До речі, наша газета у травні-червні нинішнього року друкувала уривки з його спогадів під назвами «Як Юрій Коваленко «дав по соплях» маршалу Жукову» («УГ+» №19) та «Все хохлы — предатели! Чем больше в Днепре потомим, тем меньше потом, после войны, придется ссылать в Сибирь!» («УГ+» № 23), за що зазнали нападок з боку деяких анонімів.
Сьогодні, гадаю, варто зупинитися на фактах особистих стосунків між вищим генералітетом Червоної армії та відображенні їх на результатах військових операцій, зокрема на форсуванні Дніпра і оволодінні Києвом.
Після битви під Сталінградом Юрія Коваленка було призначено офіцером з особливих доручень командуючого Воронезьким, а від 20 жовтня 1943 року — Першим Українським фронтом генерала армії Миколи Ватутіна. За обов’язком служби він був присутній на засіданнях воєнради фронту, слухав виступи вищого генералітету, а ночами — сповіді самого Миколи Федоровича, з яким доводилось спати в одній кімнаті. У пам’ять сімнадцятирічного капітана Коваленка западало таке, про що офіційні історики минулої війни ніколи не чули.
Якщо звернутися до хроніки розгортання подій на київському напрямку восени 1943 року, то в око впадають успішні дії 60-ї армії генерал-лейтенанта родом з Умані Івана Черняховського. Його армія воювала на лівому крилі Центрального фронту, яким командував генерал армії Костянтин Рокосовський. 29 серпня 1943 року вона оволоділа містом Глуховом. У вересні 60-та армія зав’язала бої за Конотоп. Шостого вересня місто і залізнична станція були звільнені від гітлерівців. Десятого вересня після дводенних боїв 60-та армія оволоділа містом і крупним залізничним вузлом Бахмачем. 15 вересня впав останній опорний пункт ворога на київському напрямку — Ніжин. Шлях на Дніпро і Київ було відкрито. 21 вересня передові частини 60-ї армії вже були на Дніпрі поблизу гирла Прип’яті, а 22 вересня уже форсували ріку.
Усім стало зрозуміло, що саме 60-та армія Героя Радянського Союзу, генерала-українця Івана Черняховського першою увірветься в столицю України, а отже, йому світить чергова Зірка Героя. Проте на заваді стала заздрість, мстивість та ненависть до неросіян заступника Верховного головнокомандувача, маршала Жукова. Як відомо, у нього були напружені стосунки з Костянтином Рокосовським (поляком за національністю) ще з тих пір, коли він служив у його підпорядкуванні. А тут Рокосовський усіляко підтримував успішного командира, українця Івана Черняховського, який воював на лівому фланзі його фронту. Жуков, навпаки, протегував Ватутіну, у якого справи йшли не кращим чином, але який відмовився від свого українського коріння заради кар’єри. Сам Ватутін довірливо розповідав Юрію Коваленку, що його батько був українцем Ватутею, якого більшовики у 1920-х роках розкуркулили та відправили на заслання. А йому самому в Полтавській школі піхоти порадили змінити прізвище з Ватуті на Ватутіна, мовляв, тільки перед офіцером з російським прізвищем відкривається велике майбутнє. Це пізніше зіграло важливу роль у призначенні Миколи Федоровича командуючим Першим Українським фронтом. Жуков був проти того, щоб його очолив українець. Так, він відхилив кандидатури генералів Андрія Єрьоменка та Івана Черняховського і запропонував на посаду командуючого фронтом генерала з російським прізвищем — Ватутіна.
Оскільки наступ Воронезького фронту розвивався повільніше від Центрального, у середині вересня 1943 року з резерву Ставки Верховного Головнокомандування сюди було передано третю гвардійську танкову армію під командуванням генерал-лейтенанта Павла Рибалка, що пришвидшило наступ правого крила і центру фронту на Переяслав.
Як розповідає Юрій Коваленко, на засіданні воєнної ради фронту у селі Требухові, де обговорювалось питання форсування Дніпра і визволення Києва, Жуков нахабно заявив: «Героем Киева должен быть русский, а не какой-то красавчик-хохол! Героя за Киев получит не Черняховский, а Ватутин. Поэтому следует немедленно дать команду Черняховскому сбить пыл наступления». І аргументи одразу придумані були ну просто «батьківські»: «Зменш темпи, не виривайся вперед, не губи людей даремно, зачекай, поки підійдуть основні сили». Чого варта була ця «батьківська» турбота про солдата, яскраво продемонструвало форсування Дніпра.
Як відомо, після звільнення від гітлерівців Чернігівської, Сумської, Харківської, Полтавської, частини Київської і Черкаської областей тут районні військкомати мобілізували 300 тисяч чоловіків. Їх називали чорносвитниками, бо були вони в домашньому і не найкращому одязі — свитках. Випроводжали ж бо з дому синів, чоловіків з надією, що в армії дадуть хороші військові мундири. Але, як з’ясувалось згодом, не для обмундирування та озброєння мобілізували цих людей.
На вже згаданому засіданні військової ради фронту, яке вів Ватутін, постало питання, що робити з тими трьомастами тисяч необмундированих призовників. Тоді Жуков відрізав: «Как что? В чем пришли, в том и воевать будут!» Коли зайшла мова про можливе озброєння призовників автоматами, то відвертість заступника Верховного головнокомандувача перейшла всі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам (!!?). Трехлинейку им образца 1891 года!» Командуючий Другим Білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський, який був присутній на цьому засіданні, запропонував послати у Москву в Ставку кур’єра, який би доповів обставини і попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням. І тут прозвувала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». «Так это ж не война, а геноцид народа», — вирвалось у Рокосовського.
Після наради у Требухові Костянтин Ксаверійович підійшов до Юрія Коваленка, якого відправляли у Москву з донесенням, і попросив зустрітися із заступником начальника Генштабу генералом-українцем Сергієм Матвійовичем Штеменком: «Подойди и расскажи, какая здесь картина. Пусть он доложит об этом Сталину».
Однак Ватутін заборонив Юрію Миколайовичу зустрічатися зі Штеменком: «Я не хочу из-за этих мелочей терять хорошие отношения с Георгием Константиновичем».
Як доповідав на нараді у Требухові заступник Ватутіна по тилу генерал Кулешов, на складах ледве змогли нашкребти 100 тисяч трьохлінійок на 300 тисяч мобілізованих. Не обмундированих, не навчених військовій справі, з однією гвинтівкою на трьох погнали «заградотряды» українських чоловіків у води Дніпра та під кулі німців, які капітально закріпились на високому правому березі ріки. З 22 вересня по 25 жовтня 250 тисяч їх потонуло у холодній воді. Похоронні команди не встигали виловлювати трупи по затонах. Тіла загиблих навіть перекривали русло ріки.Через злочинні прорахунки Сталіна і командуючого фронтом Ватутіна у плануванні головного удару по Києву з Букринського плацдарму — незручному для танків (яриста місцевість) радянські війська втратили тут 240 тисяч бійців і командирів. Цілий місяць Сталін не дозволяв перекидати війська 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму на Лютізький — вище Києва. Тільки 25 жовтня 1943 року він зрозумів, що втрати будуть ще більшими і дозволив передислокацію військових частин.
Німецьке командування передбачало форсування Дніпра у районі Лютіжа, тому збудувало оборону глибиною 14 кілометрів. Боротьба за Київ була надзвичайно жорстокою. Шістдесята армія Черняховського прикриватиме правий фланг цього кривавого місива.
6 листопада 1943 року завдання Сталіна — визволити столицю Укарїни до 26-ої річниці жовтневої революції — було виконано ціною 417 тисяч життів солдатів та офіцерів. З німецького боку втрати склали 124 тисячі вояків.
7 листопада по Хрещатику маршируватимуть війська визволителів Києва. Біля Софії з трибуни виступатимуть Хрущов, Жуков, Ватутін — «герої». Кореспонденти фіксуватимуть на плівку цю подію.
Минуть роки, Микита Хрущов через партком Київського інженерно-будівельного інституту викличе до себе студента третього курсу архітектурного факультету Юрія Коваленка для консультацій з приводу встановлення пам’ятника Миколі Ватутіну. «Конечно, — розмірковуватиме Микита Сергійович, — памятник надо было бы ставить Черняховскому, но история распорядилась по-своему».
Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ