Про постійне використання більшовиками різних засобів компрометації національно-возвольних рухів свідчать і нещодавно розсекречені документи головного їхнього вождя Леніна. Саме він у середині серпня 1920 року інструктував заступника голови Революційної Військової Ради РСФРР Е. Склянського про те, яким чином можна покарати Латвію та Естляндію. Дозволю собі у зв’язку з цим привести уривок з книги А. Латишева «Розсекречений Ленін» (Москва, 1996): «На плечах провідника повстанців проти радянської влади Балаховича перейти де-небудь кордон на одну версту і повісити там 100-1000 їхніх чиновників і багатіїв». Аналізуючи запропонований Склянським план розвитку його інструкції, Ленін далі зазначає: «Прекрасний план. Докінчуйте його РАЗОМ з Дзержинським. Під виглядом «зелених» (ми потім на них і перекладемо) пройдемо на 10—20 верст і перевішаємо куркулів, попів, поміщиків. Премія — 100 000 карбованців за повішеного».
Ця лінія більшовицької партії на компрометацію національно-визвольних рухів буде витримуватися і в подальшому, постійно вдосконалюючись. Свідченням цього є, зокрема, виступ першого секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР 15 травня 1945 року у Львові. Ратуючи за використання для компрометації учасників націоналістичного підпілля спецбоївок радянських каральних органів під виглядом УПА, Хрущов тоді висловився так: «Я вважаю правильним створення спецгруп з колишніх бандитів (тобто тих українських націоналістів, котрі прийшли з повинною — В.С.). У нас інколи використовують їх неправильно. Не можна ж до безкінечності посилати спецгрупу із завданнями, адже це бандити, і вони можуть манкирувати, підводити нас. Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли вони його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх».
Але це буде вже після розгрому гітлерівської Німеччини, коли СРСР міг кинути проти українського національно-визвольного руху значну частину відділів армійської контррозвідки «Смерш». Починалася ж подібна діяльність набагато раніше, як тільки сталінський режим усвідомив потужний вплив оунівців на українські маси.
Так, коли наприкінці 1942 року до Москви дійшла інформація про розгортання на Волині збройного українського національно-визвольного підпілля» в Центральному штабі партизанського руху СРСР одразу ж узялися за розробку окремого плану боротьби проти оунівських загонів. Зокрема, за пропозицією начальника оперативного відділу полковника Соколова було ухвалено рішення про передислокацію з початку 1943 року частини більшовицьких партизанських з’єднань з Росії та Білорусі на Волинь з метою «розкладення націоналістичних формувань противника на території України».
І саме в більшовицьких партизанських загонах починають формуватися спецвідділи під виглядом боївок УПА. Їхнє завдання — злочинними діями компрометувати український національно-визвольний рух і прискорювати ліквідацію учасників націоналістичного підпілля, в першу чергу керівників.
Один з таких більшовицьких підрозділів — «сафатовці», що діяв під виглядом українських повстанців, замордував у 1943 році жителя села Карагінка Млинівського району Рівненської області Василя Яремчука, вчепивши йому на груди табличку з написом «Зрадник українського народу».
Широко застосовувалися більшовицькими партизанами й інші прийоми, про один з яких залишив свідчення Герой Радянського Союзу І. Грабчак: «Диверсією і спеціально випущеною листівкою від імені бульбівців, — радирував до УШПР він, — я обманув німців, і 13,14 серпня німці глушили бульбівців, а я відійшов на Курчицю без перешкод».
ПРО МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ
ТАКИХ АКЦІЙ ДЛЯ БОРОТЬБИ З НАЦІОНАЛІСТИЧНИМ ПІДПІЛЛЯМ РОЗПОВІДАЮТЬ ДОКУМЕНТИ ЩОДО СТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЦЬКИМИ ПАРТИЗАНАМИ СПЕЦІАЛЬНОГО ПІДРАЙОНУ ОУН «ПЕКЛО»
Окремої згадки потребує і провокативна діяльність на Волині групи диверсантів під командуванням Дмитра Медведєва, яка прикривала радянського розвідника-терориста Миколу Кузнєцова. Останній, здійснюючи замахи на високопоставлених гітлерівських урядовців, залишав на місці вбивства списки українських націоналістів (їх по тому гестапо заарештовувало й розстрілювало) або вигукував «Слава Україні!».
Будучи захоплений польовою жандармерією УПА і намагаючись врятувати своє життя, Микола Кузнєцов видав усі таємниці розвідувально-диверсійної групи на чолі з лейтенантом Крутіковим, що діяла під виглядом українських повстанців. Як зазначав відомий дослідник Лев Шанковський, зізнання Кузнєцова, що зберігаються за кордоном, дозволили звернути увагу на гурт більшовицьких партизанів, котрі під проводом колишнього «бульбівця» Бориса Крутікова марширували Волинню в шапках з тризубами, ревли націоналістичних пісень, вдаючи з себе рейдуючу повстанську групу. Вони користувалися кличками УПА, походження яких невідоме і які й стали причиною їхньої згуби. Вони допомогли польовій жандармерії УПА затримати зраджену Кузнєцовим «рейдуючу групу» у Вербському районі і розбити її в тій самій місцевості, де упівці спіймали і його самого.
Інший приклад. Олександр Ярош із загону Медведєва, котрий, до речі, підпорядковувався тільки 4-му управлінню НКВС СРСР, у травні 1943 року отримав завдання влитися в УПА, де мусив стати інструктором бойової підготовки Рівненського округу, а з середини листопада того самого року повинен був за дорученням підполковника Лук’янова перейти до «бульбівських» загонів.
З наближенням радянсько-німецького фронту більшовицькі партизани мали активізувати свою діяльність проти ОУН-УПА. Так, згідно з вказівкою начальника УШПР
Т. Строкача від 17 березня 1944 року, в партизанському з’єднанні під командуванням Чижова необхідно було створити спецгрупу на чолі з Яркіним для організації терористичних актів, у тому числі над керівництвом ОУН та СБ ОУН.
У квітні 1944 року червоні партизани дізналися про існування повстанської боївки в Полєнах Сторожинецькою району Чернівецької області. Розвідавши через своїх симпатиків у селі Лукавець Вижницького району про недостатню озброєність упівців, вирішили знищити їх, вдавшись до хитрощів і використавши кількох українців-галичан, які перебували в більшовицькому партизанському загоні. Вони причепили собі тризуби, навантажили на підводу зброю й подалися з Горішнього Лукавця до Банилова шукати «своїх».
Зустрівши бойовиків, привіталися: «Слава Ісусу Христу! Ми шукаємо своїх». Всі члени боївки УПА повірили, що це справжні повстанці, зраділи, розбалакалися з ними, оскільки чули свою, сільську мову. Ті ж більшовицькі партизани, котрі не знали місцевого діалекту, мовчали і тільки роззиралися на різні боки.
Командир боївки УПА Пріц, не підозрюючи нічого підступного, дав вказівку приготувати обід, щоб почастувати таких «гостей». Коли господині наготували, позносили й порозкладали на столах всі страви, червоні партизани, за попередньою домовленістю, розташувалися через одного, а не підряд, їхній старший сів коло Пріца, і коли поїли, раптом схопив його за одну руку, «гість» з іншого боку схопив за другу. Так само було вчинено й з іншими довірливими членами повстанської боївки. Пріц вигукнув: «Зрада!», але вже було пізно зарадити справі. Упівець Маньковський, котрий спробував учинити опір, був убитий на місці. Всі інші додому вже не повернулися...
Напередодні приходу Червоної армії за Збруч більшовицьке керівництво посилило діяльність, яка б могла компрометувати ОУН-УПА. В архівних матеріалах є окремі відомості стосовно цього питання. Зокрема, за станом на 1 липня 1945 року спецгрупами ліквідовано 1980 учасників підпілля, захоплено живими 1142. Вилучено більше 1000 одиниць зброї.
ДІЯЛЬНІСТЬ ЦИХ СПЕЦГРУП НЕ ТІЛЬКИ ЗАВДАЛА НЕПОПРАВНОГО УДАРУ ПО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОМУ РУХОВІ, А
Й СПРИЧИНИЛА ЧИСЛЕННІ ЖЕРТВИ СЕРЕД МИРНОГО НАСЕЛЕННЯ
Наприклад, спецгрупа НКВС у селі Верхній Лукавець Вижницького району на Буковині 22 грудня 1944 року вночі напала під виглядом бандерівців на обійстя Василя Чорнея. Спочатку запалили стайню-стодолу, в якій згоріло 14 голів худоби, потім стали палити хату, давши чергу з автомата. Коли дочка Чорнея Марія кинулася боронити хату від вогню, старший групи Домнічев випустив їй у груди майже цілий диск.
Члени родини Чорнея, котрі врятувалися, десятки років змушені були повторювати, що на них напали «бандери». І лише в умовах незалежної України змогли сказати правду і назвати прізвища нападників: Домнічев, Дзюнь, Бойко, Василь Боднарашек, Танасій Данко, Сумарюк...
Насиченість західноукраїнського терену великою кількістю спецгруп каральних органів більшовицької влади призводила й до сутичок між ними через неузгодженість дій, про що, зокрема, йдеться в доповідних командування 17-ї стрілецької бригади внутрішніх військ НКВС.
Зрештою, і в самій Україні — аж до придушення організованого спротиву українського національно-визвольного руху — каральні органи продовжували використовувати ці прийоми. Наприклад, у ніч на 13 вересня 1946 року група солдатів внутрішніх військ на чолі з сержантом Скотніковим, діючи під виглядом бійців УПА, в селі Микитинцях Косівського району Станіславської області не тільки провокувала місцеве населення на антирадянські акції, а й займалася розбоєм та ґвалтуванням жінок.
15 березня 1947 року провокативна група більшовиків у кількості 15 осіб, вдаючи повстанців із-за Дністра, зайшла вночі до села Бахменка на Станіславщині, де вдалося їй спровокувати п’ятьох жителів. Наступного дня до села прибуло декілька емгебистів з району, заарештували осіб, попереднього вечора спровокованих, та забрали в район, звідки через два тижні їх випущено з тим, щоб вони як викуп дали одну корову, 3 центнери збіжжя та 10 літрів горілки.
На початку 50-х років більшовицькі органи безпеки вдалися ще до однієї провокації, створюючи так звані «парашутні загони ОУН», котрі рейдували в терені. Нібито закинуті із-за кордону парашутисти, писав Лев Шанковський, були зодягнені в американські однострої, з тризубами на пілотках, часто у вишиваних сорочках. Вони з’являлися і зникали в різних околицях, зводили «бої» з «червонопогонниками» та «чорнопогонниками». Вештаючись ночами, ці відділи нападали на селянські хати і грабували їхніх господарів, вели себе нахабно й брутально. Шукаючи «сексотів» і «зрадників», щоб їх покарати, вони знаходили свої жертви серед порядних людей, яких більшовицька влада підозрювала в симпатіях до підпілля. На Волині, зокрема на Житомирщині, такі парашутисти виступали в одностроях британської армії і часто свою розмову переплітали англійськими словами. Усіх тих, хто допомагав їм втілювати в життя плани уярмлення інших народів, російські більшовики по тому знищували. Як правило, намагалися робити це руками тих самих, скажімо, українців, як це було вчинено з «ініціатором» примусового приєднання Української греко-католицької церкви до православної о. Гавриїлом Костельником у 1948 році. Діялося це, знову ж таки, з метою очорнити націоналістичне підпілля. Хоча, без сумніву, цього священика не вбивали ніякі «українські буржуазні націоналісти» чи «агенти Ватикану» — для такого вбивства з боку ОУН-УПА не було жодних причин.
Як бачимо, документи з колишніх спецхранів комуністичної системи детально розповідають про методи компрометації українського національно-визвольного руху спецслужбами більшовицької влади. Завдяки їм можна переконатися, що багато з тих злочинів проти мирного населення, які перекладалися комуністичною пропагандою на ОУН-УПА, насправді були вчинені спецслужбами СРСР.
Пам’ятаймо про це...
(Інформбюлетень»)