У пошуках заробітку мільйони наших співвітчизників виїжджають за кордон, наповнюючи новим, сумним змістом давню приказку: «Нашого цвіту — по всьому світу». Переважну більшість із них становлять так звані нелегали; вони всілякими неправдамим прокрадаються в близьке й далеке зарубіжжя, де опиняються без найменшого соціального захисту, покладаючись чи не на самого Господа.
І ось нарешті Господь зглянувся на їхню долю. На початку літа з Чехії надійшло обнадійливе повідомлення про те, що тамтешня влада радо прийме на роботу українців і за їхнім бажанням та в разі дотримання ними певних норм співжиття надасть навіть їм чеське громадянство. Таким чином батьківщина Яна Гуса і Ярослава Гашека намагається подолати демографічну кризу, яка загрожує стати загальнонаціональним лихом.
Наша сусідка Польща так далеко не зайшла. Вона пропонує українцям лишень приїжджати на сезонні роботи в окремих галузях — будівництві, сільськогосподарському секторі, сфері обслуговування. Іншими словами — заповнити вакуум, що утворився внаслідок масового відбуття поляків до Англії та Ірландії, де умови праці та заробітна платня значно вигідніші, ніж на «кресах ойчизни». Польські урядовці на процес посполитого рушення співітчизників до берегів туманного Альбіону дивляться спокійно: кажуть, що в межах Євросоюзу така практика кочування робочої сили є цілком нормальним явищем.
Може, й так. Але що нормального в цьому становищі для України? Демографічна криза скувала наше суспільство міцними лещатами. У нас давно вже склалася критична пропорція між кількісним показником продуктивних та непродуктивних сил. Для створення можливості гарантування необхідних соціальних програм (іншими словами — для наповнення пенсійного фонду, утримання армії, міліції, науки й освіти, працівників бюджетної сфери тощо) потрібно різко збільшити кількість робочих місць у виробництві. Проте обіцянки Президента і його команди створювати щороку по одному мільйону таких місць залишилися благими намірами. Безробіття як спадщина від минулих десятиліть загрожує обернутись на хронічну соціальну хворобу. До всього, значно розширився його ареал: якщо раніше ним були вражені західні області, то сьогодні воно процвітає також на сході — скажімо, в тому ж таки «благополучному» Донбасі.
За неофіційним даними, нині на заробітках у близькому й далекому зарубіжжі перебуває близько восьми мільйонів (!) українців. Переважна більшість із них, повторюю, — нелегали. Тобто, ті наші люди, які рано чи пізно вернуться до своїх родин і домівок, адже не мають жодної можливості «зачепитися» за іноземне громадянство. А тепер уявімо, що станеться в разі вступу України до Європейського Союзу, «законами» якого передбачено вільну, безперешкодну міграцію продуктивних сил. Якщо всередині країни не настануть позитивні зрушення (а передумов для них щось не дуже видно), то дуже скоро українці масово прийматимуть чеське, польське, португальське, італійське і ще яке завгодно громадянство і вже ніколи на простори обабіч Дніпра не вернуться.
Ясна річ, ідеться не про пенсіонерів, а про молоді працьовиті руки та уми. Їх із величезною радістю «відхоплять» у будь-якій іншій землі, якщо рідна не забезпечить їм надійного майбуття. Хто народить нові покоління українців? Яким чином українська влада має намір долати демографічну катастрофу? Страшно навіть подумати, на яку пустку й руїну обернеться край «від Сяну до Дону». А така перспектива сьогодні є більш ніж реальною. І коли це станеться, обов’язково спрацює неписаний закон «святе місце порожнім не буває»: в обезлюднену Україну масово вторгнуться заробітчани з країн, де життєвий рівень іще нижчий, ніж у нас. Ясна річ, то не буде слов’янський елемент. Який дивовижний мовно-релігійно-культурний «коктейль» може витворитися! Хто візьметься спрогнозувати його «кількісний і якісний склад» і хто дасть йому раду? Ось іще одна майже глобальна проблема. Не бачити її і не вдаватися до рятівних заходів на державному рівня означає свідомо позбавляти українців історичної перспективи.
Ось чому аж ніяк не можна згоджуватися з тими гарячими головами, яким не дає спати ідея якнайскорішого вступу України в «європейський дім». Згодьмося, що наразі Євросоюз для української нації — не порятунок, а шлях у невизначеність, якщо взагалі не в безвість. І не треба гендлювати європейським вибором як противагою єдиному економічному простору, куди нас палко прагне завести на налигачі путінська Росія: ЕЄП — то вже перейдене нами непривабливе минуле під рукою «старшого брата», і туди вороття немає. Просто треба дати собі й народові чітку відповідь, які набутки і які втрати ждуть нас у тому «європейському домі». Та придивитися пильніше, чи не збирається хтось нагріти руки на нашому європейському векторі.
І тоді стане зрозумілим, чому, скажімо, Польща так активно заповзялася протегувати нам на шляху до Євросоюзу: та все через ті ж трудові ресурси, брак яких за Віслою сподіваються компенсувати молодими працьовитими українцями. Отож не тішмо себе ілюзіями, ніби наші західні сусіди в цьому питанні діють виключно з почуття любові, дружби та щиросердого альтруїзму: такими поняттями на міжнародній арені давно вже ніхто не оперує. Та й у наших із поляками історичних взаєминах не зайве б розібратися, як мовили давні римляни, sine ira et studio — без гніву та упередженості. Бо що ж то за «любов і дружба», коли в українському Львові на місці польських поховань надмогильні написи свідчать, що «тут лежать полеглі за рідну землю».
Зрозуміло, такі речі — надто делікатні у міждержавних стосунках, з ними треба поводитися особливо обережно. Але й геть не зважати на них, а тим більше їм потурати — то зумисне-сліпо не бачити слідів троянського коня, на якого нас дехто прагне всадовити з користю для себе.
Не можна не вказати й на те, що порушена проблема — то тільки один із прикрих відгомонів відсутності національної ідеї державотворення. Гіркою ілюстрацією до сказаного є таке показове явище, як життєві орієнтири сучасної української молоді. Відповідаючи на запитання про найзаповітнішу мрію, сьогоднішні школярі вже не пишуть «хочу бути космонавтом»; їхня мета — навчання в гарвардах та оксфордах і подальша робота відповідно зовсім не на шахтах Донбасу чи на житніх ланах Полтавщини.
Вже «приїхали»?..
Павло ЛІСОВЕНКО