Розговорився з місцевими «підприємцями» з м’ясного ряду, і молодий чоловік, іще майже хлопець, у контексті спонтанно виниклої розмови сказав дивовижну фразу: «Нехай краще правлять бандити, ніж демократи. Ці принаймні вірні своєму слову». Ваш покірний слуга вирішив уточнити: «Вам більше подобаються ті, хто «за базар отвечает»? Молодий «підприємець» спалахнув: «А за що відповідають ті, за яких мільйон людей мерзли на морозі?» І така огида зблиснула в його погляді, що продовжувати розмову було ризиковано. І ніхто на базарі не заперечив: очевидно, то була спільна думка присутніх тут односельців.
Мені стало не страшно, а сумно до невимовної гіркоти. Дожилися! Лідери Майдану довели ситуацію в країні до того, що люди ладні бачитити у владі тих, кому «помаранчева» команда обіцяла «не надто віддалені місця», але реалізовувати свої обіцянки й не збиралася. І присуд їй не забарився — люди перестали їй вірити й довіряти. Отож не треба мати особливий дар провидця, аби спрогнозувати цій команді «любих друзів» повний провал на найближчих президентських виборах. І не врятує її ніхто й ніщо. Однак, як це буває зазвичай, чим гірше йдуть справи, тим більше з’являється бажання роздути щоки й задудіти в фанфари.
З нагоди 15-ї річниці Незалежності Президент Віктор Ющенко, наполегливо зображуючи гарну міну за поганої гри, нечувано розщедрився на державні нагороди. Золотий дощ звань та орденів пролився на численний гурт співвітчизників. І це після того, як іще кілька місяців тому з Секретаріату Президента вийшла інформація про недоречність роздавання нагород за списками установ, організацій, підприємств до їхніх «круглих» дат. Тоді, пригадую, навіть 70-річний ювілей Національної Спілки письменників, котра чи не найбільше зробила для відродження всього українського (зокрема й держави), було відверто зігноровано: обмежилися тільки орденом для голови Спілки.
Причину такого повороту до масового відзначення нагородами, очевидно, треба шукати в новому суспільному становищі, яке склалося після підписання Універсалу Національної Єдності. Хто дивився 27 серпня прямий репортаж зі Львова про урочисте засідання з нагоди 150-ліття від дня народження Івана Франка, той не міг не помітити, з якою настороженістю сприймала галицька громада пояснення Віктора Ющенка, чому він подав руку недавньому своєму пасквілянту й паплюжнику, а власне зрадив ідеали Майдану. Президент втратив довіру не тільки серед простого люду, чиї настрої висловив софіївський продавець м’яса, — він серйозно підірвав власний авторитет в очах української інтелігенції, що є загрозою значно більшою.
Надолужити цю втрату якраз і взялися роздаванням почесних титулів, звань та орденів. Але не думаю, що такий захід дасть потрібний ефект. Адже Універсал не тільки не гарантує об’єднання України пропрезидентської та пропрем’єрської, а й увиразнює різницю двох політичних сил у ставленні до згуртування нації. Чомусь Віктор Янукович не поїхав із Ющенком до галичан для святкування ювілею Каменяра. Так само не з’явився він на нібито заплановану зустріч з діаспорянами — учасниками IV Всесвітнього форуму українців. Бо що він їм скаже, які дасть обіцянки після того, як під час недавнього візиту до Росії вже запевнив главу російського уряду Фрадкова в якнайскорішому вирішенні російськомовного питання в Україні через Верховну Раду?
Демарш Януковича ще раз свідчить про його однозначне ставлення до всього українського взагалі. Отож не варто дивуватися й запитувати, чому він між зустріччю з українською діаспорою та «лікувальною» поїздкою до Москви віддав перевагу другій. Гострі проблеми українства, болі й тривоги титульної нації за долю української держави для нього невимовно далекі й чужі.
Ось так і відбувся «розподіл обов’язків» між двома найголовнішими підписантами Універсалу: Президент їздитиме не Захід і заспокоюватиме тамтешній люд у «повному контролі над ситуацією» та задобрюватиме впливових діячів нагородами — а прем’єр натомість міцною рукою встановлюватиме російський зовнішньополітичний вектор, нарощуватиме сили в «рідному» східному регіоні й послідовно та наполегливо прибиратиме до рук уже й Центр, де стрімко збільшується присутність донецьких кадрів.
Повертаючись до згаданого вище виступу Віктора Ющенка у Львові, варто звернути увагу на таку деталь. Президент, увіч виправдовуючись за відступ від ідеалів Майдану, сказав, що сьогодні найголовніше — це об’єднання нації і країни, а все решта — деталі.
Даруйте, але про яке об’єднання (кого з ким?) ідеться, якщо значна частина паспортних українців на Сході й Півдні просто не бажає визнавати свою причетність до української нації? Про яку НАЦІЮ взагалі говориться? Чи не про якусь націю ВЗАГАЛІ? Невже нікому в оточенні Президента, та й самому йому, не видно, що в ім’я об’єднавчої ідеї не можна опускатися до таких «деталей», як неприховано антиукраїнські настрої й наміри глави уряду з новими конституційними повноваженнями? Невже в команді Віктора Андрійовича немає жодного інтелектуала, котрий, немов досвідчений шахіст, бачив би розвиток подій на кілька ходів наперед, а ще краще — сприятливий фінал комбінації взагалі? Складається враження — що таки немає: «дошахувалися» до того, що, приперті до стіни обставинами, які самі ж і спричинили, не мали іншого виходу, як подати кандидатуру Януковича на прем’єрство.
Тим часом «деталі» не забарилися постати в усій своїй прямоті й оголеності. Ось іще одна — надто показова. У Софійському соборі відбувся святковий молебень до Дня незалежності. У спільній молитві за Україну взяли участь керівники майже всіх християнських церков і релігійних організацій. «Майже всі» означає «не всі». У черговий раз явивши своє антиукраїнське єство, чільник УПЦ Московського патріархату Володимир (Сабодан) цинічно зігнорував молебень. От вам і все «об’єднання» — цього разу на релігійно-конфесійному ґрунті. От і всі балачки про створення єдиної помісної української церкви. В такому разі хто ж тримає руку на пульсі об’єднавчої ідеї, хто має на неї вплив, хто її спрямовує й скеровує в русло державотворче, націєзгуртовне, українське за суттю, а не за назвою? Доводиться з гіркотою визнати: під руками в Президента таких важелів немає. Декларації ж — вони і є декларації. Слово, на жаль, не стало обіцяним ділом.
Та й зі словом не все гаразд. Узяти для прикладу назву документа, підписами під яким скріпили ситуативну домовленість керівники країни та політичних сил: «Універсал Національної Єдності». В устах метких журналістів він одразу ж дістав порядковий номер п’ятий. Бо чотири Універсали вже були: їх підписували провідники Центральної Ради та Української Народної Республіки. І всі вони виявилися не ділом, а словом. Закладені в нього ідеї української незалежності й державності зазнали поразки. Уже навіть з огляду на це навряд чи варто було вдаватися до повторення історично неперспективної назви документа. Однак декотрі любителі старожитностей не можуть позбутися солодкого умлівання перед антикваріатом. І знову на те немає ради, як немає й мудрих радників та порадників.
Утім, зловтіха — не менш підступна річ, ніж недалекоглядність. Не варто на неї піддаватися в цей тяжкий для України час. І якщо до Президента, судячи з його заяв та поведінки буквально останніх днів, годиться Шевченкове «…і я прозрівати став потроху», то треба дати йому ще один шанс. Треба всім нам визнати, що сьогодні українці не мають іншої постаті, довкола якої можна згуртуватися для відстоювання держави й волі. Щоправда, ідея об’єднання навколо Віктора Ющенка теж не позбавлена «деталей». Їхня суть у тому, чи готовий сам Президент до рішучих кроків, наскільки він спроможний подолати відстань між суттю правильних заяв та реальним їх втіленням, чи вистачить йому мужності позбутися «любих друзів», які його скомпрометували, й нарешті — чи справді він здатний виконувати волю тих, хто підніс його на найвищий щабель державного керівництва. Якщо він уже найближчим часом доведе своє право бути Президентом українців, а не просто території та населення обабіч Дніпра, — історична перспектива для нього як політика й державця існує. В іншому разі його зоря закотиться навіть не «як повір’я у траву».
Відгриміли святкові фанфари. Доки стихають їхні мідноголосі звуки, не зайве замислитись над тим, яким чином повернути ситуацію в Україні так, аби те найбільше державне свято справді гріло людські душі й серця. Щоб раділи не тільки відзначені нагородними президентовими указами, а й усі ті, хто мусить у цей день дбати про копійку родинного бюджету й сидіти по всій Україні на ринках, базарах і базарчиках, виставляти на продаж обіч автотрас та на залізничних станційках свій непоказний товар — вирощену городину, садовину, продукти домашнього тваринництва, пиріжки та каву з термоса. І щоб ні від кого не можна було почути страшного в суті своїй визнання: краще нехай правлять бандити, ніж демократи, бо бандити «за базар отвечают».
Залишається тільки знайти точний рецепт — як усе це зробити. Але невже ж ми такий безголовий народ?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ
Мені стало не страшно, а сумно до невимовної гіркоти. Дожилися! Лідери Майдану довели ситуацію в країні до того, що люди ладні бачитити у владі тих, кому «помаранчева» команда обіцяла «не надто віддалені місця», але реалізовувати свої обіцянки й не збиралася. І присуд їй не забарився — люди перестали їй вірити й довіряти. Отож не треба мати особливий дар провидця, аби спрогнозувати цій команді «любих друзів» повний провал на найближчих президентських виборах. І не врятує її ніхто й ніщо. Однак, як це буває зазвичай, чим гірше йдуть справи, тим більше з’являється бажання роздути щоки й задудіти в фанфари.
З нагоди 15-ї річниці Незалежності Президент Віктор Ющенко, наполегливо зображуючи гарну міну за поганої гри, нечувано розщедрився на державні нагороди. Золотий дощ звань та орденів пролився на численний гурт співвітчизників. І це після того, як іще кілька місяців тому з Секретаріату Президента вийшла інформація про недоречність роздавання нагород за списками установ, організацій, підприємств до їхніх «круглих» дат. Тоді, пригадую, навіть 70-річний ювілей Національної Спілки письменників, котра чи не найбільше зробила для відродження всього українського (зокрема й держави), було відверто зігноровано: обмежилися тільки орденом для голови Спілки.
Причину такого повороту до масового відзначення нагородами, очевидно, треба шукати в новому суспільному становищі, яке склалося після підписання Універсалу Національної Єдності. Хто дивився 27 серпня прямий репортаж зі Львова про урочисте засідання з нагоди 150-ліття від дня народження Івана Франка, той не міг не помітити, з якою настороженістю сприймала галицька громада пояснення Віктора Ющенка, чому він подав руку недавньому своєму пасквілянту й паплюжнику, а власне зрадив ідеали Майдану. Президент втратив довіру не тільки серед простого люду, чиї настрої висловив софіївський продавець м’яса, — він серйозно підірвав власний авторитет в очах української інтелігенції, що є загрозою значно більшою.
Надолужити цю втрату якраз і взялися роздаванням почесних титулів, звань та орденів. Але не думаю, що такий захід дасть потрібний ефект. Адже Універсал не тільки не гарантує об’єднання України пропрезидентської та пропрем’єрської, а й увиразнює різницю двох політичних сил у ставленні до згуртування нації. Чомусь Віктор Янукович не поїхав із Ющенком до галичан для святкування ювілею Каменяра. Так само не з’явився він на нібито заплановану зустріч з діаспорянами — учасниками IV Всесвітнього форуму українців. Бо що він їм скаже, які дасть обіцянки після того, як під час недавнього візиту до Росії вже запевнив главу російського уряду Фрадкова в якнайскорішому вирішенні російськомовного питання в Україні через Верховну Раду?
Демарш Януковича ще раз свідчить про його однозначне ставлення до всього українського взагалі. Отож не варто дивуватися й запитувати, чому він між зустріччю з українською діаспорою та «лікувальною» поїздкою до Москви віддав перевагу другій. Гострі проблеми українства, болі й тривоги титульної нації за долю української держави для нього невимовно далекі й чужі.
Ось так і відбувся «розподіл обов’язків» між двома найголовнішими підписантами Універсалу: Президент їздитиме не Захід і заспокоюватиме тамтешній люд у «повному контролі над ситуацією» та задобрюватиме впливових діячів нагородами — а прем’єр натомість міцною рукою встановлюватиме російський зовнішньополітичний вектор, нарощуватиме сили в «рідному» східному регіоні й послідовно та наполегливо прибиратиме до рук уже й Центр, де стрімко збільшується присутність донецьких кадрів.
Повертаючись до згаданого вище виступу Віктора Ющенка у Львові, варто звернути увагу на таку деталь. Президент, увіч виправдовуючись за відступ від ідеалів Майдану, сказав, що сьогодні найголовніше — це об’єднання нації і країни, а все решта — деталі.
Даруйте, але про яке об’єднання (кого з ким?) ідеться, якщо значна частина паспортних українців на Сході й Півдні просто не бажає визнавати свою причетність до української нації? Про яку НАЦІЮ взагалі говориться? Чи не про якусь націю ВЗАГАЛІ? Невже нікому в оточенні Президента, та й самому йому, не видно, що в ім’я об’єднавчої ідеї не можна опускатися до таких «деталей», як неприховано антиукраїнські настрої й наміри глави уряду з новими конституційними повноваженнями? Невже в команді Віктора Андрійовича немає жодного інтелектуала, котрий, немов досвідчений шахіст, бачив би розвиток подій на кілька ходів наперед, а ще краще — сприятливий фінал комбінації взагалі? Складається враження — що таки немає: «дошахувалися» до того, що, приперті до стіни обставинами, які самі ж і спричинили, не мали іншого виходу, як подати кандидатуру Януковича на прем’єрство.
Тим часом «деталі» не забарилися постати в усій своїй прямоті й оголеності. Ось іще одна — надто показова. У Софійському соборі відбувся святковий молебень до Дня незалежності. У спільній молитві за Україну взяли участь керівники майже всіх християнських церков і релігійних організацій. «Майже всі» означає «не всі». У черговий раз явивши своє антиукраїнське єство, чільник УПЦ Московського патріархату Володимир (Сабодан) цинічно зігнорував молебень. От вам і все «об’єднання» — цього разу на релігійно-конфесійному ґрунті. От і всі балачки про створення єдиної помісної української церкви. В такому разі хто ж тримає руку на пульсі об’єднавчої ідеї, хто має на неї вплив, хто її спрямовує й скеровує в русло державотворче, націєзгуртовне, українське за суттю, а не за назвою? Доводиться з гіркотою визнати: під руками в Президента таких важелів немає. Декларації ж — вони і є декларації. Слово, на жаль, не стало обіцяним ділом.
Та й зі словом не все гаразд. Узяти для прикладу назву документа, підписами під яким скріпили ситуативну домовленість керівники країни та політичних сил: «Універсал Національної Єдності». В устах метких журналістів він одразу ж дістав порядковий номер п’ятий. Бо чотири Універсали вже були: їх підписували провідники Центральної Ради та Української Народної Республіки. І всі вони виявилися не ділом, а словом. Закладені в нього ідеї української незалежності й державності зазнали поразки. Уже навіть з огляду на це навряд чи варто було вдаватися до повторення історично неперспективної назви документа. Однак декотрі любителі старожитностей не можуть позбутися солодкого умлівання перед антикваріатом. І знову на те немає ради, як немає й мудрих радників та порадників.
Утім, зловтіха — не менш підступна річ, ніж недалекоглядність. Не варто на неї піддаватися в цей тяжкий для України час. І якщо до Президента, судячи з його заяв та поведінки буквально останніх днів, годиться Шевченкове «…і я прозрівати став потроху», то треба дати йому ще один шанс. Треба всім нам визнати, що сьогодні українці не мають іншої постаті, довкола якої можна згуртуватися для відстоювання держави й волі. Щоправда, ідея об’єднання навколо Віктора Ющенка теж не позбавлена «деталей». Їхня суть у тому, чи готовий сам Президент до рішучих кроків, наскільки він спроможний подолати відстань між суттю правильних заяв та реальним їх втіленням, чи вистачить йому мужності позбутися «любих друзів», які його скомпрометували, й нарешті — чи справді він здатний виконувати волю тих, хто підніс його на найвищий щабель державного керівництва. Якщо він уже найближчим часом доведе своє право бути Президентом українців, а не просто території та населення обабіч Дніпра, — історична перспектива для нього як політика й державця існує. В іншому разі його зоря закотиться навіть не «як повір’я у траву».
Відгриміли святкові фанфари. Доки стихають їхні мідноголосі звуки, не зайве замислитись над тим, яким чином повернути ситуацію в Україні так, аби те найбільше державне свято справді гріло людські душі й серця. Щоб раділи не тільки відзначені нагородними президентовими указами, а й усі ті, хто мусить у цей день дбати про копійку родинного бюджету й сидіти по всій Україні на ринках, базарах і базарчиках, виставляти на продаж обіч автотрас та на залізничних станційках свій непоказний товар — вирощену городину, садовину, продукти домашнього тваринництва, пиріжки та каву з термоса. І щоб ні від кого не можна було почути страшного в суті своїй визнання: краще нехай правлять бандити, ніж демократи, бо бандити «за базар отвечают».
Залишається тільки знайти точний рецепт — як усе це зробити. Але невже ж ми такий безголовий народ?..
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ