ЯК НАМ «ОБЛАШТУВАТИ» РОСІЮ

У стосунках між Україною та Росією все йде до «холодної війни». Власне, вона вже розпочалась, і першим її гучним залпом став новорічний, увіч продиктований з Кремля, перегляд «Газпромом» цін на «блакитне паливо», обумовлених двосторонньою угодою тривалістю до 2009 року. Далі вибухнула «партизанщина» з російського боку у вигляді заборони на імпорт українського м’яса, молока та іншої продукції. Черговим ескалаційним етапом стали мовна «регіоналізація» українського Сходу та Півдня і події в Криму у зв’язку з військовим навчанням «Сі бриз», яке на котромусь там році проведення «раптом» стало таке немиле для тамтешнього аборигенно-російського елементу, хоч досі той елемент споглядав його відсторонено-байдуже.
Сьогодні для всіх є зрозумілою абсолютна невипадковість переліченого ланцюга подій, який безперечно матиме продовження. У цьому зв’язку, як і завжди в такому разі, постають два сакраментальні запитання: «Хто винен?» і «Що робити?» Спробуймо дати на них відповіді.
Почнемо з того, що Росія жодним порухом своєї імперської душі не підтримала Україну в її прагненні до державної незалежності та її утвердження. Упродовж усіх п’ятнадцяти останніх літ ідеологічною серцевиною політики Москви щодо Києва залишаються слова Бориса Єльцина часів його президентства: «Господа! Мы собрались здесь для того, чтобы решить, что нам делать с этой Украиной!» І в цьому — вся суть: у Кремлі ані на хвилину не припинялася титанічна робота під зовсім і ні для кого не секретним грифом «Что нам делать с этой Украиной».
Змістовим наповненням цієї роботи стала діяльність цілої армії урядовців, ідеологів, політиків, учених, різної масті «патріотів», об’єднаних у державні структури, парламентські комісії, комітети й підкомітети, всілякі науково-дослідницькі інститути, громадські організації, форуми, фонди, центри, «собранія» — несть їм числа!
Увесь цей інтелектуальний потенціал діє під надійним «дахом» російської влади і надзвичайно щедро фінансується з державного бюджету. Росія для захисту своїх національних інтересів грошей не шкодує. А Україна якраз і є її найбільшим національним інтересом. Отож немає нічого дивного в тому, що чим довше існує незалежна Україна, тим помітнішою стає присутність у ній усього російського. Експансія Москви стосується практично всіх сфер нашого суспільного буття — починаючи від мови та інформаційного простору аж до прямого втручання у діяльність органів влади (як приклад наведімо тут «свіжий» скандал навколо СБУ, про що писала українська преса).
Незаперечним є доконаний факт: Росія в Україні робить на свою користь у десятки разів більше, ніж Україна в Росії, де український інтерес є так само величезний. Але ми його бездарно змарновуємо й не використовуємо. Понад те: так і не намагаючись навчитися його використовувати, робимо все, аби втратити остаточно.
Яскравим підтвердженням цього є «російська карта» в руках теперішньої української влади. Головним козирем у руках команди Президента Віктора Ющенка було прагнення вивести Україну з-під впливу Москви, який за часів Кравчука й Кучми став колосальним, нестерпним  і просто загрозливим для подальшого існування нації. Рух на вивільнення з цупких обіймів «старшого брата» рано чи пізно мав хтось починати. І першим зробив крок на цьому шляху Віктор Ющенко — очевидно, усвідомивши, що завтра може бути пізно. Проте, як виявилось у контексті подальших подій, цей крок виявився приречений на неуспіх. Чому так сталося?
Тут варто зауважити одну посутню річ. Помаранчева команда усунула попередній режим на хвилі крайнього розчарування ним практично всього суспільства. Другим же визначальним складником перемоги Ющенка (і на цьому варто особливо наголосити) була величезна всенародна віра в нього й довіра, сподівання й очікування негайних перемін на краще. Сприятливих обставин для нового Президента назбиралося доволі. Єдиним чинником, який працював проти нього, був час. Якраз його Ющенко не мав геть, опинившись в умовах жахливого цейтноту, коли треба було, «відпрацьовуючи» небувалий вотум довіри, негайно робити колосальні перетворення, вичищати «Авгієві стайні» кравчукізму-кучмізму й воднораз навчатися цього архіскладнющого діла з метою уникнення помилок. Визнаймо нелукаво: такого іспиту молодий Президент не склав.
Помилки посипались одна за другою, зокрема й на зовнішньополітичному напрямку. Різка зміна вектора зі Сходу в бік Європи й далі за океан «розсердила» кремлівське керівництво, яке, може, й кусало б собі тихцем лікті на коротких руках від злості на некерований Київ, якби пообіч Дніпра не наросло масове розчарування дилетантськими кроками помаранчевої влади. Якраз воно й стало благодатним ґрунтом для нової хвилі московської експансії, розв’язало росіянам руки, які тонко відчули переміну в настроях українського суспільства, і отруйне зерно, кинуте в наш город із кремлівської жмені, негайно проросло чортополохом. Тепер, чинячи спротив політиці Москви, Ющенко вже не відчуває підтримки власного люду, в головах якого до всього ще не вивітрився колишній чад радянсько-імперської ідеології. Додаймо сюди відчутну присутність в Україні «п’ятої колони», невтомно підгодовуваної Кремлем, — і можна тільки поспівчувати українській владі в її кволих намаганнях стати на прю із «слоном» (скористаймось евфемізмом, який належить одному з колишніх наших Президентів).
Відтак маємо переконливий приклад класичної взаємозалежності успішності (чи неуспішності) внутрішньої та зовнішньої державної політики.
Але повернімося до того, чим і як «воює» проти нас Москва і що ми протиставляємо її діям. Найперше й найголовніше тут питання — чи має українська влада бодай у чернетці накреслену стратегію поведінки щодо північного сусіда. Хто насмілиться дати ствердну відповідь? Хіба викінчений рожевоокулярний оптиміст. Але навряд чи в нього виявиться бодай один серйозний аргумент. Якщо простежити всі оті етапи й етапчики нинішнього похолодання між Києвом і Москвою, то можна легко помітити одну закономірність: Україна щоразу опинялася в становищі, коли мала реагувати на той чи інший подразник з боку «стратегічного партнера». І жодного разу не було так, аби ми були готові до чергової кризи у «партнерських стосунках», діючи на випередження подій. Така практика свідчить лишень про одне: у нас назагал немає державної програми досліджень і (головне!) прогнозування ризиків у взаєминах бодай із тією ж Росією. Перевівши від неї стрілку наших зовнішньополітичних уподобань в інший бік, ми не ліквідовуємо проблеми двосторонніх стосунків, а тільки їх поглиблюємо. Ми або надто бідні, або нерозумно скупі, не витрачаючи ані копійки на утвердження й захист власних національних інтересів на території Російської Федерації, де проживає понад 5 мільйонів етнічних українців. Росія ж робить це, сказати б, із несамовитим азартом і воднораз прорахованою «щедрістю».
В Україні надто несистемний характер має діяльність наукових установ та малокількісних громадських організацій, які займаються проблемами російсько-українських взаємин. Їхній голос практично нечутний, їхній вплив на зовнішньополітичну поведінку державного керівництва нульовий. Наша влада стала загрозливо самодостатня, вона спирається виключно на прагматичний політикум, і в її системі не знаходиться місця для інтелектуалів. У цій площині ми безнадійно програємо росіянам. Коли вони вперше серйозно замислились, «что нам делать с этой Украиной», то Борис Єльцин зібрав півсотні московських академіків (!) і поставив перед ними завдання розробити щонайширший план протидії українській незалежності; сьогодні ми бачимо його надзвичайно результативне втілення. Що протиставили йому ми? Якісь благі наміри «рухатися в Європу», та й більш нічого.
Не вдаючись до багатьох деталей сьогоднішнього підвищеного вольтажу наших «братніх» взаємин із північним сусідом, спинімося на найголовнішому камені спотикання: Росія не бажає присутності НАТО на українських землях, бо це означає вихід Північно-Атлантичного блоку до її кордонів. Офіційний Київ запевняє Москву, що наш вступ до НАТО — це не позиція  проти Росії. Але як переконати в цьому росіян, якщо українська влада досі не змогла переконати власний народ у «вигідності» для нас такого вступу?
Очевидно, можна говорити про відчутний дисбаланс між бажаннями нашого державного керівництва та реальними умовами для їхнього втілення. І навпаки — про ігнорування реалій сучасного світоустрою та світопорядку на догоду певним амбіціям української політичної еліти, яка самозамкнулася у витвореній нею вежі із слонової кості, не помічаючи, як «слон» уже нетерпляче тупотить під вежею, готовий її повалити.
А тим часом ескалація «холодної війни» між сусідами, яким немає куди подітися один від одного, набуває загрозливого характеру. Уже є чимало її «жертв» — від виробників, які втратили ринки збуту продукції пообіч кордону, до обопільного продукування персон «non grata». Українська сторона має всі підстави ображатися на поведінку Москви — незмінно агресивну, часом віроломну, недружню, скажімо прямо — неприховано-імперську. Але бути іншою Росія не може: така її історична доля, суть і карма. Окрім того, бути саме такою й аж ніяк не іншою їй диктує сьогоднішній контекст світового устрою, де Україна спорадично й нервово шукає свого «місця під сонцем». Поки що, на жаль,  фортуна до нас неприхильна, однак припинити пошуки означало б самохіть закреслити перед собою будь-які історичні перспективи. То «хто винен» і «що робити»?
Народна мудрість застерігає: не спитавши броду — не лізь у воду. Ми ж, закипаючи благородним гнівом на Москву, яка упродовж віків залила нам чимало сала за шкіру (нехай хтось цю істину спробує заперечити!), вирішили «віддячити» їй за всі завдані кривди, але почали робити це поспіхом, гарячково, без належної підготовки і прогнозування наслідків. Добре відаючи, ЩО треба робити, ми, як азартний шахіст, або переплутали послідовність ходів, або неправильно вибрали темп. Усе треба робити вчасно.
Ось так і вийшло: історична правда — за нами, теперішні наміри наші — правильні й чисті. А здобутки на зовнішньополітичній арені — мінімальні. Що ж нам лишається? Набиратися мудрості, терпіння й усвідомлення того, що «Москва будувалась не одразу». Отож і могутній «новітній Київ» на карті світу постане не завтра. Але будуймо його разом, усією громадою — від школяра до Президента. Інакшої ради немає.

Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ