Партія регіонів та підупалі на силі комуністи «зарубали» відзначення 100-літнього ювілею від дня народження видатного українського письменника, громадсько-політичного діяча Іван Багряного. (До ювілею залишилися лічені дні. Письменник народився 2 жовтня 1906 року). Парадоксально: Багряного знає світ, батьківщина ж, виходить, забуває його. Про це розмова з Олександром Шугаєм, письменником, дослідником творчості Івана Багряного, представником Фундації імені Івана Багряного.
— Це жахливо, як повелася Верховна Рада. А ще жахливіше, що ніхто не обурюється. Всі мовчать. Багряний — це постать, яка прикрасила б літературу будь-якої нації, не тільки нашої. Його твори перекладалися багатьма мовами світу, не кажучи вже, що це був видатний громадсько-політичний діяч. Ювілей його та Івана Франка внесено до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО — від України їх тільки двоє.
Ну, знайшовся у Верховній Раді якийсь пришелепкуватий чоловік, сказав, що не варто відзначати цю річницю. А де ж була решта людей? Мене дивує Олександр Мороз: я мав розмову з головою Фундації імені І. Багряного Анатолієм Лисим (США). Він особисто вручив йому том публіцистики Багряного. Мороз дякував… А тепер? Як Пілат умив руки…
— Це йому притаманне.
— І передоручив своєму заступнику, комуністові А. Мартинюку. Взагалі комуністи мене не дивують, це патологія, це виродки, на жаль. Бо Багряний казав свого часу, що наші кадри в комсомолі і КПБ(У). Це правильна теза, він і нині не відрікся б від неї. Багряний щиро поважав комуніста
М. Хвильового і багатьох інших націонал-комуністів. Шанував і націоналістів. І нині я відчуваю, як нам бракує Багряного, він би консолідував суспільство, ніколи б не чинив розбрату.
— У творах цього письменика багато автобіографічного, він в’язень совєцьких концтаборів, тікав звідти…
— Справді, але ще існує в письменника уява, фантазія, творчий метод. Я написав книжку «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» в 1996 році. Працюючи над біографією Багряного, довелося багато фактів уточнювати. Наприклад, рік народження його. Коли він поїхав за кордон, то писав, що народився 1907 року. Насправді ж 1906 року. Я побував в Охтирці на Сумщині, де він народився.
— Пам’ятали його там?
— Так. Але в музеї ніхто не знав про нього… Він заробляв собі на шматок хліба, малюючи портрети земляків. Я навіть знаходив ці твори, зустрічався з родичами тих охтирців. А загалом, вивчати біографію — цьому немає краю, так що кожна дрібничка повинна бути перевірена, уточнена.
— Чому ви, пане Олександре, захопилися саме Багряним?
— Взагалі в мене була колись думка написати твір із вигаданим персонажем — письменником, розслідувати його біографію. І тут раптом нічого не треба було вигадувати, життя дало мені такий факт. Іван Багряний, до речі, мій земляк (родом я з міста Ромен Сумської області). Він — земляк і Віктора Андрійовича Ющенка. Я написав президентові України рекомендованого листа, вислав книжку про Багряного, газету «Літературна Україна» з моєю статтею. Просив, щоб він звернув увагу на відзначення ювілею Багряного. І що ж? Відповіді від Президента не отримав.
— Бо «любим друзям» не до цього.
— Якби я звернувся до президента США Джорджа Буша, переконаний, відповідь би надійшла. Не обов’язково особисто від Буша, а від його апарату. У Віктора Андрійовича теж є команда, якісь клерки, що мають цим займатися.
— Чим вирізняється постать Багряного серед інших митців?
— Він, як ніхто, міг би згуртувати наше суспільство. Я дивуюся, чому Україна мовчить, коли Верховна Рада провалила відзначення його ювілею? Мовчать письменники, мовчать Герої України, зокрема
Д. Павличко. А він же їздив на могилу Багряного, навіть вірш написав.
— А ви пане Олександре, були в Новому Ульмі, що в Німеччині.
— Я туди їздив на 30-річчя від дня смерті Багряного. Про це написав у книжці «Під знаком Скорпіона». Могила Багряного біля входу на цвинтар. Коли ховали його, — згадував архиєпископ УАПЦ владика Анатолій Дублянський, що тоді був простим священиком, — Новий Ульм ще не бачив стільки траурних вінків і так багато скорботних облич.
На могилі — пам’ятник із барельєфом письменника з відомими його словами: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами». Цей пам’ятник спроектував скульптор Леонід Молодожанин (автор пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні). А неподалік — серед мовчазного строю могил — постамент полеглим українцям, який спроектував Багряний.
— Книги Івана Павловича були перекладені англійською, німецькою, французькою, голландською мовами.
— Про нього писали дуже відомі часописи. Пошлюся на рецензію про роман «Тигролови» у тижневику «Time Magazine», який виходив тиражем 6 мільйонів примірників: «Його твір має набагато більше сонця, як тіні, і є радше посланням любові, аніж ненависті».
«Тигроловами» зацікавився навіть Голівуд, але, на жаль, із голівудської іскри полум’я не запалало, бо українцям забракло простої практичності і заповзятливості. Дався взнаки також брак знавців нашої на той час недержавної мови серед іноземців — майстрів художнього перекладу.
Книжку українського автора купували на подарунок до дня причастя або народження. Це був справжній тріумф І. Багряного.
— Пане Олександре, після Другої світової війни СРСР розпочав масову репатріацію з Німеччини колишніх радянських громадян, полюючи за ними і примусово вивозячи додому.
— Ці репатріанти потрапляли в Сибір, на Колиму, Соловки та в інші концтабори неозорого сталінського ГУЛАГу. Налякані майбутніми репресіями, люди в розпачі підробляли документи, міняли не тільки свої прізвища, а й національність, утікаючи світ за очі. Якщо не було такої змоги, кінчали життя самогубством.
Іван Багряний теж підлягав «добровільній» репатріації. Однак, не ховався, навпаки, під власним прізвищем відважно виступив на захист десятків сотень тисяч таких, як сам, приречених співвітчизників, написавши (протягом доби, в холодній таборовій кухні, в Авсбурзі, 1945 року ) памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» «Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу (…) але на такий суд Сталін не піде!» І цей памфлет, перекладений багатьма мовами, зробив переворот у свідомості всього Західного світу. Він вселив почуття гідності і в серця вчорашніх утікачів, заляканих, переслідуваних, знедолених, піднявши їх з колін. Це саме з них потім було утворено одну з наймасовіших і впливових організацій — УРДП, а потім — і Фундацію його імені.
Коли знайомишся з матеріалами пресових конференцій, інтерв’ю, зокрема на радіо «Свобода», подивовує обізнаність Багряного з подіями, що відбувалися в Радянській Україні, глибокий аналіз ситуації, дотепність, влучність висловлювань. Так, наприклад, оцінюючи й порівнюючи два з’їзди українських письменників у Києві та Нью-Йорку, зокрема промову М. Бажана, він зауважив: «Вона мені дуже сподобалася… Тим, що він там дуже лаяв нас. Лаяв так званих буржуазних націоналістів. Значить, ми їм завдаємо багато клопоту… Я Бажана шаную, але знаю, що він виконує волю хазяїна». За роки від 1930 по 1938 на Україні самих українських письменників загинуло понад 230 на Соловках, на Колимі, в тюрмах, деякі побожеволіли, закінчили життя самогубством.
Спершу поодинокі, а відтак і масові арешти розпочалися по всій Україні. Не оминуло це лихо і Багряного: він жив то в Охтирці, то в Харкові. Тимчасовий притулок знайшов у помешканні колеги Вражливого, в письменницькому будинку «Слово». Тут його і взяли, коли йшов до знайомих. Це сталося 16 квітня 1932 року, Багряному сповнилося 25. Від нього вимагали каяття і засудження своєї літературної діяльності. Утримували в Харківській тюрмі у камері-одиночці, не дозволяли ні читати, ні писати. Багряний подумки складав вірші, заучуючи їх напам’ять:
Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б’є крильми птах та й ловить дзьобом ґрати»
(«З камери смертників»)
Незважаючи на підступність слідчих Герсонського та Бліока, Багряний вистояв. Коли його запитали, про зміну якого ладу він мріяв до арешту, то у відповідь прозвучало: «Лад треба доконче змінити і з тим, щоб Україна була окремою державою». За що й одержав вирок: заслання в концтабори на Далекий Схід. Власне, українці Хабаровського краю, Зеленого Клину, стали прообразами героїв роману «Тигролови», його першого твору із серії розвінчування московського загарбництва та деспотії щодо українців. Змучений, виснажений, з підірваним здоров’ям через кілька років Багряний все-таки повернувся в Охтирку, з якої йому не дозволяли виїздити. У 32 роки став пенсіонером (таке визначення соціального статусу письменника фігурує в матеріалах ГПУ).
Та не встиг отямитися від жаху ув’язнення, як по його душу приїхав «Чорний ворон». І знову тортури в тій же Харківській в’язниці. Про цю сталінську репресивну машину він розповів у романі «Сад Гетсиманський».
— Це майже на 20 років раніше, ніж
у творі О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ»?
— Так. За своє недовге життя (57 років) Іван Багряний сповна випив гірку чашу страждань. Тому-то й епіграфом до роману «Сад Гетсиманський» узяв Христові слова, звернені в молитві до Бога: «Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!..» Та не оминула Багряного чаша всіх тих нещасть, які випали на долю його народу. Біографія Багряного — це частина життя української нації.
Забігаючи вперед, скажу, що коли побачив світ роман «Сад Гетсиманський» французькою мовою, Іван Багряний у 1961 році в листі до Д. Завертайла зауважив: «Я аж сам не вірю, що книжка вийшла… Це так трудно в наших умовах, та ще у Франції, та ще в такім ворожім кільці (більшовики, білогвардійська пакость, радянська агентура й свої дурні)… Заінтересовання французького видавця українським письменником — це річ, подиву гідна в тій французькій дійсності, де вороги зробили все, щоби українське ім’я ототожнювалося з «жидомором», «антисемітом», «дикуном».
— А де застала Багряного Друга світова війна?
— В Охтирці. Він хворів, однак працював художником-декоратором в театрі, писав картини, портрети на замовлення, вів учнівський образотворчий гурток.
Із наближенням фронту, коли за ним прийшли б «смершівці», Багряний подався до Галичини. Там він активно працював в українському націоналістичному підпіллі: виїздив на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів УПА, писав коломийки, пісні, листівки, малював агітаційні плакати. Став навіть спіучасником Української Головної Визвольної Ради, однак ідеологічних засад цього руху не поділяв. Він шукав нових способів революційної боротьби з московським окупантом: Багряний разом із однодумцями заснував Українську Революційно-Демократичну Партію з емігранітів з УРСР зі своєю газетою і видавництвом «Українські вісті» — коли довелося покинути Україну і осісти в баварському місті Новому Ульмі в Німеччині.
— Відомо, що більшовицькі агенти полювали за політичними емігрантами-українцями і часто вбивали їх.
— Вистежували вони й Багряного. Недарма ж він змушений був носити з собою зашиту в лацкані піджака ампулу з ціаністим калієм, щоб живцем не датися в руки ворогам.
Ще задовго до проголошення незалежної, суверенної України, ідею якої Іван Багряний відстоював послідовно і переконливо, мер Нью-Йорка саме йому вручив символічний ключ від міста і на його честь започатковано відзначення «Українського дня» 22 січня, коли на будинку міської управи вивішують жовто-блакитний прапор.
16 вересня 1955 року, перебуваючи в санаторії Сант-Блазієн, Багряний написав листа «До відома всіх колег і всього громадянства». Цього листа він поклав до кишені свого костюма, застерігши: «Якби зі мною щось сталося — нагла смерть, нагле і безслідне зникнення, — то це би означало, що радянська агентура досягла свого в пляні обіцяного знищення».
Анонімки, погрози, наклепи, шантаж... КДБ змусило виступити по радіо проти батька навіть його рідного сина Бориса, який малолітнім залишився в Україні. Усе це прискорювало кінець письменника.
Багряний був дуже мужньою, вольовою людиною. У передмові до поеми «Ave Maria!» він відкрито — а це був 1929 рік — на знак протесту проти цензурних утисків — заманіфестував свою життєву позицію: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ».
У складних умовах еміграції — необлаштованості, постійного цькування і переслідування більшовицькими агентами, підступних провокацій (чого вартий лишень некролог на нього, на живого, 21 травня 1961 року, вміщений у фальшивих примірниках газети «Українські вісті», розтиражованій і розісланій тим, хто захоплювався творчістю письменника і поділяв пропаговані ним ідеї) — Багряний став одним із провідників серед українства в діаспорі.
Він обирався заступником голови і головою Української Національної Ради, віце-президентом УНР в екзилі. Був одним із організаторів і засновників українського молодіжного руху, літературної організації МУР (Мистецький український рух).
У листі до дружини Галини з лікарняної палати Іван Павлович писав: «Я фанатично переконаний, що мені судилося звести і виграти (підкреслення Багряного) жорстокий бій не тільки за своє життя фізичне, а й за своє місце в історії».
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК
— Це жахливо, як повелася Верховна Рада. А ще жахливіше, що ніхто не обурюється. Всі мовчать. Багряний — це постать, яка прикрасила б літературу будь-якої нації, не тільки нашої. Його твори перекладалися багатьма мовами світу, не кажучи вже, що це був видатний громадсько-політичний діяч. Ювілей його та Івана Франка внесено до Календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО — від України їх тільки двоє.
Ну, знайшовся у Верховній Раді якийсь пришелепкуватий чоловік, сказав, що не варто відзначати цю річницю. А де ж була решта людей? Мене дивує Олександр Мороз: я мав розмову з головою Фундації імені І. Багряного Анатолієм Лисим (США). Він особисто вручив йому том публіцистики Багряного. Мороз дякував… А тепер? Як Пілат умив руки…
— Це йому притаманне.
— І передоручив своєму заступнику, комуністові А. Мартинюку. Взагалі комуністи мене не дивують, це патологія, це виродки, на жаль. Бо Багряний казав свого часу, що наші кадри в комсомолі і КПБ(У). Це правильна теза, він і нині не відрікся б від неї. Багряний щиро поважав комуніста
М. Хвильового і багатьох інших націонал-комуністів. Шанував і націоналістів. І нині я відчуваю, як нам бракує Багряного, він би консолідував суспільство, ніколи б не чинив розбрату.
— У творах цього письменика багато автобіографічного, він в’язень совєцьких концтаборів, тікав звідти…
— Справді, але ще існує в письменника уява, фантазія, творчий метод. Я написав книжку «Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду» в 1996 році. Працюючи над біографією Багряного, довелося багато фактів уточнювати. Наприклад, рік народження його. Коли він поїхав за кордон, то писав, що народився 1907 року. Насправді ж 1906 року. Я побував в Охтирці на Сумщині, де він народився.
— Пам’ятали його там?
— Так. Але в музеї ніхто не знав про нього… Він заробляв собі на шматок хліба, малюючи портрети земляків. Я навіть знаходив ці твори, зустрічався з родичами тих охтирців. А загалом, вивчати біографію — цьому немає краю, так що кожна дрібничка повинна бути перевірена, уточнена.
— Чому ви, пане Олександре, захопилися саме Багряним?
— Взагалі в мене була колись думка написати твір із вигаданим персонажем — письменником, розслідувати його біографію. І тут раптом нічого не треба було вигадувати, життя дало мені такий факт. Іван Багряний, до речі, мій земляк (родом я з міста Ромен Сумської області). Він — земляк і Віктора Андрійовича Ющенка. Я написав президентові України рекомендованого листа, вислав книжку про Багряного, газету «Літературна Україна» з моєю статтею. Просив, щоб він звернув увагу на відзначення ювілею Багряного. І що ж? Відповіді від Президента не отримав.
— Бо «любим друзям» не до цього.
— Якби я звернувся до президента США Джорджа Буша, переконаний, відповідь би надійшла. Не обов’язково особисто від Буша, а від його апарату. У Віктора Андрійовича теж є команда, якісь клерки, що мають цим займатися.
— Чим вирізняється постать Багряного серед інших митців?
— Він, як ніхто, міг би згуртувати наше суспільство. Я дивуюся, чому Україна мовчить, коли Верховна Рада провалила відзначення його ювілею? Мовчать письменники, мовчать Герої України, зокрема
Д. Павличко. А він же їздив на могилу Багряного, навіть вірш написав.
— А ви пане Олександре, були в Новому Ульмі, що в Німеччині.
— Я туди їздив на 30-річчя від дня смерті Багряного. Про це написав у книжці «Під знаком Скорпіона». Могила Багряного біля входу на цвинтар. Коли ховали його, — згадував архиєпископ УАПЦ владика Анатолій Дублянський, що тоді був простим священиком, — Новий Ульм ще не бачив стільки траурних вінків і так багато скорботних облич.
На могилі — пам’ятник із барельєфом письменника з відомими його словами: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами». Цей пам’ятник спроектував скульптор Леонід Молодожанин (автор пам’ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні). А неподалік — серед мовчазного строю могил — постамент полеглим українцям, який спроектував Багряний.
— Книги Івана Павловича були перекладені англійською, німецькою, французькою, голландською мовами.
— Про нього писали дуже відомі часописи. Пошлюся на рецензію про роман «Тигролови» у тижневику «Time Magazine», який виходив тиражем 6 мільйонів примірників: «Його твір має набагато більше сонця, як тіні, і є радше посланням любові, аніж ненависті».
«Тигроловами» зацікавився навіть Голівуд, але, на жаль, із голівудської іскри полум’я не запалало, бо українцям забракло простої практичності і заповзятливості. Дався взнаки також брак знавців нашої на той час недержавної мови серед іноземців — майстрів художнього перекладу.
Книжку українського автора купували на подарунок до дня причастя або народження. Це був справжній тріумф І. Багряного.
— Пане Олександре, після Другої світової війни СРСР розпочав масову репатріацію з Німеччини колишніх радянських громадян, полюючи за ними і примусово вивозячи додому.
— Ці репатріанти потрапляли в Сибір, на Колиму, Соловки та в інші концтабори неозорого сталінського ГУЛАГу. Налякані майбутніми репресіями, люди в розпачі підробляли документи, міняли не тільки свої прізвища, а й національність, утікаючи світ за очі. Якщо не було такої змоги, кінчали життя самогубством.
Іван Багряний теж підлягав «добровільній» репатріації. Однак, не ховався, навпаки, під власним прізвищем відважно виступив на захист десятків сотень тисяч таких, як сам, приречених співвітчизників, написавши (протягом доби, в холодній таборовій кухні, в Авсбурзі, 1945 року ) памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» «Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу (…) але на такий суд Сталін не піде!» І цей памфлет, перекладений багатьма мовами, зробив переворот у свідомості всього Західного світу. Він вселив почуття гідності і в серця вчорашніх утікачів, заляканих, переслідуваних, знедолених, піднявши їх з колін. Це саме з них потім було утворено одну з наймасовіших і впливових організацій — УРДП, а потім — і Фундацію його імені.
Коли знайомишся з матеріалами пресових конференцій, інтерв’ю, зокрема на радіо «Свобода», подивовує обізнаність Багряного з подіями, що відбувалися в Радянській Україні, глибокий аналіз ситуації, дотепність, влучність висловлювань. Так, наприклад, оцінюючи й порівнюючи два з’їзди українських письменників у Києві та Нью-Йорку, зокрема промову М. Бажана, він зауважив: «Вона мені дуже сподобалася… Тим, що він там дуже лаяв нас. Лаяв так званих буржуазних націоналістів. Значить, ми їм завдаємо багато клопоту… Я Бажана шаную, але знаю, що він виконує волю хазяїна». За роки від 1930 по 1938 на Україні самих українських письменників загинуло понад 230 на Соловках, на Колимі, в тюрмах, деякі побожеволіли, закінчили життя самогубством.
Спершу поодинокі, а відтак і масові арешти розпочалися по всій Україні. Не оминуло це лихо і Багряного: він жив то в Охтирці, то в Харкові. Тимчасовий притулок знайшов у помешканні колеги Вражливого, в письменницькому будинку «Слово». Тут його і взяли, коли йшов до знайомих. Це сталося 16 квітня 1932 року, Багряному сповнилося 25. Від нього вимагали каяття і засудження своєї літературної діяльності. Утримували в Харківській тюрмі у камері-одиночці, не дозволяли ні читати, ні писати. Багряний подумки складав вірші, заучуючи їх напам’ять:
Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б’є крильми птах та й ловить дзьобом ґрати»
(«З камери смертників»)
Незважаючи на підступність слідчих Герсонського та Бліока, Багряний вистояв. Коли його запитали, про зміну якого ладу він мріяв до арешту, то у відповідь прозвучало: «Лад треба доконче змінити і з тим, щоб Україна була окремою державою». За що й одержав вирок: заслання в концтабори на Далекий Схід. Власне, українці Хабаровського краю, Зеленого Клину, стали прообразами героїв роману «Тигролови», його першого твору із серії розвінчування московського загарбництва та деспотії щодо українців. Змучений, виснажений, з підірваним здоров’ям через кілька років Багряний все-таки повернувся в Охтирку, з якої йому не дозволяли виїздити. У 32 роки став пенсіонером (таке визначення соціального статусу письменника фігурує в матеріалах ГПУ).
Та не встиг отямитися від жаху ув’язнення, як по його душу приїхав «Чорний ворон». І знову тортури в тій же Харківській в’язниці. Про цю сталінську репресивну машину він розповів у романі «Сад Гетсиманський».
— Це майже на 20 років раніше, ніж
у творі О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ»?
— Так. За своє недовге життя (57 років) Іван Багряний сповна випив гірку чашу страждань. Тому-то й епіграфом до роману «Сад Гетсиманський» узяв Христові слова, звернені в молитві до Бога: «Отче мій! Коли можна, нехай мимо йде від мене чаша ця!..» Та не оминула Багряного чаша всіх тих нещасть, які випали на долю його народу. Біографія Багряного — це частина життя української нації.
Забігаючи вперед, скажу, що коли побачив світ роман «Сад Гетсиманський» французькою мовою, Іван Багряний у 1961 році в листі до Д. Завертайла зауважив: «Я аж сам не вірю, що книжка вийшла… Це так трудно в наших умовах, та ще у Франції, та ще в такім ворожім кільці (більшовики, білогвардійська пакость, радянська агентура й свої дурні)… Заінтересовання французького видавця українським письменником — це річ, подиву гідна в тій французькій дійсності, де вороги зробили все, щоби українське ім’я ототожнювалося з «жидомором», «антисемітом», «дикуном».
— А де застала Багряного Друга світова війна?
— В Охтирці. Він хворів, однак працював художником-декоратором в театрі, писав картини, портрети на замовлення, вів учнівський образотворчий гурток.
Із наближенням фронту, коли за ним прийшли б «смершівці», Багряний подався до Галичини. Там він активно працював в українському націоналістичному підпіллі: виїздив на Волинь і в Карпати, в розташування бойових загонів УПА, писав коломийки, пісні, листівки, малював агітаційні плакати. Став навіть спіучасником Української Головної Визвольної Ради, однак ідеологічних засад цього руху не поділяв. Він шукав нових способів революційної боротьби з московським окупантом: Багряний разом із однодумцями заснував Українську Революційно-Демократичну Партію з емігранітів з УРСР зі своєю газетою і видавництвом «Українські вісті» — коли довелося покинути Україну і осісти в баварському місті Новому Ульмі в Німеччині.
— Відомо, що більшовицькі агенти полювали за політичними емігрантами-українцями і часто вбивали їх.
— Вистежували вони й Багряного. Недарма ж він змушений був носити з собою зашиту в лацкані піджака ампулу з ціаністим калієм, щоб живцем не датися в руки ворогам.
Ще задовго до проголошення незалежної, суверенної України, ідею якої Іван Багряний відстоював послідовно і переконливо, мер Нью-Йорка саме йому вручив символічний ключ від міста і на його честь започатковано відзначення «Українського дня» 22 січня, коли на будинку міської управи вивішують жовто-блакитний прапор.
16 вересня 1955 року, перебуваючи в санаторії Сант-Блазієн, Багряний написав листа «До відома всіх колег і всього громадянства». Цього листа він поклав до кишені свого костюма, застерігши: «Якби зі мною щось сталося — нагла смерть, нагле і безслідне зникнення, — то це би означало, що радянська агентура досягла свого в пляні обіцяного знищення».
Анонімки, погрози, наклепи, шантаж... КДБ змусило виступити по радіо проти батька навіть його рідного сина Бориса, який малолітнім залишився в Україні. Усе це прискорювало кінець письменника.
Багряний був дуже мужньою, вольовою людиною. У передмові до поеми «Ave Maria!» він відкрито — а це був 1929 рік — на знак протесту проти цензурних утисків — заманіфестував свою життєву позицію: «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ».
У складних умовах еміграції — необлаштованості, постійного цькування і переслідування більшовицькими агентами, підступних провокацій (чого вартий лишень некролог на нього, на живого, 21 травня 1961 року, вміщений у фальшивих примірниках газети «Українські вісті», розтиражованій і розісланій тим, хто захоплювався творчістю письменника і поділяв пропаговані ним ідеї) — Багряний став одним із провідників серед українства в діаспорі.
Він обирався заступником голови і головою Української Національної Ради, віце-президентом УНР в екзилі. Був одним із організаторів і засновників українського молодіжного руху, літературної організації МУР (Мистецький український рух).
У листі до дружини Галини з лікарняної палати Іван Павлович писав: «Я фанатично переконаний, що мені судилося звести і виграти (підкреслення Багряного) жорстокий бій не тільки за своє життя фізичне, а й за своє місце в історії».
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК