КУДИ ПОДІТИСЯ ВІЛ-ПОЗИТИВНОМУ?

На тлі такої, м’яко кажучи, нерадісної картини позитивна оцінка діяльності України в подоланні проблеми СНІДу, що прозвучала з вуст керівництва Міжнародного альянсу з ВІЛ/СНІДу в Москві на регіональній конференції з питань ВІЛ/СНІДу за участю понад 1500 делегатів з країн СНД, Балтії, Східної Європи та Центральної Азії (травень нинішнього року), викликає подив. Певно, організатори і учасники цього форуму за глянцевими обкладинками інформаційних видань, звітів не побачили буднів ВІЛ-позитивних та хворих на СНІД людей в нашій країні. А ці будні, без перебільшення, жахливі.
Адвокат (керівник юридичного відділу громадської організації «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІДом»), Тетяна Бордуніс поділилася з журналістами на засіданні Національного прес-клубу реформ сумними фактами зі своєї щоденної практики. До юридичного відділу цієї організації звертається багато ВІЛ-позитивних і хворих на СНІД людей з проханням захистити їхні права, які порушуються майже повсюдно. Найбільше нарікань на медиків, які часто відмовляються надавати допомогу безплатно, розголошують діагноз, вимагають плати за обстеження, ліки, особливо в сільській місцевості. Хоч закон про запобігання захворювання на синдром імунодефіциту (ст. 17) говорить, що хворим на СНІД та ВІЛ-позитивним людям незалежно від стадії хвороби всі ліки і лікування безкоштовні.
Тобто часто-густо не здійснюється належним чином медичний догляд за цими людьми. А на немедичний догляд (куди входять консультації про шляхи передачі вірусу, соціальні послуги, допомога в побуті, отриманні путівки на оздоровлення, в транспортуванні хворого до медичного закладу тощо) марно й сподіватися. Нині в Україні існує тільки наказ МОЗ № 284 від 24.07.2002 року «Про затвердження Концепції надання позалікарняної допомоги ВІЛ-інфікованим та здійснення догляду за хворими на СНІД», але й він не виконується.
На жаль, непоодинокі випадки, коли медики та інші особи, які мають доступ до інформації про хворих на СНІД і ВІЛ-позитивних, розголошують таємницю цього діагнозу, що має каратися законом. Однак правоохоронні органи крізь пальці дивляться на таке порушення закону з боку медичних працівників, а звичайну людину взагалі не можна притягти до відповідальності за розголошення нею чужої таємниці діагнозу.
Тетяна Бордуніс навела приклад, який приголомшив навіть її, бувалого адвоката. У березні нинішнього року вона принесла до прокуратури Новоград-Волинського району Житомирської області заяву від хворого на СНІД для порушення кримінальної справи проти медичного працівника, який розголосив таємницю діагнозу. Але там адвоката не прийняли і навіть не взяли заяву. Запропонували лише надіслати її поштою, і тоді вони вирішуватимуть, що робити.
Між тим, на долю інфікованої людини після розголошення її таємниці випадають нові тяжкі випробування. Таку людину роботодавець прагне будь-що звільнити з роботи, причому за власним бажанням, вимагаючи від «заразного» працівника відповідної заяви. Вдається й до погроз, шантажу. Мені запам’яталася вражаюча історія, яку розповіла адвокат Наталія Макерон на сторінках бюлетеня «Наша жизнь» № 2. Переповім її скорочено.
Під час навчальної практики в профтехучилищі вчитель-майстер пригостив свого учня «травкою». А потім ще і ще. Так хлопець призвичаївся до наркотиків. Під час служби в армії була невелика перерва, але після повернення хлопця додому все почалося знову, і він незабаром потрапив у систематичну залежність. Але, незважаючи на це, йому вдавалося працювати водієм. Він одружився, в сім’ї народилося двоє, на щастя, здорових хлопчиків. Дружина дуже страждала через чоловіка-наркомана. Згодом від горя та безвиході й сама почала вживати наркотики. Коли чоловік довідався про це, був шокований. Подружжя вирішило відмовитися від наркотиків заради дітей.
Однак невдовзі прийшла інша біда. Аналіз крові на ВІЛ-інфекцію в обох виявився позитивним. Подружжя з відчаю знову почало вживати наркотики. Лише смерть новонародженої хворої дівчинки змусила її батьків назавжди покінчити з наркоманією. На той час вони вже переїхали до іншого невеличкого міста, подалі від спокус, почали ходити до церкви.
Чоловік влаштувався на роботу до приватного підприємця. Але невдовзі цей підприємець ввічливо попросив його більше не виходити на роботу, не пояснюючи причини. Певно, до нього дійшла інформація про ВІЛ-статус подружжя, яка стала поширюватися після останніх пологів дружини.
Молодий чоловік знайшов іншу роботу в редакції місцевої газети. Та дуже швидко й сюди дійшли чутки про його діагноз. Головний редактор під загрозою звільнення повезла його здавати аналіз крові на ВІЛ. Коли він не надав своїй начальниці результат аналізу, вона його звільнила за нібито профнепридатність. Проте чоловік і не думав здаватися. Оскільки вже все містечко знало, що в нього ВІЛ, тому отримати нову роботу шансів не лишалося, він вирішив звернутися зі скаргою до прокуратури. Його поновили на роботі. Однак головний редактор не допускала його до автомобіля і навіть не дозволяла заходити в приміщення редакції (він сидів на ґанку весь робочий день), а за два місяці скоротила посаду водія.
Після скорочення чоловік звернувся до місцевого суду із заявою на виплату йому редакцією морального збитку в розмірі 30 тисяч гривень. З допомогою громадських організацій він виграв справу. Та це, на жаль, виняток. У більшості випадків інфіковані люди не хочуть «світитися», бояться псувати стосунки з медиками, від яких залежать (хоч саме вони здебільшого розголошують таємниці діагнозу), не довіряють правоохоронним органам і судам.
У принизливому становищі опиняються й ВІЛ-позитивні діти. Тетяна Бордуніс побувала на батьківських зборах однієї з провідних шкіл Києва. Батьки першокласників вимагали від адміністрації школи ізолювати від їхніх дітей ВІЛ-позитивну дівчинку, кудись її перевести. На знак протесту вони 10 днів не приводили своїх дітей до школи. Адвокат намагалася пояснити батькам, що в цієї дівчинки є законне право навчатися у звичайній школі, що цей вірус не передається побутовим шляхом. Але вони навіть не хотіли слухати. Соціальна служба змушена була перевести дівчинку в іншу школу.
Чимало людей з різних країн світу носять на грудях петельку з червоної стрічки (колір крові) як символ усвідомлення важливості проблеми ВІЛ/СНІДу. Цю петельку придумав художник Франк Мур у 1991 році. Вона ніби об’єднує тих, хто вимагає належної уваги від урядів, громадськості до біди, що загрожує людству. Адже жертвою цього підступного вірусу може стати будь-хто, а не лише представники так званих груп ризику (наркомани, повії, гомосексуалісти). За статистикою, 70 відсотків ВІЛ-позитивних людей інфіковані ін’єкційним шляхом.
Ставлення до ВІЛ-позитивних і хворих на СНІД людей має бути гуманним. Слід усім черпати інформацію про особливості цієї хвороби з наукових видань, публікацій, а не з пліток та переповідок невігласів. Не треба забувати про елементарну етику. Хтось хворіє, хтось належить до якоїсь релігійної секти або сповідує певні політичні погляди, але ці хтось залишаються людьми з усіма правами.