Чи про День незалежності? Чи про «день незалежності»? Чи як би то можна було написати так, щоб і так все стало зрозуміло, що я хочу написати?..
А хочу написати, що дуже сумно було. І не тільки тому, що загинули люди, з силою вдарившись об таку милу, таку гостинну, таку родючу українську землю. Сумно, бо цей удар остаточно розвіяв залишки ілюзій щодо нашої незалежності — принаймні, в мене.
Те, що в липні утнув Мороз, особисто мене зовсім не здивувало. Я ніколи не вірив йому. Остаточно всі мої сумніви зникли ще наприкінці 2004-го, коли він в дуже непростий для нас усіх момент ультимативно заявив своїм союзникам — або приймаємо політреформу, або я вас кидаю. Так це було насправді, чи ні — я не знаю. Але я думаю, що воно так було — і мені цього цілком достатньо, щоб ніколи нічого доброго від пана Мороза не чекати.
Зовсім мене не дивує і той факт, що «Наша Україна» і «БЮТ» не знайшли спільної мови. Вірніше, спільна мова в них ніби є — це мова захисту своїх власних інтересів та відстоювання власних амбіцій. Шкода тільки, що інтереси та амбіції в них принципово не збігаються.
Не дивує мене й те, що «комуністи» з «регіоналами» дуже легко об’єдналися — в них є чудова об’єднувальна антиукраїнська ідея. Не дивує й те, що пан Президент не наважився зробити бодай один радикальний крок — кому захочеться брати гріх на душу? Не здивувало мене ще багато з того всього, що відбулося в Україні напередодні 15-ї річниці. Чого дивуватися, якщо все давно всім стало зрозумілим?
От і не згадував я про всю ту «марноту марнот» у своїх «колунмістських» записах. Тільки спробував утекти кудись подалі — в ліси-гори рідної країни, щоб відокремити себе на деякий час від тиску інформаційного поля. Тим більше, що й справи в мене у тих лісах-горах були — цікаві та корисні...
Але от приходить сумна смс-ка від знайомої, яка слізно повідомляє, що Рада вирішила не відзначати в Україні столітнього ювілею Івана Багряного. Та й дійсно — чого відзначати? Нам в цьому році вистачить ювілею Івана Франка! І бренд більш розкручений, і написав значно більше...
Може й так. Тільки, як на мене, Багряного читати цікавіше — особливо молодим людям. І пише він дещо гостріше — особливо коли пише про ворогів. Бо ті вороги, про яких писав Франко, вже давно всі вимерли, а ті, про яких писав Багряний, ще й досі живі — якщо не вони самі, то їхні прямі та дуже близькі послідовники.
Але, зрештою, не буду вдаватися до аналізу творчості... Просто прикро... Розповідав про знущання комуністів над українським народом? Викривав зрадливість священиків Російської Православної Церкви? Показував українців сильними, сміливими, гордими, стійкими, справедливими, готовими до взаємодопомоги та самопожертви? Писав українською мовою так, щоб від книжки просто відірватися неможливо було? То як ти після цього всього можеш претендувати на офіційне святкування свого столітнього ювілею в Незалежній Україні?!...
...Як повернувся я до Києва, одразу ж ми мали виступ на Співочому полі. Забув, як правильно називається те, що там відбувалось... Коротше кажучи, концерт, присвячений тому, що до Києва з’їхалися українці з цілого світу. Можна було б зробити з того щось дійсно класне, а вийшло — традиційно. Пафосно, затягнуто, нудно. Бо хотіли, щоб було цікаво всім — і старим, і новим, і нашим українцям, і закордонним, і щоб всі лишилися задоволеними. Назбирали багато різних виконавців. Але виконавців багато, а часу мало. Тому кожен виступає потрошки. А трошки виступати — можна навіть не встигнути знайти контакту з публікою. А багато виконавців — це багато пауз між виступами, багато балаканини та технічних перерв. Концерт, як мені здалося, вийшов занудним. (Хоча з таким складом учасників можна було зробити два, а то й три — просто вибухових!).
Ну, все це призвело до того, що, коли ми вийшли на сцену, і людей лишилося не дуже багато, і ті, що лишилися, були вже добряче потомлені. Але заграли ми кілька пісень — люди помітно ожили, розспівалися-розтанцювалися... І тут прийшов якийсь дуже злий дядько, який наказав припинити концерт. Ось так — безцеремонно. А ні — то він вимкне світло...
Мушу зауважити, що Співоче поле — дуже класне місце. Його розташування забезпечує просто чудові умови для проведення великих концертів та масових заходів, бо горби та дерева утворюють майже ідеальну звукову та світлову ізоляцію від зовнішнього світу. Святкуй там щось — хоч цілодобово — нікому не заважатимеш! (Неодноразово перевірено на практиці). Однак, як виявилося, концерт українських музикантів для українців України та Світу комусь таки заважав. Особливо, напередодні Дня Незалежності... До речі, і година була не пізня — 22.00...
А потім прийшла звістка про катастрофу. Нам уже добряче вбили в мозок усвідомлення: якщо в небі України щось трапляється з російським літаком — значить винна наша ракета. Поки наша ракета не винна. І люди, що загинули, також не винні. Але й ми також не винні — для чого ж нас покарали відсутністю свята?
Ну, я розумію — відмінили День Прапора та оголосили День Жалоби. Питань нема — і свято якесь невідоме (раніше, пригадую, День Прапора в Києві святкували в кінці липня), і трагедія дійсно болюча та жахлива...
Але для чого ж відміняти свято наступного дня? Щоб закцентувати всю увагу українського народу на виступі Ющенка перед Кучмою та Януковичем? (Хоча, особисто мені більше сподобався телевиступ Януковича напередодні, який з таким виглядом, ніби говорить про якесь небувале відкриття в економіці, розповідав речі, відомі мені ще з третього курсу інституту).
Чи для того, щоб усі російські телеканали раптом почали розхвалювати Україну? (Стільки позитиву на адресу нашої держави я ще, мабуть, ніколи не чув у російських новинах — ну, останні два роки це вже точно!).
А може просто — щоб не було в наших людей 15-ї річниці Незалежності України? (Не відчув я цього року в людях святкового настрою. Ні вдень 24-го на порівняно малолюдному Андріївському узвозі, ні ввечері на людних, але якихось сонних Хрещатику та Майдані. І навіть численні концерти 25-26-го не принесли відчуття свята...).
А центральні російські телеканали вже наступного дня після свого Дня Жалоби крутили веселі концерти, кінокомедії та гумористичні програми...
А людей, що загинули, дійсно шкода. Але я десь чув, що люди, які трагічно загинули, потрапляють в рай...
А наші предки також гинули — причому в дуже великій кількості — борючись за Незалежну Україну...
А може, той літак, який впав на нашу землю напередодні нашого свята — то був знак? Тільки який? І для кого?..
Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ
А хочу написати, що дуже сумно було. І не тільки тому, що загинули люди, з силою вдарившись об таку милу, таку гостинну, таку родючу українську землю. Сумно, бо цей удар остаточно розвіяв залишки ілюзій щодо нашої незалежності — принаймні, в мене.
Те, що в липні утнув Мороз, особисто мене зовсім не здивувало. Я ніколи не вірив йому. Остаточно всі мої сумніви зникли ще наприкінці 2004-го, коли він в дуже непростий для нас усіх момент ультимативно заявив своїм союзникам — або приймаємо політреформу, або я вас кидаю. Так це було насправді, чи ні — я не знаю. Але я думаю, що воно так було — і мені цього цілком достатньо, щоб ніколи нічого доброго від пана Мороза не чекати.
Зовсім мене не дивує і той факт, що «Наша Україна» і «БЮТ» не знайшли спільної мови. Вірніше, спільна мова в них ніби є — це мова захисту своїх власних інтересів та відстоювання власних амбіцій. Шкода тільки, що інтереси та амбіції в них принципово не збігаються.
Не дивує мене й те, що «комуністи» з «регіоналами» дуже легко об’єдналися — в них є чудова об’єднувальна антиукраїнська ідея. Не дивує й те, що пан Президент не наважився зробити бодай один радикальний крок — кому захочеться брати гріх на душу? Не здивувало мене ще багато з того всього, що відбулося в Україні напередодні 15-ї річниці. Чого дивуватися, якщо все давно всім стало зрозумілим?
От і не згадував я про всю ту «марноту марнот» у своїх «колунмістських» записах. Тільки спробував утекти кудись подалі — в ліси-гори рідної країни, щоб відокремити себе на деякий час від тиску інформаційного поля. Тим більше, що й справи в мене у тих лісах-горах були — цікаві та корисні...
Але от приходить сумна смс-ка від знайомої, яка слізно повідомляє, що Рада вирішила не відзначати в Україні столітнього ювілею Івана Багряного. Та й дійсно — чого відзначати? Нам в цьому році вистачить ювілею Івана Франка! І бренд більш розкручений, і написав значно більше...
Може й так. Тільки, як на мене, Багряного читати цікавіше — особливо молодим людям. І пише він дещо гостріше — особливо коли пише про ворогів. Бо ті вороги, про яких писав Франко, вже давно всі вимерли, а ті, про яких писав Багряний, ще й досі живі — якщо не вони самі, то їхні прямі та дуже близькі послідовники.
Але, зрештою, не буду вдаватися до аналізу творчості... Просто прикро... Розповідав про знущання комуністів над українським народом? Викривав зрадливість священиків Російської Православної Церкви? Показував українців сильними, сміливими, гордими, стійкими, справедливими, готовими до взаємодопомоги та самопожертви? Писав українською мовою так, щоб від книжки просто відірватися неможливо було? То як ти після цього всього можеш претендувати на офіційне святкування свого столітнього ювілею в Незалежній Україні?!...
...Як повернувся я до Києва, одразу ж ми мали виступ на Співочому полі. Забув, як правильно називається те, що там відбувалось... Коротше кажучи, концерт, присвячений тому, що до Києва з’їхалися українці з цілого світу. Можна було б зробити з того щось дійсно класне, а вийшло — традиційно. Пафосно, затягнуто, нудно. Бо хотіли, щоб було цікаво всім — і старим, і новим, і нашим українцям, і закордонним, і щоб всі лишилися задоволеними. Назбирали багато різних виконавців. Але виконавців багато, а часу мало. Тому кожен виступає потрошки. А трошки виступати — можна навіть не встигнути знайти контакту з публікою. А багато виконавців — це багато пауз між виступами, багато балаканини та технічних перерв. Концерт, як мені здалося, вийшов занудним. (Хоча з таким складом учасників можна було зробити два, а то й три — просто вибухових!).
Ну, все це призвело до того, що, коли ми вийшли на сцену, і людей лишилося не дуже багато, і ті, що лишилися, були вже добряче потомлені. Але заграли ми кілька пісень — люди помітно ожили, розспівалися-розтанцювалися... І тут прийшов якийсь дуже злий дядько, який наказав припинити концерт. Ось так — безцеремонно. А ні — то він вимкне світло...
Мушу зауважити, що Співоче поле — дуже класне місце. Його розташування забезпечує просто чудові умови для проведення великих концертів та масових заходів, бо горби та дерева утворюють майже ідеальну звукову та світлову ізоляцію від зовнішнього світу. Святкуй там щось — хоч цілодобово — нікому не заважатимеш! (Неодноразово перевірено на практиці). Однак, як виявилося, концерт українських музикантів для українців України та Світу комусь таки заважав. Особливо, напередодні Дня Незалежності... До речі, і година була не пізня — 22.00...
А потім прийшла звістка про катастрофу. Нам уже добряче вбили в мозок усвідомлення: якщо в небі України щось трапляється з російським літаком — значить винна наша ракета. Поки наша ракета не винна. І люди, що загинули, також не винні. Але й ми також не винні — для чого ж нас покарали відсутністю свята?
Ну, я розумію — відмінили День Прапора та оголосили День Жалоби. Питань нема — і свято якесь невідоме (раніше, пригадую, День Прапора в Києві святкували в кінці липня), і трагедія дійсно болюча та жахлива...
Але для чого ж відміняти свято наступного дня? Щоб закцентувати всю увагу українського народу на виступі Ющенка перед Кучмою та Януковичем? (Хоча, особисто мені більше сподобався телевиступ Януковича напередодні, який з таким виглядом, ніби говорить про якесь небувале відкриття в економіці, розповідав речі, відомі мені ще з третього курсу інституту).
Чи для того, щоб усі російські телеканали раптом почали розхвалювати Україну? (Стільки позитиву на адресу нашої держави я ще, мабуть, ніколи не чув у російських новинах — ну, останні два роки це вже точно!).
А може просто — щоб не було в наших людей 15-ї річниці Незалежності України? (Не відчув я цього року в людях святкового настрою. Ні вдень 24-го на порівняно малолюдному Андріївському узвозі, ні ввечері на людних, але якихось сонних Хрещатику та Майдані. І навіть численні концерти 25-26-го не принесли відчуття свята...).
А центральні російські телеканали вже наступного дня після свого Дня Жалоби крутили веселі концерти, кінокомедії та гумористичні програми...
А людей, що загинули, дійсно шкода. Але я десь чув, що люди, які трагічно загинули, потрапляють в рай...
А наші предки також гинули — причому в дуже великій кількості — борючись за Незалежну Україну...
А може, той літак, який впав на нашу землю напередодні нашого свята — то був знак? Тільки який? І для кого?..
Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ