У підтексті сказаного Юрієм Мушкетиком — колишнім багатолітнім головою Спілки письменників — зосталося багато чого. І найперше те, яку величезну вагу мала українська художня література в контексті суспільних процесів, нехай навіть і спрямовуваних радянською ідеологією. Масовими тиражами видавалися книжки прози, поезії, драматургії, кращі з них постійно перебували в дефіциті, читачі постійно відчували на них духовний голод. До письменницького слова тяглися й шукали в ньому бодай промінчик правди — і він таки пробивався через товщу цензурних штор і шор, шаблони «соціалістичного реалізму», догмати «партійності» літератури.
Система жорстко диктувала свої умови «співіснування» з письменниками, які хоча й мусили приймати її правили гри, та все ж постійно перебували в опозиції до неї. За що найвідчайдушніші й платилися: забороною на публікування творів, невиходом книжок, приреченістю на безгонорарне голодування, замовчуванням і відлученням від участі в суспільному житті, а за сталінщини — власним життям.
Нині все кардинально змінилося. Немає диктатури влади над словом, ніхто не вимагає «оспівування провідної й керівної сили», цензура почила в Бозі. Безмежна й нічим не обмежувана свобода творчості. І така ж свобода друку та видання книжок: замість десятка колишніх державних видавництв, які колись продукували художні фоліанти, з’явилися сотні (!) нових, приватних, часом майже самодіяльних (у значенні «непрофесіональних»). А як наслідок — несподіваний і приголомшливий! — волання про катастрофічний занепад української книжки та суспільного авторитету письменницького слова.
На перший погляд є дивовижним факт цілковитого зігнорування з’їзду письменників України засобами масової інформації: якби не виступ Президента Віктора Ющенка перед зібранням літераторів, то, мабуть, на роботу цього, здавалось би, поважного форуму не відгукнувся б жоден телеканал. А так хоч УТ-1 та «1 + 1» дали по маленькому сюжетику. Решта ж (усі оті «Інтери», IСTV, «Тоніси» та «Гравіси») бачили тих літераторів «у білих капцях». Як бачать їх і щодня, не допускаючи до телеефіру тих клятих писак на гарматний постріл.
Так само дружно відвернулися від факту проведення V з’їзду практично всі світські газети. Невеличку нейтральну інформаційку вмістила тільки «Україна молода». Та ще «Сегодня» друконула знущальну репліку, зате кількома днями раніше не поскупилася площею для інтерв’ю віце-прем’єра з гуманітарних питань Дмитра Табачника, в якому він у зневажливому тоні говорив про «узкую прослойку украинской интеллигенци», котра, мовляв, якраз у силу цієї «узкости» аж ніяк не може претендувати на якусь провідну роль у гуманітарній сфері.
Цинізм висловлювання Дмитра Табачника і його зневага до еліти корінної нації очевидний. Але в ньому, як у дзеркалі, відображається те становище, в якому нині опинилась українська інтелігенція, зокрема й майстри красного слова. Це почалося не вчора — почалося з того часу, коли колишні компартійні бійці, Леонід перший та Леонід другий, узялися «розбудовувати» Україну не для українців та без українців. Великою мірою провина лежить і на самій інтелігенції, бо, засліплена ейфорією здобуття незалежності, допомогла підсадити у найвище державне крісло дворушного Кравчука, не змогла вчасно розгледіти загроз для незалежності з боку перефарбованих комуністичних лисів, а замість згуртуватись і об’єднатись в ім’я майбутнього України банально й бездарно перегризлися за право бути першим гетьманом у своїх партійках, на які з їхньої слабкої волі розсипався могутній РУХ.
Показовим у цьому плані був виступ на з’їзді поета Павла Мовчана ( він же — голова всеукраїнської «Просвіти» і член проводу партії «Реформи й порядок»). Павло Михайлович зійшов на трибуну і громовозвукими словами почав ганити своїх літературних побратимів, бо ті вже два дні займаються балаканиною, а в цей час гине рідна ненька, гине мова й культура, а в рідному селі Павла Михайловича спритні нувориші розкуповують майже дармову землю, на якій нічого не родить й не народжуються діти: колись у сільській школі було вісім перших класів, а сьогодні один перший клас налічує аж шість учнів.
Хто слухав Мовчана, той мимовлі думав: десь я вже усе це чув. Той самий добре поставлений ораторський голос, та самісінька патетика й риторика, ті самі проблеми, те саме «невдаване вболівання», що й за часу розпаду радянської імперії. То до кого апелював головний просвітянин України, кого і в чому переконував, кого й до чого закликав? Чи не простіше спитати б найперше в себе: де був, що робив, на які амбразури лягав грудьми в ім’я української ідеї? І якщо відповідати нелукаво, то мав би визнати: пересідав з президії однієї патріотичної організації в другу, третю, четверту, переходив з однії партії в другу, з однієї трибуни на другу — і все говорив, говорив, говорив… А плуга перти нехай би брався хтось інший. Пробалакали ви, хлопці-панове, Україну! І своє красне письменство пробалакали.
Тож не більше, як жалюгідними поминальними плачами, знову звучали на з’їзді нарікання на владу, яка не помічає письменників, не сприяє виданню їхніх книжок, не дбає про державну мову, культуру й духовність, занедбала освіту й науку. А хто ж допустив, що таку владу маємо?
Віктор Ющенко у виступі перед делегатами з’їзду почав з того, що мовив: «Я хотів би додати вам оптимізму, бо в країні все не так уже й погано». Проте, здається, того оптимізму додалося хіба в кільканадцятьох літераторів, яким Президент вручив відзнаки держави — ордени, медалі, почесні звання. У решті ж його майже годинної промови так само домінувала гостра проблематика й майже тупі кути, в які загнано Україну відомими силами.
Найголовніше ж питання, на яке мав би відповісти письменницький форум з допомогою керівника держави, так і залишилося без відповіді. А воно — ключове й багато в чому визначальне. Суть його проста: чому в часи вирішальної битви за долю української нації й незалежної країни, над якими нависла смертельна загроза, слово, думка й позиція українського письменника опинилися нікому не потрібними? Чому письменник перестав бути моральним авторитетом для нації й народу, виразником його болів і сподівань? Чому Національна Спілка письменників України перестала відігравати помітну роль у процесах розвитку суспільства? Чому її голос практично не знаходить відлуння в суспільній свідомості?
Однак замість того, аби знайти в собі мужність визнати власний програш перед новими реаліями буття й зробити спробу відповісти на перелічені доленосні проблеми, від вирішення яких залежить майбутнє і самої Спілки, й письменницької справи загалом, делегати з’їзду знову похвалялися творчими здобутками, звітували про нові книжки з мізерними тиражами, називали «обойми» служителів муз за жанровими, віковими й мало не статевими ознаками. Надзвичайно мало говорилося про читача — того соціального об’єкта, заради якого власне й працює письменник. Ніхто не завдав собі труда зробити аналіз читацьких інтересів і смаків, хіба що лунали поодинокі звинувачення у читацькій невибагливості та орієнтації на так звані легкі жанри. Відтак лишилось нез’ясованим, хто ж призвів до масового процвітання легкописної й «легкозасвоюваної» літератури: чи позбавлені високого натхнення й напруги мислі її творці, поступово привчивши читача не вельми трудити душу й мозок, — чи так званий масовий читач, диктуючи письменникам потребу саме в такій напівмакулатурній літературі. Чим не нагода для тривоги? Чим не предмет для всебічного аналізу справ на книжковому ринку, будь-який вплив на який письменницька організація давно втратила й може про це тільки глибоко шкодувати?
Найнуднішим з усіх з’їздів, на яких був присутній, назвав V з’їзд письменників України відомий поет, пісняр, невтомний збирач гуцульського фольклору Степан Пушик. Не врятував його (з’їзд) і прогнозований декотрими літераторами скандал щодо спілчанського нерухомого майна, довкола якого не перший рік снується павутиння чуток, пліток, поголосів. Майно нібито і є — проте письменники користі з нього нібито й не відчувають. Отож далі пліток нічого не пішло.
Відтак залишається відкритим питанням, куди ж прямує ескадра з вивіскою «Національна Спілка письменників України». Її апологети стверджують: добре вже те, що вона зберегла себе й вистояла у відомому протистоянні кучмівській владі на початку 2004 року. Її критики й опоненти переводять суть проблематики в іншу площину: Спілка потрібна заради власного існування — чи все-таки вона мусить мати вагоме суспільне призначення, бути дієвою й помітною силою у відстоюванні національних ідеалів, мати прямий вплив на утвердження високої моралі в дусі народних традицій, зберігати і оберігати душу нації?
Президент пообіцяв письменникам усіляку підтримку — від вирішення проблем соціального захисту до державного забезпечення книговидання й книгорозповсюдження. Воднораз він закликав майстрів художнього слова підтримати його державотворчі старання. Чи означає це, що вертаються часи, коли влада й письменник діють у взаємозалежності, виконуючи зобов’язання кожен із свого боку й тим самим заходячи в систему вироблених правил гри? Здається, таке вже в нашій історії було.
Але й становище, за якого влада існує сама по собі, а кинутий напризволяще письменник без книжки й винагороди за свою працю — сам по собі, прийнятним вважати неможливо. Де ота золота середина, з позиції якої будуть задоволені всі?
Нарешті — чи хтось справді зацікавлений шукати відповідей на безліч запитань, якими так густо насичений простір із назвою «книжка й навколо неї»?
Тарас ПОКОТИЛО