«ПРОЧИТАЙМО ЗНОВУ ТУЮ СЛАВУ»

Це вже сьоме пограбування музеїв в області (Васильків, Обухів тощо). Злочинці добре знають, де ахілесова п’ята таких установ: відсутність сигналізації і охорона — пенсіонери-вахтери, звісно, без «ружжа», які в разі небезпеки хіба що можуть зателефонувати до міліції, якщо вдасться.
Сталася ця подія в ніч із 12 на 13 квітня (не вір зловісному 13 числу), украдено 33 картини найвідоміших українських художників — І. Їжакевича, єдина робота Т. Яблонської «Осінній мотив» із дарчим написом, С. Шишка, М. Глущенка, В. Непийпива, А. Пламеницького, Т. Хитрової. Я кілька разів телефонувала завідуючій картинної галереї Вірі Іванівні Койгі. Виявилося, що за півтора місяця непошкоджені картини знайшли в двох гаражах у Старокостянтинові Хмельницької області. Грабіжників було кілька, їх заарештували, крім одного, який переховується. Не знайдена тільки робота С. Шишка «У Голосіївському лісі» із серії «Київська сюїта».
Коли я приїхала до Яготина, то, побувавши в галереї, детальніше дізналася про обставини цієї «операції». Вона заздалегідь була добре спланована. Крадії довго придивлялися, де і які розміщені роботи. Очевидно, бували тут не раз як екскурсанти, бо впоралися за 20 хвилин: обрізали телефонний дріт, розітнули решітки, жінці-вахтерові зв’язали скотчем рот, ноги, руки. Випадково взяли тільки одну роботу місцевого художника-аматора. Брали тільки картини, написані на полотні, навіть роботу М. Дерегуса, що висіла поруч із картиною І. Їжакевича, залишили, бо вона була на картоні. Отож 25 рам зосталися, а вісім полотен украли з багетами.
«Одного тут водили в наручниках, прикутого до міліціонера, — розповідала Віра Іванівна. — Ми дивилися на цього злодія — малий, хирлявий, ну, чисто мавпа. Ходив і розказував, де що брав. Жодної ікони — а вони розміщені поруч у залі, не поцупили, бо це хатні  образи, а не храмові, тож для них не вартісні. Триває слідство, буде суд, а після цього міліція нам поверне картини».
Галерея є філією Яготинського державного історичного музею, створеного в 1960 році. До нього входять також флігель Т. Шевченка, музеї — освіти, археології «Добранічівська стоянка», садиба народної художниці України К. Білокур у Богданівці, краєзнавчі — імені двічі Героя Радянського Союзу А. Кравченка та в селі Капустинцях.
Я давненько не була в Яготині, тоді, крім знайомства з експозицією історичного музею, хотіла подивитись флігель, де зупинявся Тарас Шевченко. Але це було сумне видовище — самі руїни. Тепер садиба, де розміщена картинна галерея, дбайливо доглянута — цвітуть півонії, яскравим смарагдом зеленіє ялівець.
Музейне містечко розкинулося на 15 гектарах, відреставровані флігель Шевченка і ротонда. З’явилися паркові скульптури художниць К. Білокур, М. Примаченко, Г. Собачко-Шостак. Будинок галереї — то лише восьма частина величного палацу-резиденції сановної родини Рєпніних-Волконських — так званий ризаліт, що виступав за основну лінію фасаду. На картині Є. Лазарєва (1807 р.) палац вражає гармонійністю пропорцій, довершеністю ансамблю. Від нього до річки Супій, лівої притоки Дніпра, вели в розкішному парку бузкові й тюльпанові алеї.
До речі, найдавніша згадка про Супій є в «Повчанні В. Мономаха синам своїм» (1085). А сам Яготин заснований у 1552 році. Я допитувалась у музейників про походження цієї назви. Існує кілька легенд: за однією з них місто захопив загін татар на чолі з Яго, якого згодом жителі розіп’яли на високому тину. За другою, першоназвою був Єготіун: у давньоруській мові існувало слово «тіун» — «должностное лицо на волоке». А саме в районі такого «волока», заболоченої частини шляху, між двома річками і виникло це поселення. Слово «яго» означало край лісів, озер і рік.
А згодом це містечко чекала цікава доля: у 1775 році імператриця Єлизавета Петрівна подарувала його з навколишніми селами графу Кирилові Розумовському, гетьману, братові її чоловіка Олексія. За іншою версією К. Розумовський придбав Яготин у полковника В. Танського. Він заклав шовковичну плантацію, спорудив величезну греблю для водяного млина і на ринковому майдані у 1800 році збудував Троїцьку кам’яну церкву, яку більшовики зруйнували в 1936 році. Тепер цей храм відновлюють. Саме цю церкву згадувала героїня повісті «Близнецы» Т. Шевченка: «Выхожу на яготинский базар. Батюшки мои! Вижу, какая красивая церковь. Да такой и в самом Иерусалиме нет!»
Існує переказ про те, що К. Розумовський усього за одну добу, надіславши до Києва тисячу возів і таку ж кількість кріпаків, розібрав свій дерев’яний палац і перевіз його до Яготина. Отак він уник тимчасового розташування в своєму маєтку царських військ, які йшли на війну з Туреччиною.
Після його смерті Яготин успадкував син Олексій, відомий дипломат, міністр народної освіти Росії. При ньому був споруджений новий палац із флігелями, спланований чудовий парк, теплиці, оранжереї. У 1820 році О. Розумовський подарував Яготинський маєток доньці Варварі, яка вийшла заміж за князя Миколу Григоровича Рєпніна-Волконського, брата декабриста Сергія Волконського. Рєпнін — герой Аустерліца, колишній віце-король Саксонії, малоросійський військовий губернатор — був лібералом, висококультурною людиною шляхетної вдачі. В Яготинському маєтку зберігалася його бібліотека із 30 тисяч томів, цінна колекція картин і гравюр, бронзи, порцеляни, кришталю, меблів. Особливою гордістю Рєпніна був архів: багата збірка документів, якою користувалися історики Д. Бантиш-Каменський, О. Лазаревський, М. Стороженко, В. Горленко. Завдяки клопотанням М. Рєпніна був визволений із кріпацтва видатний актор М. Щепкін, він допоміг І. Котляревському надрукувати п’єсу «Наталка-Полтавка», звернувся з проханням до міністра освіти призначити Т. Шевченка вчителем малювання в Київському університеті імені Святого Володимира.
Яготин охоче відвідували Є. Гребінка, В. Штернберг, М. Маркевич, М. Глинка, М. Гоголь, Т. Шевченко. Вперше сюди Тарас Григорович прибув разом з О. Капністом 2 липня 1843 року — на замовлення В. Тарновського він мав зробити дві копії портрета М.Г. Рєпніна роботи швейцарського художника Й. Горнунга. Шевченка приязно прийняли в князівській родині, відвели будинок-флігель, де він міг працювати. В Яготині він записав народні пісні «Соколе мій, чоловіче», «Ворони клюють», створив поему «Тризна» (російською мовою). Він намалював, крім портретів М. Рєпніна, його двох онуків, свій автопортрет (тут «Сільський двір»). Поему «Тризна» з присвятою «Душе с прекрасным назначеньем» і автопортрет Тарас Григорович подарував доньці князя Варварі Миколаївні. 35-річна незаміжня панна, освічена, ерудована, заприязнилася із Шевченком, переписувала його рукописи, перекладала для нього іноземну літературу. Своєму духовному наставникові Ш. Ейнару, що жив у Швейцарії вона звірялася: «Он одарен был больше, чем талантом, ему дан был гений… Я очень привязана к нему, и не отрицаю, что если бы я видела с его стороны любовь, может быть, ответила ему страстью».
Шевченко ж бачив у ній тільки друга. Засмучувало Варвару Миколаївну і те, що він захоплювався жінками, любив веселі парубоцькі компанії, зокрема товариство поміщиків, братів Закревських. Віктор — ротмістр у відставці був організатором, «старійшиною товариства мочемордія», яке, за словами І. Франка, часто цинічно реагувало «проти всієї тієї фальші шляхетсько-польського життя. Платон, один із власників села Березова Рудка, був одружений на Ганні Іванівні, молодшій від нього на 21 рік. Тарас Григорович познайомився з цією красунею в селі Мойсівці на балу в поміщиці Т. Волховської. Із натяків у спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського видно, що Шевченко покохав «Ганну вродливу». Він часто їздив до Березової Рудки, а це викликало невдоволення і ревнощі Рєпніної. Шевченко написав портрет Закревської та присвятив їй два вірші «Г.З.» («Немає гірше, як в неволі», «Якби зустрілися ми знову»), згадуючи в засланні «колишнєє святеє диво».
Гостюючи в Рєпніних, Тарас Григорович особливо симпатизував Глафірі Псьол, наймолодшій із трьох сестер-сиріт, далеких родичів М. Гоголя та вихованок Варвари Миколаївни. За словами Рєпніної, Глафіра зачарувала Шевченка і «зоря чистої поетичної любові спалахнула в нім». Із малярських робіт Глафіри відомі альбомний портрет Шевченка, чудовий портрет В. Рєпніної, її родини. Поетичним хистом була обдарована і Олександра Псьол. Особливо Тарасові Григоровичу подобався її вірш «Свячена вода»: «А переверніть пудові журнали, та пошукайте, чи немає там чого-небудь такого, як «Свячена вода» — і не шукайте, бо, їй-Богу, не знайдете!»
Під впливом Шевченка писала й Варвара Рєпніна. Вона стала його ангелом-хранителем: дізнавшись про арешт, клопоталася про його звільнення і полегшення долі, просила шефа жандармів Орлова дозволити йому малювати, за що їй взагалі заборонили листуватися з ним. А Тарас Григорович часто ностальгійно згадував про Яготин: в одному з листів до Варвари Миколаївни він написав: «Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня рядом прекрасных воспоминаний».
Що ж у картинній галереї нагадує про ті давні часи. На жаль, жодної оригінальної картини немає, твори частково зберігаються в п’яти музеях Києва — але це лише дещиця. Багато речей із колекції Рєпніних осіло в Росії, зокрема в Ермітажі, розкидано по світах і їхня доля невідома. Можна тільки подивуватися шляхетності колишньої гувернантки Рєпніних Кори Фальчоні, яка, перебравшись до Києва, віддала до музею Б. і В. Ханенків ті речі, які їй заповіли Рєпніни. Єдина робота тих часів — це невелика картина художника Сандерса, яка експонується у флігелі Шевченка.
В картинній галереї 14 залів, два поверхи, а стіни грубезні, десь сантиметрів 60-70 завтовшки. Тут експонуються роботи народних художників СРСР, України. А на другому поверсі приворожують зір квіти, натюрморти геніальної Катерини Білокур. Експозиція вибудована так, що можна простежити за її творчістю від ранніх малярських спроб до останніх шедеврів. Є тут відомий «Автопортрет», 1955 р. (у куфайці). В одній із вітрин — саморобні пензлі з вишневого дерева, шматки конячої гриви, шкурки тхора, полінце берези — натурний матеріал. Дуже цікава за філософським настроєм, колористичною гамою картина «Все минає» — старий стовбур берези, геть зотлілий, обліплений грибами і молодий пагінець, що пробивається до сонця. Виставлені й незакінчені полотна — «Вінок красолі», «Гроно винограду на червоному тлі», знаменитий «Цар-колос» (етюд).
В іншому залі — в білосніжній тіні сукні — портрет актриси Раїси Недашківської роботи Віктора Зарецького, він малював його дуже хворий. Артистка знімалася в ролі К. Білокур у фільмі «Буйна». Розказують, що вона два тижні голодувала, аби бути виснаженою, як Катерина Василівна після хвороби. Зйомки проходили на подвір’ї картинної галереї та в Богданівці, рідному селі художниці. Загримована, одягнена як колгоспниця у —у ватянку, взута в чоботи, Недашківська вранці прийшла до галереї і довго роздивлялася роботи Білокур. Увечері після зйомок знову прийшла сюди. Один із міліціонерів не впізнав артистки і сказав: «Ідіть, тітко, додому. Музей уже зачинено, прийдете завтра».
Неподалік картинної галереї доживають останні дні руїни центрального флігеля. Шевченківський флігель відреставрували у 2003 році. Вдалося визначити, де саме був робочий кабінет і опочивальня, натюрморти. Колись цей будинок був дерев’яний, залишився фундамент, його відтворили за тогочасними малюнками. При Шевченкові дорога від флігеля вела до Супою. Під час Другої світової війни німці вирубали дубовий гай. Які тут росли могутні дуби — в три-чотири обхвати. Вивозили вони й чорнозем.
Але пустирем це місто не стало, зберігся старий парк, щоправда запущений. Після дощів, на які такі рясні цьогорічна весна і літо — все довкруж зеленіє. Якби ще знайшлися благодійники і відбудували центральний флігель, що пригнічує душу своїми руїнами, музейне містечко збагатилося б ще однією цікавою пам’яткою ХІХ століття.
Ольга МЕЛЬНИК