— Віро Лук’янівно, коли Ви прийшли до музею, що там побачили?
— Він нагадував клуб, стіни якого рясніли цитатами із партійних постанов на кшталт «Матерія певинна, свідомість вторинна», стіни обвішані портретами Маркса, Енгельса, Леніна, російських письменників. Це був 1956 рік, коли за рішенням Всесвітньої Ради Миру в Стокгольмі мало відзначатися 100-ліття від дня народження Франка. Нова експозиція, яку ми зробили, розмістилася в двох будинках: у меморіальному та М. Грушевського. На це свято приїхали різні іноземні делегації, потрібно було показати, що Франка в Україні шанують. Ми зібрали дуже багато експонатів для меморіального музею. Тоді ще жили Тарас Франко, родина Петра, вони подарували чимало речей.
— А як склалася доля Анни Франко-Ключко, його доньки? Вона в 1914 році перед Першою світовою війною виїхала до Києва до тітки А. Тригубової.
— У своїх спогадах Анна пише: «Це був мій порятунок. Тато сказав мені: «Не випадає, щоб ти їхала сама, я поїду з тобою!» І ми вибралися вдвох. Щасливо приїхали на російський кордон. За деякий час тата запрошено до жандармської канцелярії, де просидів досить довго, потім вийшов, обличчя доволі стурбоване, підійшов до мене і сказав: «Радять мені, щоб я не їхав, бо непевний час». Ще пару слів на прощання. Це був останній усміх на його доброму, лагідному, втомленому лиці».
Анна вийшла заміж і перебралася до Чехословаччини, де її застала Друга світова війна. Чоловіка Анни, лікаря, там заарештували всюдисущі енкаведисти, але вона добилася, щоб його випустили. Невдовзі він помер, і Анна із синами виїхала до Канади. У 1956 році хотіла приїхати до Львова, але їй не дозволили, і тільки в 1967 році нарешті побачила своє рідне місто, побувала в нашому музеї і дуже багато нам допомогла. Ми ходили за нею з магнітофоном, записували її згадки про те, що і де розміщувалося в кожній кімнаті.
У меморіальному музеї ми відтворили квартиру такою, якою вона була в останні роки життя Івана Франка. Оскільки його бібліотека і тепер перебуває в Києві, то ми підібрали стару літературу, яку читав письменник. У своїй праці «Про батька» Тарас Франко писав, що збереглися три каталоги, які вів сам Іван Якович до 1908-го року: алфавітний, за жанрами, за номерами надходжень. Потім це робили Андрій і Тарас, пізніше різні помічники. Каталог закінчений номером 6036.
Вілла Франків двоповерхова. Внизу, на високому партері — п’ять кімнат і кухня. На другому поверсі — дві кімнати. У них доживала свої останні роки Ольга Хоружинська, яка померла 17 липня 1941 року і похована на Личаківському цвинтарі, неподалік від свого чоловіка.
— Оскільки, Віро Лук’янівно, мова зайшла про родину Івана Яковича, хочу Вас запитати: якось у нього вирвалися такі слова: «Каже жінка моя, що мала багато партій до вибору, але чого та доля мене чекала, чому то іншому не припало?»
— Знаєте, я з великою симпатією ставлюся до Ольги Федорівни Хоружинської, вважаю, що це трагічна постать. Дворянка за походженням, вона була освіченою жінкою, закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси в Києві. Знала німецьку, французьку, російську мови. Як писала її донька Анна, була «очитана». Мала добрий характер, була чутлива до людського горя. Пошлюся на спогади сестри Ольги Хоружинської — Антоніни, в заміжжі Тригубової: «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Деякі докоряють Ользі, що вона не зійшлася зі львівським суспільством… Але як це могло бути, коли Ольгу тамошні люди зустріли зовсім нещиро. Франко був для Галичини хорошим женихом, матірки не раз казали самому йому (й Ольга про це знала): «Ось, узяв росіянку, міг би вибрати й багатеньку». І коли товариші докоряли йому, що він одружився з росіянкою, він завжди починав жартувати і пригадувати анекдот про те, як циганка ворожила йому: «Сім літ бідкувати». «А потім?» — спитав він. «Потім… привикнеш», — була відповідь.
Однак сам Франко у листі до А. Кримського у 1900 році писав: «Моя жінка хворіє, і хвороба її фамілійна». Одружуючись з Хоружинською, Франко сподівався, що з їхньої хати на всю Україну запалає вогонь просвітництва. Але один за одним народилося четверо дітей. Спочатку була прислуга, а потім Ольга Федорівна мусила сама все робити, а цього її не вчили.
Вона жертовно ставилася до свого чоловіка. Коли Іван Франко поїхав до Відня захищати докторську дисертацію, то писав їй: «Олю, я хочу догодити твоїй амбіції», знаючи, як вона мріє, аби її чоловік викладав у Львівському університеті. І далі: «Я маю викиди совісті, — зізнавався Іван Якович, — сиджу тут у теплих бібліотеках, а ти мучишся з дітьми, що хворіють».
Іван Якович блискуче захистився, але до викладання не допустили. Провалили його і як посла. Все це зламало Ольгу Федорівну, але не Франка: він був мужньою людиною, зрештою, не тішив себе ілюзіями, бо добре знав тодішню ситуацію в Галичині. Але й відкинув пропозицію очолити кафедру професора слов’янських мов у Софійському університеті, бо вважав, що його місце серед українського народу.
Як згадує Анна Франко, «тато, хоч усе лагідно успокоював маму при її вічних нападах, ходив зажурений, голова його в плечі похилилася, він майже весь час проводив за писанням у своїй кімнаті. «Мене так використовують, що вже і жити не хочеться, — зізнавався Іван Якович. — Я змушений вести коректуру чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладчиків, що й до белетристики не годяться. Не то до научних діл… З тої праці я осліп і оглух».
Звичайно, викладання в університеті змінило б на краще матеріальне становище родини і дало б можливість Іванові Яковичу залишити тяжку працю в редакціях часописів.
— Світлою хвилиною його тяжкого життя було пошанування громадянством сорокалітньої літературної праці.
— Про це залишила спогади донька Анна: «Справді, це святкування було могутнє й імпозантне. В найбільшій залі Львова зійшлися тисячі людей… Про нього прислали авто, він у своїй надзвичайній скромності здивовано про це мені зауважив. Я поїхала з татом і вже здалека побачила тисячі людей, що очікували його приїзду. Тата привітали оваціями і оплесками. Радісний і зворушений, слухав він сердечні промови і привітання… Татові очі на хвилину втратили сумовитий вигляд. Але моє серце стискалося з болю, дивлячись на його безпомічну тендітну постать. Це вже не був той могучий орел, що знімався духом своїм вгору і вгору, це вже не був той провідник каменярів, що сильною рукою ламав скалу, це був знесилений змаганнями, прибитий горем велетень». Він був дуже схвильований, і в своїй промові зі сльозами на очах говорив: «…Ви мені приписуєте у моїй скромній літературній і громадській праці щось таке надзвичайне. А я всього-на-всього був слугою свого народу, вірніше мовити, його пастухом, як Мойсей, сорок років виводив свій народ із пустелі, з темряви і злиднів на широку, свідому, світову щасливу дорогу». Він не міг далі говорити через хвилювання, через сльози, що душили його».
— Нещасливим було перше кохання Франка до Ольги Рошкевич. Ще гімназистом у Дрогобичі він на канікули приїжджав у гори до села Лолина Долинського повіту нині Івано-Франківської області як домашній учитель сина священика Рошкевича. Там познайомився з його дочками — Ольгою й Михайлиною і закохався в Ольгу.
— Уже на схилі літ, коли Михайлину, яка завжди добре ставилася до Франка, запитали, що ж розлучило Ольгу та Івана, чи вже такий був жорстокий батько, що не дозволив їй вийти заміж за нього, сестра відповіла: «На мій погляд, головною причиною було те, що наше галицьке жіноцтво, котре в ті часи потрапило перейняти якісь ідеї, переймалося ними доти, доки це не загрожувало їх спокійному проживанню. Ольга казала, ніби вона прийшла до того переконання, що, не будучи підготовленою до якогось самостійного життя, була б для нього тягарем в його ідейній праці».
Ольга Рошкевич покинула Франка, коли він вийшов із тюрми, не мав роботи, гроша за собою. Вона вийшла заміж за Володимира Озаркевича, брата письменниці Наталі Кобринської. Франко і Ольга Рошкевич листувалися, іноді бачилися на різних урочистостях. На одному з банкетів, згадує Михайлина Рошкевич (Іванець), з’явився Франко з жінкою. Франкова виглядала тоді зовсім добре. Франко був пожвавлений, представив свою жінку сестрі (Ользі) і вони розмовляли. Виголошувалися там різні тости, бесіди, промови, а Франко так красно промовляв, що я мала враження, ніби сиплються перла. Багато листів сестра попалила, здається мені, що між іншими — всі ті, котрі були писані вже по заміжжі».
В останні роки життя Ольга Рошкевич жила в будинку по вулиці Софії (нині Івана Франка), якою ходив її колишній наречений. Іван Якович хотів, аби вона прийшла до них, але Ольга цього ніколи не зробила. Коли похоронна процесія із тілом Франка пересувалася по цій вулиці, Ольга Рошкевич споглядала на неї з другого поверху. Михайлина часто відвідувала родину Івана Яковича, привозила їй харчі з села, до неї не раз навідувалася Ольга Хоружинська.
— Не пригадую, хтось із друзів Івана Франка казав, що якби інші народи мали таку людину, вони б його матеріально забезпечили. Відомо, що в останні роки письменник дуже бідував. Але ж на його «круглі» дати громадськість збирала гроші.
— У 1913 році, коли відзначався 40-річний ювілей літературної праці, не тільки з усієї України, а й з Петербурга, Кубані, Канади надходили кошти. Зібрали 27 тисяч австрійських крон. За них можна було купити великий маєток. Їх поклали в банк «Дністер». Із цього рахунку якісь дивіденди виплачували Франкові. Але під час Першої світової війни цей вклад пропав, причому тільки Франковий. Може, ці гроші пішли до чужої кишені? На той час Франко тяжко слабував, жінка перебувала в лікарні для психічно хворих, сини воювали на фронтах. Жодної копійки не пішло ні на родину, ні на видання його творів.
— І помер у позиченій вишитій сорочці і старенькому вбранні. Поховали його в чужій гробниці. Тільки в 1926 році прах письменника перенесли до власної могили, де згодом підняв молот гранітний Каменяр.
— Бо на пам’ятник спочатку не було грошей, довелося їх збирати. Бачите, яка трагічна доля Франка.
— А коли цю чудову скульптуру роботи видатного митця Сергія Литвиненка спорудили на Личаківському цвинтарі? До речі, за радянських часів прізвище автора не згадувалося, бо він виїхав із німцями, а потім жив в Америці.
— Пам’ятник поставили в 1933 році — це 17 літ опісля смерті Івана Франка. Тут знайшов вічний спочинок геній українського народу, людина, що випередила свій час. Як слушно сказав письменник Марко Черемшина: «Спитаєте, може, яке враження зробив на мене Франко? Великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше».
P.S. Ще в 1905 році Іван Франко написав статтю в «Літературно-науковому вістнику», яка називається «Двоязичність і дволичність». Кожне слово в ній — наче про нинішній час: «Візьмемо для прикладу двох геніальних українців — Гоголя і Шевченка; як безмірно корисніші були обставини, серед яких писав Гоголь, у порівнянню до тих, серед яких пройшло бурлацьке та невольницьке життя Шевченка! А в їх духовній діяльності, що бачимо? — У Гоголя прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму; а в Шевченка рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної Євангелії, як «Марія». Які були причини такого кінця гоголевої кар’єри, ріжні ріжно пояснюють, та все таки серед тих причин важне місце займає відчуження геніального українця від рідної мови».
Розмовляла Ольга МЕЛЬНИК
Львів – Київ