Одним з таких дописів став лист до редакції «Української газети плюс» Дмитра Мічуди з Києва. Розпочнемо цитування-коментування з основної сенсації нинішнього чемпіонату України.
«19 серпня, день гекачепістського заколоту в Москві, увійде до нашої історії й завдяки року 2006-му. Слон провалився у шахту десь на Донбасі — саме таке відчуття виникло, коли дізнався про восьме диво світу: у 4-му турі внічию закінчилося донецьке «дербі»! Аж у дев’ятнадцятій очній зустрічі цих команд! Спілкуючись з іншими знавцями футболу, почув таке, доволі правдоподібне пояснення цьому: мовляв, «Металург» з «Шахтарем» просто змовилися, тому що власник останнього має відношення до букмекерських контор. (Коефіцієнт на перемогу підопічних Луческу становив лише 1,05 !). То, можливо, й справді — ворон ворону око не виклює, а допоможе отримати великий прибуток? І вже не знаєш, чи то радіти з цього результат,у чи вважати його спланованою «сенсацією»».
Я вже неодноразово висловлював думку, яким чином можна ефективно протидіяти всіляким договірним матчам. Коротко, суть така. З коштів, отриманих від спонсорів (передовсім — титульного), встановити призовий фонд, оцінивши кожне турнірне очко чемпіонату України, як це нині запроваджено в турнірі Ліги чемпіонів. Інше нововведення — половину призової суми розподіляти безпосередньо між гравцями, які брали участь у виграшному (чи нічийному) матчі. Тоді й не буде того, що змалював читач у наступній цитаті.
«Наразі спостерігаємо відверто бридку картину, коли одні й ті самі українські кримінально-олігархічні клуби з’ясовують, хто з них розпочне виступи з другого, а хто з третього кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів. І так — 10 років поспіль! Привіт шотландській прем’єр-лізі! За таких обставин було б логічно, якби інші колективи активізувалися в Кубку України. Та нині про щось подібне годі й думати. Достатньо сказати, що востаннє цей трофей «Динамо» або «Шахтарю» не вдавалося взяти 1994 року — тоді його виграв «Чорноморець», наразі єдиний «порушник спокою» кубкових розіграшів».
Не зовсім логічно. Навіщо, скажімо, було активізуватися тому ж запорізькому «Металургу» у фіналі минулого розіграшу Кубка проти «Динамо», якщо незалежно від переможця вирішальної зустрічі запоріжці отримали право виступати у Кубку УЄФА? Суто заради престижу. Так металургівці й без цього були на сьомому небі від щастя тільки з нагоди потрапляння до кубкового фіналу. От якби запровадити таке правило, що до Кубка УЄФА потрапляє тільки переможець Кубка України — тоді був би чималий стимул для боротьби у фінальному матчі.
«Спортивні журналісти нашої держави постійно вихваляють численні «подвиги» «киян» і донеччан» та їхніх власників. Зрештою, хто платить, той і замовляє музику. Тому й чуємо нескінченне славослів’я на адресу «Динамо», «Шахтаря», «Мілана», «Челсі», заклик вболівати за них, пропаганда всіх національних збірних, за які виступають футболісти-легіонери нашого чемпіонату. «Акули» пера і мікрофона не втомлюються звеличувати Андрія Шевченка, нікчемного чоловіка, що зараз вчить уже третю іноземну мову, не вивчивши рідної. Який втік у віці 22 років до обожнюваної ним Італії, а потім всіляко підтримував злочинний режим Кучми—Медведчука—Януковича. Вершиною життєдіяльності «національного героя» стало одруження з іноземкою, внаслідок чого в ожидовілого малороса з’явилася дитина, названа бусурменським йменням».
І це ще далеко не «найсмачніші» епітети Андрієві Шевченку, на які не поскупився Дмитро Мічуда у своєму листі до редакції. Звісно з ним у чомусь можна погоджуватися, у чомусь ні. Та в будь-якому разі таку позицію варто оприлюднювати. Адже подібні думки не витвір якогось одного надто екстраординарного дописувача. Аналогічних епітетів на адресу капітана національної збірної України доводиться чимало читати і в інших листах, або ж в Інтернеті та просто чути від звичайних уболівальників. Не стверджуватиму, що вони домінують. Але в будь-якому разі в ЗМІ подібні визначення потрапляють значно рідше, ніж доводиться чути від футбольного люду. Тож цитування думок таких авторів певною мірою вирівняє дисбаланс, створений умілими маніпуляторами масовою свідомістю, між реальним ставленням людей до Шевченка та інших «зірок» і зліпленими з них образами в мас-медіа.
Так само як і висвітлення у патріотичних виданнях ідеології Громадського руху «ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ». Мені, як його співкоординатору, час від часу доводиться чути докори такого плану. «Чому в публікаціях щодо діяльності Суркісів виключно критично-викривальний акцент? Адже є й певні успіхи. Приміром, недавній вихід «Динамо» до групового турніру Ліги чемпіонів. Чому з цього приводу немає ніякого позитиву?». На що я відповідаю: «Не заперечую, що у кількох патріотичних виданнях можна побачити певний перебір негативу щодо діяльності Суркісів. Проте навіть він далеко не вирівнює загальний, безпідставний, штучно створений перегин ЗМІ в бік позитивного висвітлення цих бізнес-політико-футболістів».
«За інерцією ви пишете, що «Динамо» і «Шахтар» наші клуби, а тому, мовляв, потрібно, аби вони перемагали, додаючи балів до таблиці коефіцієнтів УЄФА. Насправді, трьох команд від українського чемпіонату, певно, у Лізі чемпіонів ніколи не буде; натомість, якщо очковий доробок зменшиться, то в Лізі чемпіонів гратиме лише один колектив. Відтак, боротьба за «золото» загостриться, через що футбольні олігархи знову гризтимуться між собою й менше уваги приділятимуть руйнуванню держави».
Трьох команд від України в Лізі чемпіонів «ніколи не буде» не взагалі, а доти — доки нашим футболом керують суркіси, ахметови, коломойські... Конкуренцію у боротьбі за «золото» потрібно не зациклювати на двох командах, а, навпаки, розширювати попервах хоча б до чотирьох-п’яти учасників чемпіонату. А думка про те, що за футболом олігархи «менше уваги приділятимуть руйнуванню держави» взагалі видається утопічною. Їх від цієї справи не вдасться відволікти ніякими «обхідними маневрами». Єдиний вихід — позбавити їх такої можливості.
«На мій погляд, найефективнішим засобом протидії цій мафії буде журналістський бойкот усіх матчів двох цих клубів (мається на увазі «Динамо» та «Шахтаря» — ред.), що поступово підірве їхню олігопольну міць. Тільки для цього має вирости нове покоління чесних і патріотичних фахівців своєї справи».
Бойкотувати доречніше самих олігархів, а не ФК, які вони нині очолюють. Адже «Динамо» існувало й радувало своєю грою мільйони вболівальників до Суркісів, й продовжуватиме це робити після них. Теж саме можна сказати про взаємини донецького клубу з Ахметовим. Щодо зростання нових поколінь… Справа не в поколіннях, а нинішніх реаліях, передовсім економічних. До речі, вони не вічні. Просто олігархів потрібно знищити як вид (чи як клас — кому вже як зручніше). Доки вони мають дурні гроші, аби купувати ЗМІ й цілі медіа-холдінги, не кажучи вже про окремих журналістів, про якийсь бойкот їхньої діяльності годі й говорити. Бойкотувати можуть хіба що прості уболівальники. Причому, самі по собі — не змовляючись. Вже кілька років поспіль спостерігаємо, фактично, бойкот домашніх зустрічей у національних турнірах київського «Динамо». Нині щось подібне намічається на матчах донецького «Шахтаря». Можна найняти групу підтримки на виїзну гру чи для помпезної зустрічі невдах в аеропорту. Але вболівальницький загал все одно не купиш. Адже справжні любителі футболу, безпосередні й незаангажовані, відчувають фальш і нещирість. Через що для них все менш цікавим стає вертепний чемпіонат з двома апріорі визначеними претендентами на «золото».
Олександр НАКАЗНЕНКО,
співкоординатор Громадського руху «ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ»
«19 серпня, день гекачепістського заколоту в Москві, увійде до нашої історії й завдяки року 2006-му. Слон провалився у шахту десь на Донбасі — саме таке відчуття виникло, коли дізнався про восьме диво світу: у 4-му турі внічию закінчилося донецьке «дербі»! Аж у дев’ятнадцятій очній зустрічі цих команд! Спілкуючись з іншими знавцями футболу, почув таке, доволі правдоподібне пояснення цьому: мовляв, «Металург» з «Шахтарем» просто змовилися, тому що власник останнього має відношення до букмекерських контор. (Коефіцієнт на перемогу підопічних Луческу становив лише 1,05 !). То, можливо, й справді — ворон ворону око не виклює, а допоможе отримати великий прибуток? І вже не знаєш, чи то радіти з цього результат,у чи вважати його спланованою «сенсацією»».
Я вже неодноразово висловлював думку, яким чином можна ефективно протидіяти всіляким договірним матчам. Коротко, суть така. З коштів, отриманих від спонсорів (передовсім — титульного), встановити призовий фонд, оцінивши кожне турнірне очко чемпіонату України, як це нині запроваджено в турнірі Ліги чемпіонів. Інше нововведення — половину призової суми розподіляти безпосередньо між гравцями, які брали участь у виграшному (чи нічийному) матчі. Тоді й не буде того, що змалював читач у наступній цитаті.
«Наразі спостерігаємо відверто бридку картину, коли одні й ті самі українські кримінально-олігархічні клуби з’ясовують, хто з них розпочне виступи з другого, а хто з третього кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів. І так — 10 років поспіль! Привіт шотландській прем’єр-лізі! За таких обставин було б логічно, якби інші колективи активізувалися в Кубку України. Та нині про щось подібне годі й думати. Достатньо сказати, що востаннє цей трофей «Динамо» або «Шахтарю» не вдавалося взяти 1994 року — тоді його виграв «Чорноморець», наразі єдиний «порушник спокою» кубкових розіграшів».
Не зовсім логічно. Навіщо, скажімо, було активізуватися тому ж запорізькому «Металургу» у фіналі минулого розіграшу Кубка проти «Динамо», якщо незалежно від переможця вирішальної зустрічі запоріжці отримали право виступати у Кубку УЄФА? Суто заради престижу. Так металургівці й без цього були на сьомому небі від щастя тільки з нагоди потрапляння до кубкового фіналу. От якби запровадити таке правило, що до Кубка УЄФА потрапляє тільки переможець Кубка України — тоді був би чималий стимул для боротьби у фінальному матчі.
«Спортивні журналісти нашої держави постійно вихваляють численні «подвиги» «киян» і донеччан» та їхніх власників. Зрештою, хто платить, той і замовляє музику. Тому й чуємо нескінченне славослів’я на адресу «Динамо», «Шахтаря», «Мілана», «Челсі», заклик вболівати за них, пропаганда всіх національних збірних, за які виступають футболісти-легіонери нашого чемпіонату. «Акули» пера і мікрофона не втомлюються звеличувати Андрія Шевченка, нікчемного чоловіка, що зараз вчить уже третю іноземну мову, не вивчивши рідної. Який втік у віці 22 років до обожнюваної ним Італії, а потім всіляко підтримував злочинний режим Кучми—Медведчука—Януковича. Вершиною життєдіяльності «національного героя» стало одруження з іноземкою, внаслідок чого в ожидовілого малороса з’явилася дитина, названа бусурменським йменням».
І це ще далеко не «найсмачніші» епітети Андрієві Шевченку, на які не поскупився Дмитро Мічуда у своєму листі до редакції. Звісно з ним у чомусь можна погоджуватися, у чомусь ні. Та в будь-якому разі таку позицію варто оприлюднювати. Адже подібні думки не витвір якогось одного надто екстраординарного дописувача. Аналогічних епітетів на адресу капітана національної збірної України доводиться чимало читати і в інших листах, або ж в Інтернеті та просто чути від звичайних уболівальників. Не стверджуватиму, що вони домінують. Але в будь-якому разі в ЗМІ подібні визначення потрапляють значно рідше, ніж доводиться чути від футбольного люду. Тож цитування думок таких авторів певною мірою вирівняє дисбаланс, створений умілими маніпуляторами масовою свідомістю, між реальним ставленням людей до Шевченка та інших «зірок» і зліпленими з них образами в мас-медіа.
Так само як і висвітлення у патріотичних виданнях ідеології Громадського руху «ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ». Мені, як його співкоординатору, час від часу доводиться чути докори такого плану. «Чому в публікаціях щодо діяльності Суркісів виключно критично-викривальний акцент? Адже є й певні успіхи. Приміром, недавній вихід «Динамо» до групового турніру Ліги чемпіонів. Чому з цього приводу немає ніякого позитиву?». На що я відповідаю: «Не заперечую, що у кількох патріотичних виданнях можна побачити певний перебір негативу щодо діяльності Суркісів. Проте навіть він далеко не вирівнює загальний, безпідставний, штучно створений перегин ЗМІ в бік позитивного висвітлення цих бізнес-політико-футболістів».
«За інерцією ви пишете, що «Динамо» і «Шахтар» наші клуби, а тому, мовляв, потрібно, аби вони перемагали, додаючи балів до таблиці коефіцієнтів УЄФА. Насправді, трьох команд від українського чемпіонату, певно, у Лізі чемпіонів ніколи не буде; натомість, якщо очковий доробок зменшиться, то в Лізі чемпіонів гратиме лише один колектив. Відтак, боротьба за «золото» загостриться, через що футбольні олігархи знову гризтимуться між собою й менше уваги приділятимуть руйнуванню держави».
Трьох команд від України в Лізі чемпіонів «ніколи не буде» не взагалі, а доти — доки нашим футболом керують суркіси, ахметови, коломойські... Конкуренцію у боротьбі за «золото» потрібно не зациклювати на двох командах, а, навпаки, розширювати попервах хоча б до чотирьох-п’яти учасників чемпіонату. А думка про те, що за футболом олігархи «менше уваги приділятимуть руйнуванню держави» взагалі видається утопічною. Їх від цієї справи не вдасться відволікти ніякими «обхідними маневрами». Єдиний вихід — позбавити їх такої можливості.
«На мій погляд, найефективнішим засобом протидії цій мафії буде журналістський бойкот усіх матчів двох цих клубів (мається на увазі «Динамо» та «Шахтаря» — ред.), що поступово підірве їхню олігопольну міць. Тільки для цього має вирости нове покоління чесних і патріотичних фахівців своєї справи».
Бойкотувати доречніше самих олігархів, а не ФК, які вони нині очолюють. Адже «Динамо» існувало й радувало своєю грою мільйони вболівальників до Суркісів, й продовжуватиме це робити після них. Теж саме можна сказати про взаємини донецького клубу з Ахметовим. Щодо зростання нових поколінь… Справа не в поколіннях, а нинішніх реаліях, передовсім економічних. До речі, вони не вічні. Просто олігархів потрібно знищити як вид (чи як клас — кому вже як зручніше). Доки вони мають дурні гроші, аби купувати ЗМІ й цілі медіа-холдінги, не кажучи вже про окремих журналістів, про якийсь бойкот їхньої діяльності годі й говорити. Бойкотувати можуть хіба що прості уболівальники. Причому, самі по собі — не змовляючись. Вже кілька років поспіль спостерігаємо, фактично, бойкот домашніх зустрічей у національних турнірах київського «Динамо». Нині щось подібне намічається на матчах донецького «Шахтаря». Можна найняти групу підтримки на виїзну гру чи для помпезної зустрічі невдах в аеропорту. Але вболівальницький загал все одно не купиш. Адже справжні любителі футболу, безпосередні й незаангажовані, відчувають фальш і нещирість. Через що для них все менш цікавим стає вертепний чемпіонат з двома апріорі визначеними претендентами на «золото».
Олександр НАКАЗНЕНКО,
співкоординатор Громадського руху «ФУТБОЛ БЕЗ СУРКІСІВ»