Марічка МИКОЛАЙЧУК: «ІВАНОВІ БУЛО ТІСНО У ЦЬОМУ СВІТІ»

Здається, що для справжнього українця не існує вже білих плям в творчому житті Митця. Проте, він і сьогодні є мудрою непрочитаною книгою, якою, напевне, залишиться назавжди. Ми розмовляємо з дружиною Митця пані Марічкою і, здається, що у сусідній кімнаті, за невеликим столом біля вікна, наполегливо працює пан Іван, допомагаючи відкрити і зрозуміти нам самих себе…
— Пані Марічко, як цьогоріч вшановували пам’ять пана Івана на батьківщині і в Києві?
— У Києві відбулася низка заходів у Спілці кінематографістів, Будинку вчителя та в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.
А на батьківщині у Чорториї та Чернівцях зібралися друзі, які працювали разом з Іваном на кіностудії імені Довженка. Це, зокрема, Роман Балаян, Іван Гаврилюк, Людмила Лемешева, Аркадій Микульський, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Ганна Чміль, Анатолій Сахно, Ніла Крюкова, Федір Стригун, режисери, оператори, творчі колективи…
У Краєзнавчому музеї, де відкрито кімнату Івана, експонувалася цікава фотовиставка Михайла Михалатюка. Зокрема, фото з фільму Івана «Така довга, така тепла осінь». В театрі імені Ольги Кобилянської, де ми з Іваном починали свою творчу діяльність, відбувся урочистий вечір, присвячений 65-річчю з дня народження Івана. Все пройшло на одному диханні, Іван залишив по собі світлу пам’ять. А власне у день народження Івана усі зібралися на подвір’ї, де він народився. Під горбочком, де буяє сад, стоїть новозбудована Іваном хата, до якої він встиг лише зробити входини. Гадаю, його душа часто туди прилітає. Дуже радо пригостила всіх Іванова родина. А від Міністерства культури і туризму України місцева школа отримала в подарунок телевізор і відеомагнітофон.
— Хто міг змінити думку пана Івана, до кого він прислухався?
— Він уважно прислухався до інших, хоча на все мав особисту думку, відстоював свій погляд.
— У сімнадцятирічному віці пан Іван написав п’єсу «Живий хрест у мертвій діброві»…
— Ця п’єса мені дуже подобається, хочу віднайти її повністю, адже у мене є лише уривки. Впевнена, вона існує у кількох примірниках. У Івана не було тоді друкарської машинки. І коли з’являлася можливість друкувати, це була велика радість.
В основі п’єси — досить цікава достовірна сільська історія про місцевих Ромео і Джульєтту. Закохану пару весь час розлучали. Дівчину хотіли віддати за іншого хлопця, а її коханого відправили у військо. Та після весілля дівчина з любим, який повернувся, тікає у гай серед лісу. Там вони відіграли своє весілля і вирішили навічно відійти у інші світи, адже все одно майбутнього на землі у них не було. Довго сперечалися — хто ж піде першим. Зрештою, вона вмолила, щоб він застрелив її, а потім і себе. Так він і вчинив. Довго їх не могли знайти. Але згодом, випадково гуляючи у тих гаях, хтось знайшов закоханих. Поховали. На тому місці виросли два дерева навхрест — своєрідний живий хрест. А діброву називали мертвою, бо рідко хто заходив туди. Про подробиці цієї історії Іван дізнався від матері братової жінки.
Ми, коли зустрічалися, працювали в театрі. Нам тоді виповнилося по сімнадцять років. Жили на одній вулиці: я ближче, він — трошки далі. Іван після театру щоразу проводжав мене додому. Біля хати ми ще довго гомоніли. Та часто він зривався і, вибачившись, тікав. Я не могла зрозуміти — в чому справа? Одного разу наважилася запитати. А він у відповідь: «Я знав, що ти запитаєш, але мені незручно відповідати. Боячись загубити якусь думку, коли вона мені раптово спадала, я поспішав записувати її. Через те мені ніколи було тобі пояснювати». Потім, коли ми побралися, я, поважаючи творчу наснагу, ніколи не турбувала його під час роботи. А вже коли він закінчував ту чи іншу сцену, вибігав: «Ану, послухай, послухай». Завжди першим слухачем була я.
«Живий хрест…» є цікавою п’єсою не лише за змістом, а й за буковинським діалектом, на якому була написана. Дасть Бог, настане час цієї п’єси — було б непогано, якби її поставили, наприклад, у Чернівцях.
— Чим для пана Івана було Слово?
— Взагалі, Іван вкладав у Слово великий зміст. Якось, знаючись на творчості Івана, приїхала з Франції режисер Іліан Саботе, яку зацікавила доля однієї місцевої померлої жінки, яка провела певний час у божевільні. «Я би хотіла попрацювати з Вами над цією темою», — звернулася вона до Івана. Він повозив її по Західній Україні, познайомив із багатьма людьми. Вона й каже: «Давайте будемо писати». Іван запропонував: «Я писатиму свою версію, а Ви — свою. На якій зупинимося, з тією і будемо працювати». Через певний час вона повернулася. У Івана вже була готова версія «TABULA RASA», у пані Саботе — своя. Вирішили зупинитися на Івановій, бо вже сама його заявка була досить цікавою і читалася як оповідання. Вони написали сценарій, але невдовзі Івана не стало. Було дуже багато бажаючих працювати над створенням цього фільму. Але поки що не бачу такого режисера. От без мого відома взялися до роботи над «Небилицями про Івана». Фільму як такого не вийшло, тому що Івана треба було розуміти, знати його не лише за творчістю, а й власне нутро. Він багато про що говорив між рядками. Я навіть попросила, щоб вилучили з титрів ім’я Івана, бо мені дуже не хотілося, щоб цим фільмом поставили крапку на Івановій творчості. Іван задумав його зовсім іншим.
Для нього мав велике значення типаж. І мова неодмінно мала відповідати тому краєві, про який ішлося у фільмі. Слова мають не лише вимовлятися акторами, а й звучати. Тому важливим є звернення до місцевих акторів, які володіють тим чи іншим діалектом. Ми повинні чути красу мови усієї України. Тоді стає зрозумілим — про що йдеться і де відбувається дія. Це дуже важливо.
На різноманітних творчих зустрічах Іван запитував у публіки — якою мовою звертатися? І всі в один голос відповідали — тільки українською. Він дуже красиво говорив, навіть не говорив, а співав.
— Пан Іван був націоналістом?
— Звичайно! Тому що людина, яка не любить свого краю, своєї держави, своєї мови, вона — ніхто. Національне — твоє ставлення до всього, що ти робиш. Інакше не може бути. Яворівський, як і всі, говорив, що «нам було завжди приємно приходити до цієї хати, тому що це був свого роду осередок, де можна було поговорити про все, не криючись, знаючи, що тут немає серед нас усіх стукачів». Та все одно — не вбережешся. Проте Іван дуже добре відчував людей. Згадати хоча б відому історію з Мережком, коли Іван сказав: «Хто не поважає мою мову в моїй хаті — двері он там».
— Наскільки пан Іван був вільним у невільному суспільстві? Чи часто йшов на компроміс із самим собою?
— Він був дуже правдолюбивий і справедливий з усіма, хто оточував його. Ішов на компроміс лише тоді, коли бачив, що за тим чи іншим явищем стоїть правда. Так, йому було дуже важко, він був у опалі, довгий час йому не давали можливості працювати, знаючи, що він занадто харизматична людина. В його очах можна було прочитати все. Йому вірили і на екрані, і в житті. Через те він був дуже незручним для тодішньої влади. Йому казали: «Ви занадто гарний актор, щоб грати ті чи інші ролі». Так у «Білому птасі…» йому не дали зіграти роль Ореста. А все це почалося після «Аннички», де єдиним, хто викликав справжню симпатію, був Іван. Десять років вилетіли в нікуди. Скільки б фільмів ми могли сьогодні дивитися! Як можна було так знущатися над творчою людиною? Страшно навіть подумати. Ми бачили, що творилося з ним. У нас тоді жила племінничка Олеся — наше диво, дочка найменшої сестрички Івана, яка з чоловіком жила в Одесі, квартири ще не мали. Ми вирішили допомогти. Олеся підходила до Івана й казала: «Напиши мені казочку». Він каже: «Казочку? Я тобі розповім її!» — «Ні, ти мені напиши». І оце тоді він узявся за «Небилиці про Івана». Дійсно, вийшов цікавий сценарій, він вже написав був і кіносценарій, йшла підготовка… Але ж скільки було до цього! Три роки його мордували, тривала переписка з інститутом етнографії, який підтвердив його правоту. Нині про Івана вийшов гарний фільм Василя Ілащука, де йдеться, зокрема, про наступне. Головним редактором кіностудії був Володимир Володимирович Сосюра — величавий письменник, якого так само били за націоналізм. Його вірш «Любіть Україну!» — дивовижний. А син такого чоловіка так знущався над Іваном, називав його націоналістом, три роки не давав працювати йому над фільмом. Хай йому Бог прощає. І лише, коли Іван був серйозно хворий, практично не виходив із лікарні, тільки тоді йому дозволили знімати цей фільм. Іван казав: «Дав би мені Бог здоров’я, щоб я міг цей фільм хоча б зробити». Але не судилося.
 — Що було головним у житті і творчості пана Івана?
— Кіно. Колись на толоку виставляли кінопередвижку, збиралися люди і дивилися кіно. Іван побачив його вперше у тринадцять років. Відтоді він марив, жив ним.
У нього була мрія написати книжку «Тисячу снопів вітру». Про що у ній мало йтися, сказати міг тільки він. Але, як я собі це уявляю, у ній мали подаватися події через призму родинного дерева, життєвого розгалуження. Він довго не брався за її написання, чекаючи на все нові і нові події. А одного разу зізнався, що вже готовий до написання… Це було характерним для нього — поки він не виносить задуму, не брався до справи. Якось після страшного нападу, що стався вночі, у нього звело очі. Він весь час водив ними, намагаючись виправити стан. Я кажу: «Що ти робиш, Іване?» — «Я книжку читаю» — «А яку?» — «Ти потім прочитаєш її. Аж тепер я знаю, як кіно робити…»
— Пан Іван визначив для себе два типи погоди — Шопен і Моцарт… У нього був незакінчений сценарій про Максима Березовського. Яка його доля?
— Треба згадати, що Іван вчився у музичному училищі. В душі був музикантом, чудово відчував музику. Скільки пісень ми проспівали з ним… Шукаючи гармонії, ми кудись ніби злітали разом. Йому було тісно у цьому світі, він мав вирватися і летіти, збираючи врожаї далі. Провчився він в училищі рік, а потім зацікавився оголошенням про набір до театральної студії, подався туди. Він прагнув розкритися з усіх боків, а виявилося, що це стало можливим у кіно. Коли він закінчив восьмирічку, я переконувала його про необхідність повної шкільної освіти. Потім він закінчив змінну школу, адже багато працював у театрі. Іван цікавився науками, окрім математики, бо нею треба займатися, щоб була послідовність. А він був людиною творчою, сьогодні тут, завтра — там. Коли ж настав час отримувати атестат зрілості, він прийшов на випускний вечір. Класним керівником був викладач із математики. Вона побачила, що всі виставили Івану п’ятірки. І тільки вона не мала права виставити навіть четвірку. Але сказала: «Подивившись на Ваші оцінки, я не мала права зіпсувати Вам атестат зрілості. Виставила «п’ять» з однією умовою: щоб Ви, не дай Бог, не дозволили собі поступати на фізмат». Потім він вступив до театрального інституту. Звичайно, Івана одразу прийняли, він розкрився ще в Чернівецькому театрі. Проте був занадто молодим. А в театрі, зрозуміло, встановлювалися свої принципи. Та Лукаша він ще встиг зіграти, були й інші цікаві ролі. Мене було призначено на Мавку, але, звичайно, у мене не було досвіду, і прорватися крізь отих героїнь було важкувато.
Коли Іван закінчив інститут, я йому подарувала дві книжки — «Тіні забутих предків» Коцюбинського і «Художник» Шевченка, немовби пророкуючи йому дві перші ролі в кіно.
Віктор Іларіонович Івченко — керівник курсу Івана в інституті — одразу побачив, що Іван — вже готовий актор. Після першого курсу взяв його за руку і привів до Параджанова. Група вже була визначена. Івана Палійчука мав грати Геннадій Юхтін. З ним «Тіні…» були б зовсім іншими.
…Мені це болить. У фільмі Ілащука використано документальні речі, коли акторів після отримання призу на Міжнародному фестивалі за «Тіні…» вітали. Івану, який сидів у президії разом із усією групою, ніхто нічого не сказав. Але ж саме він вніс абсолютно нове дихання у фільм! Про нього говорили — та він сам себе грає. А ви спробуйте самого себе зіграти. Це могла зробити лише людина, яка розуміла той світ, ту землю, характер, обов’язково маючи талант. А вже згодом, після «Сну» та інших фільмів усі переконувалися в його справжності і неймовірному таланті. У Івана був насичений і глибокий внутрішній світ, філософський характер — те, що передалося йому від батька. Мама в нього була також дуже талановита, розумничка, красива жінка. Всі її просто обожнювали. Її вже немає, але вона все одно живе в моєму серці. Я ніколи не могла сказати про неї, що це моя свекруха, вона була моєю мамою. А Іван, коли ми ще тільки зустрічалися, називав мою маму мамою. І було це надзвичайно щиро. Я щаслива, що у нас було таке гарне життя. Не проміняла б його ні на що.
— В чому крилася таїна пана Івана?
— Він був людиною совісті, неймовірно любив Україну і свій край. Любов, любов, любов… Це найсокровенніше, що в ньому було. До нього завжди тяглися люди. Коли Іван розповідав щось, людина бачила його світ, йшла за ним. Він страшенно обожнював свою родину, прославивши її, фактично, у «Білому птасі...». Через цю любов не можна було його не любити. Через цю любов він став таким талановитим…
— Чим допомагають Вам нині Міністерство культури і туризму України, Спілка кінематографістів...?
— Я отримую президентську стипендію.
Друзі, які лишилися і після смерті Івана, це моя душа, серце. Ми разом назавжди. Це і Роман Балаян, і Гаврилюки, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Ніла Крюкова… Я їм завжди завдячую, бо вони мене ніколи не покидали. У найтяжчі хвилини я відчувала їхнє плече. Коли Івана не стало, я не усвідомлювала — як далі жити? Саме друзі вивели мене з цього стану, примушуючи мене виступати. Я зрозуміла, що не маю права просто так жити на цьому світі. Мушу стати на ноги тільки заради пам’яті Івана і довести, що пам’ятаю його сутність, заради чого він жив, через пісню продовжувати його справу. Якщо мені це хоч трошечки вдається, я дуже щаслива. Я мушу сказати Іванові своє слово, щоб йому не було соромно за мене.
Взяла інтерв’ю Людмила ГУРЕНКО