Народився Петро Андрусів у селі Кам’янобрід на Львівщині 2 липня 1906 року. Коли в 1915 році до села докотився фронт Першої світової війни, люди кидали свої житла і восьмирічний Петро загубив своїх батьків. Заплакану дитину знайшли вояки кубанського козачого полку. Згодом його передали в московський сиротинець. За три роки перебування в Москві та Рязані
П. Андрусів так і не звик до притулку, де його називали «австріяком».
Лише в 1918 році завдяки полоненим польським офіцерам, яких заінтригував зошит із його рисунками, Петро переїхав до Польщі. У Варшаві його помістили в притулок для молодих ремісників — і знову довкола нові звичаї, чужа мова. Саме там, у столиці Польщі, на його рисунки звернув увагу пізніший президент Герберт Гувер під час виставки робіт учнів цього притулку. Завдяки цьому хлопця послали вчитися до польської гімназії.
На початку 1920-х років до Польщі приїжджають українські емігранти після поразок УНР, інтерновані дивізії українського війська. У навчальні заклади почала вступати молодь, що згодом організувалась в «Українську студентську громаду». З неї виокремлюється окремий гурток художників. Серед них опинився й студент Варшавської академії мистецтв Петро Андрусів, де з перервою навчався до 1936 року.
Наїжджаючи до Львова, він знайомиться з талановитими молодими літераторами Анатолем та Ярославом Курдидиками, які залучають його до національно-творчих справ. Він оформляє обкладинку львівського літературно-наукового місячника «Дзвони», ілюструє окремі випуски «Діточої бібліотеки», часописів «Наш приятель», «Дзвіночок», «Вовченята», «Світ дитини».
Прагнення до консолідації творчих сил українців в умовах еміграції виявилося в організації різних гуртків, серед яких був мистецький «Спокій». Останній влаштував виставку, на якій вперше показав свої твори
П. Андрусів. Рецензент називав митця «різноманітним, а його спроби всюди добрими». Згодом у малярстві Андрусів переходить від студійних портретних полотен до складних багатофігурних композицій, наближаючись до провідної теми в своїй творчості — історичної. Чому саме до неї, пояснює такий випадок: коли усередині 1920-х років Андрусів віднайшов своїх батьків, він не вмів до них промовити рідною мовою, бо говорив спершу по-російськи, а потім по-польськи. Втрачена географічно Україна для Петра Андрусіва поступово укорінювалася духовно. Мало хто з його сучасників досягав такого повнокровного — інтелектуального й емоційного вживлення в історію свого народу, як Андрусів.
На початку 1930-х років він оформляє історичні оповідання та легенди, казки й вірші, надруковані в різних львівських часописах. У своїй ілюстраторській роботі маляреві доводилося досить часто звертатися до різних періодів історії, використовуючи її атрибутику. Через легенди та казки, навчальні тексти П. Андрусів вийшов на той історичний матеріал, який дав йому снагу до складної аналітичної роботи. Спонукою до цього стало ілюстрування видань «Дитячої бібліотеки» та «Бібліотеки нашого приятеля» — зокрема творів письменника А. Лотоцького «Було колись на Україні» і «Княжа слава». Сорок рисунків Андрусіва розкривають події ранньохристиянських часів, заснування Києва, боротьбу між поганськими та християнськими ідеями, хрещення Ольги, печеніги під Києвом, «Іду на вас» Святослава, хрещення Руси-України. Автор зумів художньо реконструювати конкретну подію, бачити місце можливих зіткнень людей. Щодо атрибутики й відтворення «дійових осіб» він був максимально точний, усвідомлюючи відповідальність за хиби у відтворенні реалій історії.
…У молодого Андрусіва були певні фінансові труднощі у набутті професійної освіти. До матеріальної підтримки митрополита А. Шептицького несподівано приєдналися доброчинність дружини прем’єр-міністра Польщі Жанет Складковської. Опинившись у скрутному становищі, український студент подається до опікуваної нею польської бурси, виконує там обгортку ювілейного альбому у такому мистецькому стилі, що пані прем’єрова одразу звернула увагу на мистецьку своєрідність студента і запросила його на приватну розмову. Відтоді вона сприяла тому, що Петро одержував під час своїх студій деякі платні замовлення на ілюстрації, образи, а також створив композицію на стелі прийомних кімнат Міністерства внутрішніх справ у Варшаві.
На той час припадає його знайомство зі студенткою Варшавської консерваторії, чемпіонкою з тенісу Наталією Семіон. До речі, одним із найсильніших галицьких осередків спорту була Коломия, звідки походила Наталя. У тамтешній гімназії організувався гурт фанатичних прихильників спорту — професорів та учнів. Душею цього гурту були два сини Івана Франка — Петро й Тарас. А однією з талановитих учениць професора Петра Івановича стала саме Наталка Семіон. Улітку 1939 року перед самою війною Андрусів одружився з нею.
Він викладає у Вищій архітектурній школі Варшави, відвідує Париж, де влаштовує персональну виставку рисунків та акварелей (більшість із них була розкуплена).
Передчуття нової війни збіглося в митця з періодом дуже глибокого вивчення історії його батьківщини. І як результат — 1939 року він пише картину «Голгофа України» — твір виняткової мистецької виразності та символічної глибини. Це, безперечно, один із найвидатніших програмних творів в історії українського мистецтва, хоча в перші роки воєнного лихоліття ця картина пропала. Вона навіяна мороком голоду 1933 року, але автор бачить цю трагедію як знак біди ще більшого історичного масштабу — у символічній сцені розп’яття України. Алегоричний вузол із хрестом, гора тіл, буремне небо, хижі птахи. Ступінь драматичності змодельованої ситуації такий, що годі шукати у творі якихось обнадійливих інтонацій. Ця атмосфера задухи, можливо навіть і містики, мовби запозичена з «Капрічіос» Гойї.
Бомбардування Варшави і поневіряння по Європі, втрата мистецького доробку та всього сімейного майна, повернення до Варшави і примусовий виїзд до німецького трудового табору — молодому подружжю Андрусівих довелося відчути на собі всю жорстокість війни. Після тимчасового пристановища в місті Майнц-Кастелі над Рейном вони 1947 року переїжджають до Америки. Петро Андрусів від 1955 року почав працювати креслярем-графіком у філадельфійському архітектурному бюро. В той час дружина концертує, палко пропагуючи українську народну пісню. Легенда співачки Наталії Андрусів зміцнюється феноменальними успіхами її як тенісистки, переможниці багатьох змагань.
На початку 1950-х років новоприбулі в США українські художники, серед яких Андрусів, консолідуються, створивши об’єднання мистців-українців в Америці (ОМУА). Крім того, він засновує допомоговий комітет «Самопоміч», що згодом став фінансовим центром українців у США.
Не полишає художник роботи над ілюстрацією книжок, зокрема над історичними оповіданнями В. Барагури «Меч і книга». Ця праця ще й тепер вражає рідкісним для такого графічного жанру синтезом монументального та конкретного, уявного і наукового. Компетентність П. Андрусіва при відтворенні елементів побуту, давніх інтер’єрів, одягу надала кожній композиції значних мистецьких і пізнавальних вартостей.
На той час П. Андрусів активно працює в олійному малярстві, творить низку студійних портретів. Водночас виконує одну з перших великих монументальних праць — розпис у Філадельфійській церкві Святого Йосафата (1961р.), іконостаси та ікони для українських церков у США.
Боліло йому й те, чому в нас нема історичного малярства. На його думку, завдання художників — «розгорнути перед очима народу силу й славу української княжої держави, показати розмах і могутність героїки гетьмансько-козацької доби, оживити на великих полотнах достойність і велич української культури». У своїй науково-теоретичній праці «Мистецтво — найміцніша зброя» він писав: «Український народ увійшов у ХІХ і ХХ століття — обдертий і ограбований своїми ворогами-окупантами майже до голого етнічного кореня, з якого бурі історії обірвали пишноту княжої державності та лицарський розмах козацьких республік». Ці думки, що виникли після багаторічних роздумів митця про «нерви» української історії стали імпульсом в його мистецтві. Тут можна згадати його полотна «На дворі гетьмана Розумовського», «Зустріч гетьмана Мазепи з Костем Гордієнком», «Сватання Анни Ярославни», «З’їзд князів» — у реконструюванні сюжетних сцен із далекого минулого автор досяг апогею в своїй науково-дослідницькій роботі. Архітектура й інтер’єри, облаштування банкетних залів, розмаїття фактур тканин, князівські «меню», жіночі прикраси, одяг, металевий посуд і кераміка. І орнаменти, орнаменти. Персонажі картин Андрусіва сповнені гідності: гарні і благородні обличчя, в які автор ніби вклав свої уявлення про духовні витоки української нації.
Митець неодноразово звертався і до новітньої історії України, створивши низку полотен на тему визвольних змагань Української Галицької Армії. Найвідоміший твір — «Чортківський пролом» 7 червня 1919 року. Характерно, що художник не обмежувався виконанням тільки своїх картин, а знаходив можливості ознайомлення американців з історією України. Так було, наприклад, із твором «Бій Ігоря з половцями» та парадним портретом гетьмана Мазепи.
Але найбільший резонанс у західному світі мала його фундаментальна праця «Хрещення України-Руси», завершена в 1980 році незадовго до смерті. Цей твір був визнаний у діаспорі офіційним для відзначення цієї події. Він консультувався з істориками церкви, експертами ранньої історії України, вишукував зразки тогочасного одягу священиків, князів, дружинників, населення. На картині, здається, панорамно охоплена вся Русь. Тут і радість, і спротив, піднесено-врочистий князь Володимир, захоплення і перестороги.
…Петро Андрусів пішов із життя 29 грудня 1981 року. Власним коштом Н. Андрусів видала великоформатний календар до 1000-ліття Хрещення України-Руси з репродукціями історичних полотен художника, а 1989 року створила стипендійний фонд імені П. Андрусіва при нью-йоркському осередку наукового товариства імені Т. Шевченка. За останні роки стало відоме ім’я цього оригінального художника і в Україні, можливо і в Києві, ми побачимо колись виставку його робіт.
Роман ЯЦІВ
м. Львів