Жінка, якій «сорок років від ста», постійно в русі. Тепер вона здобуває ще одну вищу освіту — вчиться на п’ятому курсі Люблінського католицького університету та планує видати книжку «Дзвони в історії культури народів».
«Спочатку я закінчила курси дзвонарів у Москві, потім училася в Інституті вищої релігійної культури, згодом здобула освіту в транспортному технікумі і у Волинському політехнічному інституті, — розповідає пані Галина. — Я все життя вчуся… Мені це подобається, тож я ніколи не шкодувала за прожитими роками, адже вони недаремно минають».
Дзвін для Галини Степанівни не просто музичний інструмент, це атрибут церковного таїнства. Уже двадцять років поспіль вона слухає власну мелодію дзвону і впевнена, що кожен дзвін неповторний: «Це одна частиночка при виконанні церковної служби, і це голос Божий, бо він кличе людей до церкви, сповіщає їм про те, що хтось народився чи став під шлюбний вінок… Це щось більше, ніж музичний інструмент, це наче жива істота».
Пані Галина каже, для того, аби навчитися бити у дзвони, треба мати не лише бажання та слух, а й відчуття ритму. Адже кожен дзвонар створює власну мелодію, що більше ніколи не повториться…. «Я коли б’ю у дзвони, то повторюю якусь приповідку, що надає мені відчуття ритму. Приміром: «Добрі люди — йдіть до церкви». Є щось таємниче в самій звуковій хвилі церковного дзвону, раніше люди вірили, що вона цілюща! Колись, вдаривши у дзвони, люди розганяли хмари… Існує й таке повір’я, що коли обмити «язичок» дзвона, а потім дати випити цієї води хворій людині, то вона неодмінно одужає.
…Найближчим часом пані Галина планує видати книжку про українське дзвонарське мистецтво, адже це як усна народна творчість. «Книга майже готова, але чи не щодня я додаю до неї все нову й нову інформацію. Хочу, щоб мої знання не пропали, адже в мене підростають онуки».
Катерина ВЛАСЮК
м. Луцьк