ЩО ЗАМОВЧУЄ ДЕПУТАТ

Нещодавно жителі Оболонського району Києва отримали від депутата Київської міської ради попереднього скликання Ігоря Вільдмана листа — своєрідний звіт перед виборцями за свою депутатську діяльність.

У ньому говориться:
«Вважаю своїм обов’язком подякувати всім, хто підтримав Народний блок Литвина, представником якого я був, на виборах депутатів до місцевих рад 26 березня 2006 року. Щиро вам вдячний за це!
Хочу нагадати, що за чотири роки депутатської діяльності в Київраді я постійно докладав максимум зусиль для виконання своїх обов’язків перед виборцями.
Я завжди намагався задовольнити всі ваші прохання… щодо організації поточних ремонтів житлових будинків та навчальних закладів, облаштування прибудинкових зон відпочинку, дитячих та спортивних майданчиків, надання матеріальної допомоги малозабезпеченим і незахищеним верствам населення.
Приємно усвідомлювати, що я також зробив внесок у справу вирішення численних соціально-побутових проблем, з якими ви звертались до мене на депутатських прийомах. Вибачте, якщо не зміг допомогти всім, хто цього потребував, оскільки через об’єктивні причини мої можливості також були обмежені.
Водночас повинен зазначити, що значна кількість жителів Оболоні проголосувала на виборах за інші політичні партії, і Народний блок Литвина не матиме своїх представників у Верховній Раді України наступного скликання, а також працюватиме обмеженим представницьким складом у Київській міській раді.
У зв’язку з цим змушений повідомити вам про призупинення реалізації цільових соціальних програм для мешканців Оболонського району міста Києва, які я здійснював як депутат Київради.
Вдячний за розуміння. З повагою…»
На перший погляд маємо діло з порядним депутатом, який вважає своїм обов’язком поінформувати виборців про свою минулу діяльність і воднораз повідомити, на що саме вони можуть сподіватися від місцевої влади нового скликання. Але пригадується відомий персонаж із комедії Г.Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик», який завжди дивився на речі з погляду «воно-то так, та тільки трішечки не так». Погляньмо таким поглядом і на лист пана Ігоря Вільдмана.
«Трішечки не так» полягає в тому, що автор послання замовчує одну вельми посутню інформацію. Депутатський корпус Київради минулого скликання обирався на мажоритарній основі у 90 виборчих округах. І кожному депутатові для роботи на своєму округові щорічно з бюджету міста виділялося 700 000 гривень. Така була хитренька система самозбереження столичної влади: сформований за рахунок платників податків солідний фонд (27 мільйонів гривень на рік!) використовувався депутатами для вирішення соціальних проблем тих же платників податків. Звісно, всі заслуги у вирішенні цих проблем приписувалися конкретному депутатові. От і виходило, що благодійники-обранці й дитячі та спортивні майданчики облаштовували, і під’їзди та дахи будинків ремонтували, й надавали матеріальну допомогу малозабезпеченим та упослідженим — одне слово, ночей не досипали та все про людей дбали.
Звісно, це добре вдається тому, чий депутатський мандат підкріплений солідною грошовою сумою із скарбниці територіальної громади. Та ось мажоритарна виборча система поступилася місцем пропорційній, за якою депутати обираються не від територіальних округів, а від політичних сил, і ніхто вже не «прив’язаний» до своїх виборців так безпосередньо, як раніше. Не стало округів — відпала потреба і в грошах для «роботи» на них. Партіям же виділяти гроші — і нелогічно, і безвідповідально: все одно що викидати їх на вітер. То й казати про все це треба прямо, без недомовок, не вдаючись до Езопової мови. А не так, як це робить новообраний за списком блоку Литвина депутат Київради пан Фельдман. За колишнє себе похвалив, на майбутнє — перестрахувався: мовляв, от ви, жителі Оболоні, проголосували переважно «за інші політичні партії», то тепер будете мати! Литвинівці з «МИ» не представлені в новому парламенті взагалі, у Київраді їхній представницький склад виявився «обмеженим» (чи не пригадується вам, шановні читачі, відомий жарт про «узкий круг ограниченных людей»?) — от і дообиралися до «призупинення реалізації цільових соціальних програм для мешканців Києва»! Будете надалі знати, за кого віддавати свої електоральні голоси!
Пан Вільдман, як бачимо, горбатого до стіни тулить і пришиває білими нитками. Ще й висловлює при цьому невідь на кого розраховану «вдячність за розуміння». Розуміння чого? Депутатської нещирості? Намагання в черговий раз ввести виборців в оману, в якій вони перебували за часів бурхливої діяльності депутатського корпусу Київради попереднього скликання, коли їх облагодіювали за їхні ж, взяті в них у вигляді податків гроші? Чи розуміння-«прозріння» у зв’язку з необранням до Верховної Ради блоку «МИ», внаслідок чого нібито перекрито кисень соціальним місцевим програмам?
Очевидно, йдеться не про розуміння, а радше про НЕРОЗУМІННЯ депутатом Вільдманом своєї місії у складі керівного органу місцевого самоврядування, якщо він таким дивним чином намагається виправдатися перед виборцями.
Утім, повторюю, пан Ігор Вільдман зробив хоч якусь спробу (нехай і незграбну) поспілкуватись із своїми колишніми виборцями й донести їм якусь «оперативну» інформацію. А скільки екс-депутатів Київради наслідували його приклад? Щось таких не дуже видно. І це налаштовує на думку про те, що з переходом від мажоритарщини до пропорційщини народні обранці ще більше віддаляться від виборців, а соціальна політика так і залишиться словами в партійних програмах. Електорат остаточно втратив змогу хоч якось контролювати тих, кому передав свої владні повноваження (а влада в Україні, згідно з її Конституцією, належить народові), адже жодного механізму такого контролю ніде й ніким не розроблено, не виписано й не ухвалено. Депутатський корпус можна хіба що поміняти, але аж на наступних виборах. А до того делеговані у владу житимуть своїм життям, а хто їх туди делегував — своїм. Це як у геометричній аксіомі про дві паралельні площини, які ніде не перетинаються.
Насамкінець — дещо з галузі фантазійної або, як нині модно казати, віртуальної. От якби взяти список депутатів усіх рад попереднього скликання й попросити кожного з них заповнити дві декларації про власні доходи і майновий стан. Першу — на час приходу в ту раду (чотири роки тому), і другу — на час складання своїх повноважень (березень 2006-го). Даю вам слово, ми знайшли б у текстах кожної пари декларацій дуже багато відмінностей! Яку грандіозну енциклопедію нашого благословенного сьогодення можна було б видати! То була б найграндіозніша книга буття України на початку ХХІ століття. Книга рекордів Гіннеса сама згоріла б від сорому за нікчемність і мізерність записаних у ній досягнень і дивовиж.
Отакий ми могутній і нездоланний народ!

Петро МАРШАЛЕЦЬ