ПОЧУТИ КРИК БЛИЖНЬОГО

Польські майстри привезли до України найкращі зі своїх останніх робіт, які відзначені різноманітними нагородами на найпрестижніших польських і міжнародних фестивалях. Основною метою цього мистецького заходу було показати нові обличчя польського художнього і документального кіно. Українські глядачі мали змогу подивитися п’ять художніх («Мій Никифор», режисер Кшиштоф Краузе, Польща, 2004; «Persona non grata», сценарист і режисер Кшиштоф Зануссі, Польща, Італія, Росія, 2005; «Варшава», режисер Даріуш Гаєвські, Польща, 2003; «Весілля», сценарист та режисер Войчєх Смажовскі, Польща, 2004 та «Голосніше за бомби», режисер Пшемислав Войцешек, Катажина Маєвска, Польща, 2001) і три документальних стрічки («Почуйте мій крик», Польща, 1991 і «Стан невагомості», Польща, 1994 Мачєя Дригаса та «Шизофренія», Польща, 2001 сценариста і режисера Віти Желякевічюте).
Серед художніх фільмів пощастило подивитися стрічку «Мій Никифор». На П’ятдесятому Міжнародному тижні кіно (SEMINSI), який щороку відбувається у Вальядоліді, приз за «Кращу жіночу роль» отримала вісімдесятип’ятирічна Крістіна Фельдман, яка блискуче виконала роль Никифора. Можливо, вирішальну роль, нехай навіть і на підсвідомості, зіграв той факт, що пані Крістіна народилася у Львові 1920 року, де й закінчила студію драматичного мистецтва. А згодом стала відомою не лише на театральному кону, а й в кіно і на телебаченні.
У фільмі подаються події останніх восьми років життя «дрібного і миршавого, майже глухонімого нужденного жебрака, неписьменного і зацькованого волоцюги» Никифора з Криниці. Справжнє ім’я маляра-примітивіста Єпіфаній, який народився на Лемківщині у Криниці 21 травня 1895 року. Він був позашлюбною дитиною Євдокії Дровняк. Односельці звали митця Никифором або по-народному — Нетифором. І хоча хлопець залишився сиротою, він умів спілкуватися зі світом своїми роботами. У фільмі наголошується на тому, що саме зустріч із художником Маріаном Влосінським (Роман Ганцарчик) стала вирішальною у подальшій долі митця. Маріан спочатку ігнорує Никифора, намагаючись спекатися його. Але згодом неповторний Никифор стає часткою його самого, і Маріан до останнього подиху великого Митця залишався поруч із ним. Через сім років, як стверджується у фільмі, у престижній варшавській галереї «Захента» відбувається перша ретроспективна виставка робіт Никифора, яка «стає днем його великого тріумфу». Подібні факти потребують певного уточнення.
По-перше, слід згадати, що своє слово про великого Майстра примітивного мистецтва сказали багато малярів і критиків мистецтва, серед яких Єжи Вольф, Ігнаци Вітц, Анджей Банах, Ото Бігалі-Мерін, Ян Ломницький, Вадим Лесич, Володимир Вітрун, Іван Красовський та інші. Саме від них ми дізнаємося, що Никифор почав формуватися як маляр з 1915 року. І лише через 15 років покупці належно оцінили його роботи.
По-друге, після смерті матері у митця з’явилися опікуни, від яких, як показано у фільмі, він намагався втекти. Його цікавив саме Маріан, у майстерні якого він нахабно оселяється.
По-третє, різні джерела вказують на те, що на початку 1960-их років, коли митець уже мав достойне житло та прибутки, ним опікувався уряд. У фільмі ж все починається від жертовного опікування Маріаном Никифора, якщо вважати за достойне житло майстерню молодого художника.
Далі. Ще на початку 1930-их років завдяки українському живописцю Роману Турину, який почав колекціонувати і популяризувати його твори, світ дізнався про Майстра. А ще 1938-го Асоціація незалежних українських мистців улаштувала виставку малярів-самоуків України, де було представлено 105 робіт Никифора. 1949-го року після Варшавської виставки Майстра, Спілка польських мистців-пластиків нагородила його почесним званням. А на Міжнародній виставці творчості глухонімих, що відбулася у Римі 1957 року, за п’ять малюнків він отримав срібну медаль — як «найліпший маляр у ділянці самородного малярства за сповнене ніжної поезії мистецтво». Близько вісімдесяти разів виставлялися роботи маляра у всьому світі. Найвизначнішими були виставки «Наївний образ світу» та «Світ наївних». То як же було насправді? Ці факти чомусь залишаються у фільмі далеко поза кадром.
Помер Никифор 10 жовтня 1968 року в санаторії міста Фолюш (Польща) від сухот.
«Небо — це верхня партія образу», — зазначає Вадим Лесич. Та у фільмі все ж таки більше домінують шикарні розлогі лемківські лісові пейзажі.
Фільм ненав’язливо, але виразно побудований на тлі реальних подій, що розгорталися у радянській Лемківщині і Польщі. Адже митець Маріан із усіх сил прагне переїхати до Варшави з родиною, хоча й там художників — хоч греблю гати.
На екрані часто з’являється образ Никифора з «жебрачими листами», які він виставляє для продажу, або як він, невтомно працюючи, «їсть» фарби.
Надзвичайно виразними і зворушливими є кадри, де великим планом вихоплює оператор обличчя Никифора — сумне, беззахисне, проте величне у своїй простоті у сприйнятті світу. Образ Никифора — втілення цілісної особистості. Саме особистості, незважаючи на те, що його висміювали діти і зневажали дорослі. Недарма Никифор часто малював себе поруч із святими, адже вважав і себе творцем прекрасного. Польський критик мистецтва Ігнаци Вітц писав, що «Никифор залишився назавжди у сфері дитинства».
Також Польський інститут у Києві при підтримці Інституту Адама Міцкевича у Варшаві в рамках «Днів польського кіно» та п’ятого Київського Міжнародного фестивалю документальних фільмів «Кінолітопис-2006» представив цикл «Майстри польської документалістики».
У фільмі «Почуйте мій крик» розповідається про події, що відбулися 8 вересня 1968 року на Стадіоні десятиріччя під час Свята обжинків у присутності 100 тисяч глядачів. На знак протесту «проти тиранії брехні, що опанувала світ», п’ятдесятирічний Ришард Сівець із Перемишля рішуче і невідворотно вирішив підпалити себе, про що повідомив згодом дружину. Без батька тоді залишилося п’ятеро дітей, а публіка на трибунах, артисти, які виступали, і журналісти, які вели репортаж зі свята, обійшли увагою цей мужній вчинок Людини…
Інтерв’ю з рідними і знайомими, речі сміливця, жахливий острах у очах очевидців… Лише останні сім секунд фільму несамовито волають, зафіксувавши цю трагічну подію… Після перегляду стрічки глядача охоплює шок. І вже страшним видається навіть не сам акт самоспалення, адже, як відомо, буддійські ченці, про яких теж ідеться у фільмі, протестуючи таким чином, зараховуються до святих… Головною залишається незбагненна думка — людина терпіла такі муки, а щось хіба змінилося у світі? Виходить, людина на землі — ніщо? А Ян Гус, а Ян Полах?.. Одразу пригадується ще одна подія, яка трапилася 22 січня 1978 року на Чернечій горі. Усього десять років розділяли героїв Ришарда Сівця і Олексу Гірника… Скільки ще буде їх, готових сміливо взяти гріх на душу, щоб зачепити своїм палаючим серцем людство, яке давно вже не гидує продавати свою душу за папірець чи дзвінку монету, або гидку дешеву славу???
«Стан невагомості» — це фільм-дослідження, де розкриваються таємниці природи людини. Ідея заволодіти Космосом не нова, але скільки безневинних жертв потребує людський егоїзм і жага до всезнання! Якщо людина не в змозі навести лад у своїй родині, країні, то навіщо ж нахабно пертися туди, де її ніхто не чекає, де вона, окрім шкоди, нічого не здатна здійснити? Розмови з відомими радянськими космонавтами Г. Титовим, Г. Гречком, В. Зебровим, В. Соловйовим, А. Лавєйкіним, В. Поляковим, а також з конструктором ракет професором К. Феоктистовим, піонером космічної медицини, професором О. Газеко, професором А. Григор’євим та вдовою космонавта Вірою Пацаєвою приводять до страшних висновків.
На які фізичні, а часто психічні жертви йшли віддані батьківщині космонавти-дослідники, які потім залишалися викинутими, як непотріб, за борт суспільного піклування…
У фільмі-колапсі «Шизофренія» йдеться про дисидентів, яких примусово лікували. Діагноз — безсимптоматична шизофренія. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Варто лише назвати два факти-репліки: людина, яка мислить інакше, — вже апріорі неповноцінна; більшість психіатрів, які працювали з так званими «хворими», і досі вважають, що їхні уявні «пацієнти» потребували серйозного лікування…
Після перегляду цих стрічок задумуєшся, а чи не справді все те, що відбувається навкруги, є жахливим тривалим сном? А ми усі — хіба люди? Невже нам пощастить коли-небудь прокинутися? А як хочеться!!! 

Людмила ГУРЕНКО