— В генній пам’яті кожного з нас є досвід пращурів, який дає внутрішню мудрість,— каже пані Людмила. — Він виявляє себе і вдень, і особливо вночі. Не всі знають, що у снах ми отримуємо дуже важливі підказки від своєї підсвідомості, яка є квінтесенцією мудрості предків. Тому дуже важливо довіряти своєму внутрішньому голосові. Що ж передають нам наші предки? Фактично вони дають підказки щодо того, як не потрапити до кризового стану.— А ми часто, побачивши неприємний сон, заспокоюємо себе: «Куди ніч — туди й сон…»
— Так , серед нас небагато людей, які вміють зчитувати інформацію зі свого вищого потенціалу. У мене навіть мрія така є: скласти банк даних цих людей, адже вони дуже потрібні нашій нації. Пам’ятаєте вислів Серафима Саровського «Створи мир в душі своїй — і тисячі довкола тебе порятуються». Це про тих, надчутливих до свого внутрішнього голосу людей, казав великий святий. До речі, наш сучасник, українець за походженням, актор Василь Лановий у рік свого 70-ліття розповідав, що все життя прислухався до свого внутрішнього голосу. Навіть розуму не слухався, бо надавав перевагу саме внутрішньому голосові. В результаті, як зізнавався актор, за 70 років життя він зробив одну чи дві помилки.
Мені особисто здається, що з усіх відомих на землі талантів оцей — передати світові радість буття (а він іде з внутрішнього голосу кожної людини) є найбільшим. Любов до життя за будь-яких обставин дарує здоров’я. Він — мов джерело інших талантів.
— Як пересвідчитись, що ці риси є у кожної людини?
— Едгар Морен в своїй книжці «Утрачена парадигма: природа людини» навів приклад з дослідів Монтеньє. Він описав експеримент про дітей ясельного віку, яких на певний час залишили без дорослих, щоб спостерігати їхню поведінку — вона ж бо йшла від глибинної суті людини. Так от, ці беззахисні крихітки спілкувалися між собою переважно жестами умиротворення й позами прохання. У дорослих таких жестів умиротворення немає, тому навчити дітей цьому вони не могли. З цього висновок: умиротворення закладене на генетичному рівні.
— Чому цю «мову» дуже швидко забувають?
— Я б хотіла підкреслити, що великою мірою провал або чорна дірка в генетичній пам’яті утворюється з причини незадоволення. Найперше дитину вражає незадоволення, яке випромінюють близькі люди, особливо мати.
— Звісно, на кого може ображатися жінка й бути незадоволеною: на чоловіка, на свекруху, на зовицю, на життя. А з цього — сварки, непорозуміння. Чи можна говорити в цій ситуації про здоров’я дитини, яка все спостерігає не лише очима, чує вухами, вбирає всім єством?
— Що казати, дитина ця страждає. А якщо так, то рано чи пізно це призведе до хвороби — нервової, психічної чи фізичної. Щодо цього згадую епізод з роману Віктора Гюго «Людина, яка сміється». У ньому описується, як грабіжники (компрачікоси) викрадали у людей немовлят, саджали їх у вази чудернацької форми. Минали роки, і ті діти перетворювалися в уродців, якими торгували. Чи ж не є чвари між батьками, всілякі суперечки у великій родині тими самими «вазами», в яких виростають психологічні каліки?.. Аби відновити здоровий стан душі тій дитині, що стала дорослою, доведеться докласти великих зусиль.
— Знаю, що, спілкуючись з тими, у кого виникли ті чи ті проблеми зі здоров’ям, ви найперше намагаєтесь з’ясувати, як людина ставиться до своїх батьків.
— Так, поки існує образа на когось із найрідніших людей — батька чи матір — не може йти мова про здоров’я, включаючи психологічне благополуччя. Така людина підсвідомо створює кризову ситуацію навколо себе, а потім ображається на тих, хто «виконав» її підсвідоме бажання. Уявіть собі, що поміж нас є люди, які несуть почуття ображеності ще до того, як вони народилися. Зазвичай це почуття йде від ображеності матері на життя. Мати в свою чергу не винна — бо «отримала» його від своїх предків. Одне слово, коріння цього негативу може бути таким глибоким, що його ніхто вже не знайде…
— Чи піде на користь вивчення такого родоводу?
— Родовід треба вивчати завжди. Але усвідомлення всіх фактів має супроводжуватися подякою своїм пращурам за щастя жити у цьому світі. Це вище за всі негаразди, що трапилися між родичами, адже життя — найвищий дарунок.
— В шляхетних родинах ретельно записують інформацію про своїх пращурів. Чи можете сказати, які психологічні переваги отримує людина, що всерйоз цікавиться історією свого роду?
— Шана до предків дає впевненість у своїх силах. Уявляючи їхні світлі образи, ми захищаємось їхньою любов’ю, стаємо внутрішньо захищеними. Батьки можуть прищепити дитині бажання пізнавати коріння свого роду лише тоді, коли самі цим по-справжньому цікавляться, щиро шанують свій рід. Якщо ж будуть просто декларувати ці істини, дитина їх не сприйме. Трапляється, що інформації про рід обмаль, але внутрішня мудрість підказує тоді вдячно ставитися до всіх, хто йшов попереду неї. Це потрібно їй для її фізичного й психічного здоров’я, а ще більше — для передачі цього мудрого стану її нащадкам.
Тетяна ОЛІЙНИК