У 27-й школі Чернівців навчаються чада привілейованих, не бідних батьків, і, на жаль, вона не є винятком. Шкільний, так би мовити, рекет, насильство старших учнів над молодшими, вчителів над дітьми нині явище не рідкісне. Але найгірше те, що педагогічні колективи здебільшого миряться з цим, їх більше хвилює, аби ніхто не виніс сміття з хати й не заплямував «честі» школи. Як побачили телеглядачі, вчителі згаданої чернівецької школи поводилися саме так, їх зовсім не вразив відеозапис, не мучать докори сумління.
Мимоволі виникає запитання: як таке можливе у ХХІ столітті в цивілізованій країні? Адже проблемами дитинства в нас займаються з десяток міністерств і відомств, чимало громадських організацій, фондів, науково-дослідних інститутів. На захист прав дитини Україна 15 років тому ратифікувала відповідну Конвенцію ООН, ухвалено закони «Про охорону дитинства», «Про освіту», «Про загальну середню освіту». Лише торік Президент України видав Указ «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей», на виконання якого прийнято Державну програму подолання дитячої безпритульності і бездоглядності на 2006-2010 роки, а також схвалено Концепцію загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006-2010 роки». Проведено парламентські слухання «Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства», а 2006 рік оголошено роком дитини.
Здається, є достатньо підстав стверджувати, що держава все більше концентрує увагу на проблемах дитинства. Однак в реальності ми бачимо зовсім іншу картину. Нині в Україні понад 96 тисяч дітей мають статус сиріт та позбавлені батьківського піклування. При цьому 90 відсотків з них втратили сім’ю не через смерть батьків, а через відмову останніх опікуватися долею своєї дитини. Майже 62 тисячі таких дітей утримуються в державних закладах різного типу, де нерідко піддаються фіизичному та психологічному насильству, експлуатації.
Триває зниження рівня життя переважної більшості населення України, збільшується кількість так званих неблагополучних сімей — торік їх налічувалося 52 тисячі. До них треба додати ще сотні тисяч сімей, які живуть за межею бідності. Злидні породжують такі небезпечні явища, як дитяча злочинність, сексуальна експлуатація, безпритульність. Минулого року під час спеціального рейду було виявлено понад 50 тисяч неповнолітніх безпритульних, їхні ряди щороку поповнюють 2-4 тисячі юних волоцюг. Невпинно збільшується кількість дітей, які вживають алкоголь і наркотики, щороку кінчають життя самогубством 100-150 неповнолітніх.
Залишає бажати кращого й медичне обслуговування дітей. За роки навчання в школі чисельність хворих учнів збільшується в 2,5 раза. У 28 відсотків новонароджених виявляються відхилення від норм здоров’я ще в пологових будинках. Останніми роками значно збільшилося число дітей-інвалідів (сьогодні 141 тисяча українських родин має таких дітей).
Повсякденно порушуються права дітей й під час використання їхньої праці. Нині в Україні примусово працюють близько 470 тисяч дітей у віці від семи років. Не вдається зупинити зростання кількості правопорушень і злочинів як з боку неповнолітніх, так і по відношенню до них. Сьогодні понад три тисячі неповнолітніх перебувають за рішеннями судів у колоніях, кожний десятий з них убив людину або завдав їй тяжких тілесних ушкоджень.
Виходить, що держава неспроможна належним чином захистити права дітей. Міністр юстиції Роман Зварич пояснює це тим, що захист прав неповнолітніх доручено відомчим структурам, в яких дуже великий обсяг роботи, і вони не можуть приділити належної уваги саме проблемам дитинства. Дивно таке чути від головного правника, адже в нас є цілі міністерства, які мають займатися виключно вихованням, соціальним та юридичним захистом дітей. Маю на увазі Міністерство у справах молоді і спорту, Міністерство освіти і науки, підрозділи Міністерства охорони здоров’я, Міністерства внутрішніх справ та інші.
Отже, має рацію президент міжнародної організації «Дитячий культурно-просвітницький центр» Лариса Байда, стверджуючи, що ці міністерства та інші відповідні відомства не координують свою діяльність і не спрямовують її на пошук шляхів усунення причин малоефективного захисту прав дітей. Відомчий контроль за виконанням чинного законодавства в цій сфері часто суб’єктивний в оцінці ситуації, незацікавлений у виявленні серйозних недоліків у професійній, організаторській роботі посадовців, у цілеспрямованому використанні коштів, що виділяються на потреби дітей. Нерідко відомчі інтереси стають істотною перешкодою розумного перерозподілу грошей чи раціонального використання їх.
Саме тому Лариса Байда та багато громадських організацій України, які займаються проблемами дитинства, вимагають перегляду системи контролю за додержанням законодавства щодо захисту прав неповнолітніх і посилення відповідальності за його порушення. Одним з суттєвих важелів у вирішенні такого важливого питання вони вважають запровадження в Україні інституту Уповноваженого з прав дитини. Цю ідею гаряче підтримали міністр юстиції Роман Зварич та народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Катерина Самойлик. Вони посприяли проведенню 11-12 жовтня нинішнього року в стінах українського парламенту міжнародної конференції на тему: «Досвід впровадження інституту Уповноваженого з прав дитини в Литві, Латвії, Польщі і Росії: переспективи для України». Цей захід став першим кроком до узаконення в Україні такої незвичної для нас посади. Громадські організації «Жіночий консорціум України», «Дитячий культурно-просвітницький центр» та Фундація «Захист прав дитини» разом з народним депутатом Катериною Самойлик вже розробили відповідний законопроект, який після врахування рекомендацій згаданої конференції буде доопрацьований і поданий на розгляд Верховної Ради.
Треба сказати, що понад 60 держав світу вже утворили спеціальні незалежні інституції уповноваженого з прав дитини (омбудсмана), наділивши їх широкими повноваженнями. Вони мають, зокрема, право наглядової діяльності за всіма актами міністерств і відомств, органів муніципальної влади, які опікуються дітьми, законодавчої ініціативи, розгляду індивідуальних скарг, проведення наукових і соціальних досліджень тощо.
Багато існуючих омбудсманів у справах дітей працюють не традиційно. Одні були узаконені як уповноважені державні органи, інші діяли як структури на базі неурядових організацій. Деякі з них і далі зберігають традиційні повноваження, що полягають у розслідуванні індивідуальних скарг, тоді як роль інших інституцій розвинулася до представлення та захисту інтересів і прав дітей як окремої групи. Спільне в них одне: зобов’язання забезпечувати визнання та дотримання прав дітей державою.
Яку модель інституту омбудсмана для юних обере Україна (якщо наважиться на такий крок) ще остаточно не вирішено. Головне, аби цей інститут був незалежним, відкритим для кожної дитини, якій потрібна допомога, а не перетворилася на ще одну забюрокрачену структуру, де у величезних чергах на прийом діти чи їхні батьки втрачатимуть останню надію на захист. Може, дитячому омбудсману та його представникам у регіонах доцільно було б діяти у вже існуючій системі Уповноваженого з прав людини. Слово за громадськістю та депутатами.