсім інша. Отож питання треба ставити у площині не медичній, а юридичній, правовій. Досить нам тільки ганити комуністичну партію за антиукраїнську, антидержавницьку поведінку. Досить гладити її проти шерсті за нелогічність і непослідовність у виборі політичних партнерів (учора нібито перебувала в опозиції до Кучми — сьогодні братається з вихованцями й апологетами кучмізму). Досить обурюватися й вести словесне опонування.
Настав час притягти Симоненківську компартію — цей опорний пункт чужоземної держави на нашій території — до карної відповідальності за багаторічну й послідовну ВОРОЖУ Україні ДІЯЛЬНІСТЬ. Будь-який інший погляд на чорну зграю так званих українських комуністів — від лукавого. А що від лукавого — те від нечистого.
Очищаймося ж, браття українці!
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ