Головною дійовою особою, яка торпедує волю громади міста, є, на подив, не хто інший, як обраний цією ж громадою міський голова Павло Генріхович Козирєв. Ось які «переконливі» аргументи він навів проти встановлення погруддя нашого генія і пророка:
1. За його «оперативними даними», Тарас Шевченко ніколи не відвідував Українку (насправді є неспростовні тому свідчення).
2. П.Козирєв заперечує будь-яке «ідолопоклонство».
3. На його думку, на погрудді Т.Г.Шевченко «не схожий сам на себе».
4. До встановлення погруддя треба з’ясувати думку громади — провести міський референдум (!).
Звісно ж, перший аргумент не витримує нінайменшої критики. Адже Великий Кобзар жодного разу не ступив ногою, наприклад, на Американському континенті, де йому споруджено аж дев’ять пам’ятників. Не був він також у Парижі, Тулузі, в багатьох інших містах світу, де нині стоять його меморіали. Позиція П.Козирєва — це позиція дикуна, який не розуміє, за віщо й чому людство увічнює пам’ять геніїв.
Щодо поклоніння ідолам, то ми його вже проходили: згадаймо недавні радянські часи. Я вважаю вершиною цинізму порівняння заслуг Тараса Шевченка з кривавим терором, що його приніс на нашу землю більшовицький режим Ульянова-Леніна й Коби-Сталіна. Якщо керівництво міста цього не розуміє (а це цілком реально в нашому «інтернаціональному» місті), то нехай прислухається до фахівців культурно-мистецької галузі.
Відтак пан Козирєв не має ані фахових підстав, ані морального права давати оцінку погруддю, що його пропонується встановити в Українці. У нас іще й досі звикли бачити нашого найбільшого поета лише таким собі дядьком у папасі й кожусі. Міцно ж в’їдаються в свідомість радянські стереотипи! А от скульптор Михайло Горловий зобразив Шевченка молодою 35-річною людиною, здійснивши ретельний аналіз прижиттєвих зображень. Це право митця, в цьому його майстерність. До всього, виготовлене погруддя дістало схвалення авторитетної кваліфікованої приймальної комісії, яка ствердила схожість скульптурного зображення Кобзаря.
Нарешті — про рішення, що його ухвалила міськрада в першій половині цього року: шляхом референдуму з’ясувати думку населення Українки щодо доцільності встановлення Шевченкового меморіалу. На перший погляд — демократична норма. Насправді ж — класичний бюрократичний хід для затягування і зрештою остаточного поховання самої ідеї та давно вже проголосованого рішення з цього питання.
Чи, може, пан Козирєв очікує від городян «єдінодушного одобрямса»? Бо газета «Дніпровський проспект» — друкований орган міськради — вже видрукувала кілька думок, які збігаються з позицією міського голови.
Але коли йдеться про намір побудови житлового масиву Українка-2 на лівому березі річки Стугни — тут про жодний референт і мови не може бути: керівництво уперто гне свою, вигідну йому, лінію й до опитування громади вдаватися не збирається.
Насамкінець дуже раджу панові Козирєву прочитати бодай одну з найкращих поем Тараса Шевченка «І мертвим, і живим…» У ній багато сказано, зокрема, й про таких «українців», як наш міський голова.
Сергій ЛАКИЗА,
кандидат хімічних наук, працівник Інституту проблем матеріалознавства ім. І.М.Францевича НАНУ
м. Українка