Йдеться про становище української мови в Українській державі.
Зрозуміло, що ми, нині в Україні сущі, дістали цю прикру для нашої національної гордості спадщину у вигляді тотальної дискредитації рідного слова від часів попередніх – і радянських, і ще давніших, царських. Зрозуміло, тут не можна зарадити одним кавалерійським наскоком чи волюнтаристським одноразовим розрубуванням Гордієвого вузла. Але ж бодай щось треба робити для цієї нещасної, упослідженої, загнаної, зневаженої, спаплюженої і затюканої мови! Має ж бути в головах наших найвищих державних достойників бодай розуміння того, що над українською нацією доти нависатиме Дамоклів меч, доки у неї буде відібрано найперший і найголовніший показник її самоідентифікації – рідну мову! Отож коли наш Президент закликає нас «думати по-українськи» й воднораз всіляко уникає відповідальності за вирішення означеної проблеми – так і хочеться спитати в нього: «А якою мовою ви, шановний Вікторе Андрійовичу, пропонуєте нам думати по-українськи? Якщо навіть у закликові допускаєте грубу помилку у вигляді кальки з «языка», бо правильно казати «по-українському», а не «по-українськи».
Сучасний етап «історії хвороби» з назвою «мовна сліпота», яка вразила нашу рідну владу, пов’язаний з іменами двох перших Президентів – двох Леонідів. Як добре видно з висоти сьогодення, вони навіть не намагалися пройти який-небудь «курс лікування» чи «профілактики», оскільки геть не помічали на собі симптомів тієї хвороби. І найперше тому, що були абсолютно позбавлені почуття власної причетності до титульної нації країни, якою керували. Повна відсутність українського сентименту у їхніх душах на практиці обернулася тим, чим тільки й могла обернутися: антиукраїнською, антинародною політичною і державною діяльністю. Яка, зрештою, і привела їх до забуття народом іще за їхнього життя. Але весь фокус полягає в тому, що від українофобів Леоніда Макаровича та Леоніда Даниловича в цьому аспекті й не варто було багато чого очікувати. Хоча, звісно, за часів їхнього правління історичний темп на шляху відновлення прав дискримінованої мови було добряче втрачено.
Та ось уже півтора року маємо принципово нову владу (принаймні, так вона себе заідентифікувала з самого початку) в особі нового Президента, якого важко запідозрити в нелюбові до всього українського. Одначе парадокс якраз у тому, що саме нині стали можливі такі мовні виверти, яких не спостерігалося навіть у провальні для становлення нашої державності роки президентства Кравчука та чорне десятиліття режиму Кучми. Йдеться про послідовне виникнення на адміністративній карті України островів офіційного панування мови іншої держави.
На минулому тижні міська рада Севастополя практично одноголосно (68-ма депутатськими кнопками з 70-ти) проголосувала за надання російській мові у місті статусу регіональної. Згідно з цією ухвалою, державним установам, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам усіх форм власності запропоновано використовувати російську мову в обсягах, які забезпечують запити громадян міста. І її ж, мову російську, в Севастополі, на думку місцевого депутатського корпусу, необхідно охороняти й розвивати тими способами, що не суперечать розвиткові державної української мови.
Про якийсь розвиток державної мови в «городе русских моряков» навіть говорити не доводиться, але наразі опустимо цю тему задля продовження попередньої.
Дещо раніше мову сусідньої країни визнали «регіональною» також депутати Луганської обласної ради, а ще раніше аналогічне рішення ухвалили в Харкові, коли міським головою був іще пан Шумілкін – висуванець, до речі, не якоїсь там антидержавницької сили, а самої «Нашої України»!
Ось так, панове і браття, на місцевому рівні потроху, тихою повзучою сапою втілюється один із зловорожих пунктів ідейних засад декотрих політичних сил про так звану другу державну мову. Не вийшло у всеукраїнському масштабі – вживлено смертельні для державної мови метастази на регіональному рівні, і вони ширяться, не зустрічаючи анінайменшого осуду чи спротиву з боку центральної влади.
А хто ж у тій владі, окрім того найстаршого, котрий думає «по-українськи», має відповідним чином реагувати? Та хто ж… Бурят Єханурова на посаді Прем’єр-міністра. Молдаванин Кінах на посаді секретаря Ради Національної безпеки та оборони. Невже хтось іще сумнівається в їхній внутрішній настанові постійно втілювати в життя заклик Президента про національний характер думання? І невже у когось виникають ілюзії щодо повної індиферентності вищезгаданих чолових українських чиновників до якоїсь там проблеми якоїсь там державної мови, її повноправного функціонування в Українській державі та створенні для неї належних умов розвитку? Перефразовуючи безсмертного Кобзаря, так і хочеться сказати: «Від молдаванина до бурята… все благоденствує». І в цьому проміжку «від» і «до» українським національним сподіванням місця не знаходиться.
Кажуть: Київ – серце України. Загалом правильно кажуть. Але «не той тепер Київ-город, Дніпро-річка не та». І на посаді міського голови у престольному золотоверхому Києві опинився чоловік, який якось дивно балакає. У тому розумінні, що, збираючись на державну посаду, мови державної він вивчити «не удосужился» (та й мав він її глибоко на увазі упродовж усіх 54-х років свого безбідного життя в Україні!), а що закон зобов’язує її знати, то й намагається щось сказати нею, хоча виходить зовсім не смішний Штепселе-Тарапуньківський жахливий суржик. І знову ж таки – на Печерських владних пагорбах ніхто ані пари з уст! А що ганьба упала на весь Київ і киян, яким неймовірно соромно за свого безграмотного в мовному питанні мера, – ну то що ж, перекліпаємо, нам це не вперше.
Однак доки кліпатимемо, а столична міська рада візьме й ухвалить постанову про регіональний статус зручної для нового голови недержавної мови. А вже коли таке станеться в столиці, отоді близькі й далекі українські провінції зрозуміють це як команду для всієї соборної і суверенної, а не тільки для сепаратистів Харкова, Луганська або Севастополя.
Чи не цього так затято-мовчазно жде найвище державне керівництво? Адже в такому разі наболіла мовна проблема в Україні максимально наблизиться до такої своєї стадії, коли про неї можна буде сказати одним містким словом великого полегшення: «Розсмокталася!..» І не довелося докладати особливих зусиль.
Що залишається після цього додати? Хіба що одне.
Наше найвище державне керівництво твердо стоїть на позиції своєї відданості ідеалам демократії. А коли не стоїть, то всіляко рухається (чи вдає рух) у бік найвищих людських ціннностей, серед яких яскравою Говерлою вивищується право людини на… Та багато на що! Теоретично нам уже запропоновано такий устрій, за якого панує верховенство права над самим законом! І це добре, це правильно, бо так живе увесь цивілізований світ.
Але де ж на цьому неозорому правовому полі знайти той невеличкий клаптик життєвого простору, на якому кожен українець (а ними за останнім переписом населення назвалися понад 70 відсотків респондентів!) міг би безборонно зреалізувати власне право на рідну мову в рідній країні? Щоб не тільки думати по-українському, а й жити по-українському – у повному обсязі й значенні цього словосполучення. Та й навіть не словосполучення, а визначення, дефініції, способу існування гармонійної, розвиненої, вільної особистості – ЖИТИ ПО-УКРАЇНСЬКОМУ!
То якої ще влади треба нам для цього ждати?
І насамкінець. Не пригадую жодного високопосадовця ні за радянщини, ні в Україні вже незалежній, який не присягав би в любові до Тараса Шевченка. Присягають і теперішні. Ці, либонь, знають творчість Великого Кобзаря дещо краще, ніж два Леоніди з їхньою челяддю вкупі. А якщо знають, то мають пам’ятати Шевченків духовний заповіт, що стосується невмирущості української нації. Ця невмирущість – у рідному Слові, в мові:
…возвеличу
Малих отих рабів німих.
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…
Зрозуміло, що ми, нині в Україні сущі, дістали цю прикру для нашої національної гордості спадщину у вигляді тотальної дискредитації рідного слова від часів попередніх – і радянських, і ще давніших, царських. Зрозуміло, тут не можна зарадити одним кавалерійським наскоком чи волюнтаристським одноразовим розрубуванням Гордієвого вузла. Але ж бодай щось треба робити для цієї нещасної, упослідженої, загнаної, зневаженої, спаплюженої і затюканої мови! Має ж бути в головах наших найвищих державних достойників бодай розуміння того, що над українською нацією доти нависатиме Дамоклів меч, доки у неї буде відібрано найперший і найголовніший показник її самоідентифікації – рідну мову! Отож коли наш Президент закликає нас «думати по-українськи» й воднораз всіляко уникає відповідальності за вирішення означеної проблеми – так і хочеться спитати в нього: «А якою мовою ви, шановний Вікторе Андрійовичу, пропонуєте нам думати по-українськи? Якщо навіть у закликові допускаєте грубу помилку у вигляді кальки з «языка», бо правильно казати «по-українському», а не «по-українськи».
Сучасний етап «історії хвороби» з назвою «мовна сліпота», яка вразила нашу рідну владу, пов’язаний з іменами двох перших Президентів – двох Леонідів. Як добре видно з висоти сьогодення, вони навіть не намагалися пройти який-небудь «курс лікування» чи «профілактики», оскільки геть не помічали на собі симптомів тієї хвороби. І найперше тому, що були абсолютно позбавлені почуття власної причетності до титульної нації країни, якою керували. Повна відсутність українського сентименту у їхніх душах на практиці обернулася тим, чим тільки й могла обернутися: антиукраїнською, антинародною політичною і державною діяльністю. Яка, зрештою, і привела їх до забуття народом іще за їхнього життя. Але весь фокус полягає в тому, що від українофобів Леоніда Макаровича та Леоніда Даниловича в цьому аспекті й не варто було багато чого очікувати. Хоча, звісно, за часів їхнього правління історичний темп на шляху відновлення прав дискримінованої мови було добряче втрачено.
Та ось уже півтора року маємо принципово нову владу (принаймні, так вона себе заідентифікувала з самого початку) в особі нового Президента, якого важко запідозрити в нелюбові до всього українського. Одначе парадокс якраз у тому, що саме нині стали можливі такі мовні виверти, яких не спостерігалося навіть у провальні для становлення нашої державності роки президентства Кравчука та чорне десятиліття режиму Кучми. Йдеться про послідовне виникнення на адміністративній карті України островів офіційного панування мови іншої держави.
На минулому тижні міська рада Севастополя практично одноголосно (68-ма депутатськими кнопками з 70-ти) проголосувала за надання російській мові у місті статусу регіональної. Згідно з цією ухвалою, державним установам, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам усіх форм власності запропоновано використовувати російську мову в обсягах, які забезпечують запити громадян міста. І її ж, мову російську, в Севастополі, на думку місцевого депутатського корпусу, необхідно охороняти й розвивати тими способами, що не суперечать розвиткові державної української мови.
Про якийсь розвиток державної мови в «городе русских моряков» навіть говорити не доводиться, але наразі опустимо цю тему задля продовження попередньої.
Дещо раніше мову сусідньої країни визнали «регіональною» також депутати Луганської обласної ради, а ще раніше аналогічне рішення ухвалили в Харкові, коли міським головою був іще пан Шумілкін – висуванець, до речі, не якоїсь там антидержавницької сили, а самої «Нашої України»!
Ось так, панове і браття, на місцевому рівні потроху, тихою повзучою сапою втілюється один із зловорожих пунктів ідейних засад декотрих політичних сил про так звану другу державну мову. Не вийшло у всеукраїнському масштабі – вживлено смертельні для державної мови метастази на регіональному рівні, і вони ширяться, не зустрічаючи анінайменшого осуду чи спротиву з боку центральної влади.
А хто ж у тій владі, окрім того найстаршого, котрий думає «по-українськи», має відповідним чином реагувати? Та хто ж… Бурят Єханурова на посаді Прем’єр-міністра. Молдаванин Кінах на посаді секретаря Ради Національної безпеки та оборони. Невже хтось іще сумнівається в їхній внутрішній настанові постійно втілювати в життя заклик Президента про національний характер думання? І невже у когось виникають ілюзії щодо повної індиферентності вищезгаданих чолових українських чиновників до якоїсь там проблеми якоїсь там державної мови, її повноправного функціонування в Українській державі та створенні для неї належних умов розвитку? Перефразовуючи безсмертного Кобзаря, так і хочеться сказати: «Від молдаванина до бурята… все благоденствує». І в цьому проміжку «від» і «до» українським національним сподіванням місця не знаходиться.
Кажуть: Київ – серце України. Загалом правильно кажуть. Але «не той тепер Київ-город, Дніпро-річка не та». І на посаді міського голови у престольному золотоверхому Києві опинився чоловік, який якось дивно балакає. У тому розумінні, що, збираючись на державну посаду, мови державної він вивчити «не удосужился» (та й мав він її глибоко на увазі упродовж усіх 54-х років свого безбідного життя в Україні!), а що закон зобов’язує її знати, то й намагається щось сказати нею, хоча виходить зовсім не смішний Штепселе-Тарапуньківський жахливий суржик. І знову ж таки – на Печерських владних пагорбах ніхто ані пари з уст! А що ганьба упала на весь Київ і киян, яким неймовірно соромно за свого безграмотного в мовному питанні мера, – ну то що ж, перекліпаємо, нам це не вперше.
Однак доки кліпатимемо, а столична міська рада візьме й ухвалить постанову про регіональний статус зручної для нового голови недержавної мови. А вже коли таке станеться в столиці, отоді близькі й далекі українські провінції зрозуміють це як команду для всієї соборної і суверенної, а не тільки для сепаратистів Харкова, Луганська або Севастополя.
Чи не цього так затято-мовчазно жде найвище державне керівництво? Адже в такому разі наболіла мовна проблема в Україні максимально наблизиться до такої своєї стадії, коли про неї можна буде сказати одним містким словом великого полегшення: «Розсмокталася!..» І не довелося докладати особливих зусиль.
Що залишається після цього додати? Хіба що одне.
Наше найвище державне керівництво твердо стоїть на позиції своєї відданості ідеалам демократії. А коли не стоїть, то всіляко рухається (чи вдає рух) у бік найвищих людських ціннностей, серед яких яскравою Говерлою вивищується право людини на… Та багато на що! Теоретично нам уже запропоновано такий устрій, за якого панує верховенство права над самим законом! І це добре, це правильно, бо так живе увесь цивілізований світ.
Але де ж на цьому неозорому правовому полі знайти той невеличкий клаптик життєвого простору, на якому кожен українець (а ними за останнім переписом населення назвалися понад 70 відсотків респондентів!) міг би безборонно зреалізувати власне право на рідну мову в рідній країні? Щоб не тільки думати по-українському, а й жити по-українському – у повному обсязі й значенні цього словосполучення. Та й навіть не словосполучення, а визначення, дефініції, способу існування гармонійної, розвиненої, вільної особистості – ЖИТИ ПО-УКРАЇНСЬКОМУ!
То якої ще влади треба нам для цього ждати?
І насамкінець. Не пригадую жодного високопосадовця ні за радянщини, ні в Україні вже незалежній, який не присягав би в любові до Тараса Шевченка. Присягають і теперішні. Ці, либонь, знають творчість Великого Кобзаря дещо краще, ніж два Леоніди з їхньою челяддю вкупі. А якщо знають, то мають пам’ятати Шевченків духовний заповіт, що стосується невмирущості української нації. Ця невмирущість – у рідному Слові, в мові:
…возвеличу
Малих отих рабів німих.
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…
А тепер дозволю собі запитання хоч би й до самого Президента: на сторожі чиїх інтересів за мовчазного невтручання найвищої державної влади в Україні ставиться неукраїнське слово?
Віктор ГОРІСЛАВЕЦЬ