ОСТАННІЙ БІЙ НЕСТОРА МАХНА

У серпні 1921 року Махно на чолі невеличкого загону з 77 бійців із боями відірвався від червоної кінноти, що його переслідувала, і пішов у Румунію. Тут його роззброїли й інтернували (радянська влада застосовувала всі дипломатичні можливості, аби змусити румунів видати Батька). Доля суттєво підкосила його здоров’я: десять років в’язниці, одинадцять замахів, тринадцять рубаних і вогнепальних ран, контузія і перебита нога давалися взнаки. Та Нестор Іванович не здавався. В нього з’явився новий грандіозний задум — підняти повстання у сусідній Галичині проти Польщі, яка її окупувала, а після перемоги кинути війська на звільнення України від більшовиків. Румуни організовують Махнові втечу, і він опиняється в Західній Україні.
Та, на превеликий жаль, цим задумам не судилося бути здійсненими. Польський уряд не без допомоги більшовицьких спецслужб був повідомлений про наміри Батька. 2 серпня 1922 року його було заарештовано армійською розвідкою — дефензивою, і кинуто до сумно відомої в’язниці Мокотов, де свого часу відбував покарання Ф. Дзержинський. В ув’язненні у Махна поновилися сухоти. Тут же влітку народилася донька, яку назвали Оленою.
Арешт і висунене йому звинувачення у «державній зраді» викликали обурення у однодумців-анархістів по всьому світі: болгарські анархісти пригрозили підірвати всі посольства Польщі, якщо Нестора Івановича не буде звільнено, патріарх французького соціалізму Севастіан Фор підняв кампанію за звільнення Батька у Франції, Рудольф Рокер, Емма Гольдман та Олександр Беркман у Німеччині, Казимир Теслар у Польщі... Піддаючись міжнародному тискові 27 листопада 1923 року поляки випускають Н. Махна під поліційний нагляд, дозволяючи оселитися у Данцигу (нині Гданськ), який мав статус вільного міста, доки не вирішиться справа з його громадянством. Але тут на Махна чекала нова чекістська пастка.
Розвідувальне управління ДПУ на чолі з головою польської секції Комінтерну Уншліхтом розробило спецоперацію з метою схопити Махна живцем і доправити до Москви, де на Батька чекав показовий судовий процес і холодна цівка у потилицю. Радянські агенти вистежили, підступно схопили Нестора і намагалися вивезти його до посольства СРСР у Берліні. Та дорогою Махно вирвався з лабет чекістів. На ходу вистрибнув з машини, яка його перевозила, і здався німецькій поліції.
У німців також знайшлися претензії до Батька — за погроми німецьких колоністів в Україні. Знову камера — цього разу берлінської в’язниці зі ще суворішим режимом. З листопада 1924 по квітень 1925 року Махно марно чекав на легалізацію у Німеччині, пережив важку голодну зиму і, плюнувши на все, нелегально перейшов кордон із Францією. Переїздить до Парижа, де на той час вже перебували його дружина Галина з донькою Оленою. Під прізвищем Міхненко оселяється попервах у російських друзів у Сен-Клу, потім два місяці живе у Жоржа Фріке у Роменвілі, доки французький анархіст Фукс не знайшов їм невеличку бідно умебльовану квартирку у будинку під № 18 на вулиці Жаррі у приміському кварталі Венсент, поблизу Венсентського лісу, куди родина Махна переїхала 21 червня 1926 року. Тут же він дістав першу роботу — помічника майстра у ливарному цеху, розташованому у будинку під № 6 на тій же вулиці Жаррі.
Судячи з того, яким Н. Махна зустрів у Парижі письменник Л. Нікулін, навряд чи можна вірити у розповсюджувані більшовицькими провокаторами вигадки про нібито величезні статки отамана: «...Все на ньому виглядало, як на занедбаному в Парижі білому емігрантові: сірий вицвілий костюм-трійка з універсального магазина, вишнево-червона краватка, пальто-дощовик з пропотілим коміром і пом’ятий фетровий капелюх. Він був підстрижений «їжачком». Глибокий шрам розрізав обличчя справа від рота до вуха.  Трохи кульгав, часом з осторогою озирався навколо. Говорив теноровим співучим голосом. Так само, як і 1923 року, мріяв повернутися на батьківщину».
У Франції матеріальне становище родини Махна справді було украй важким. Це надзвичайно пригнічувало, особливо коли згадати, що жила родина Нестора Івановича у дуже заможному, розбещеному, перенасиченому грішми Парижі! Крім написання низки статей до анархістських емігрантських часописів і мемуарів, аби хоч якось зводити кінці з кінцями, Махнові доводилося підробляти у друкарні, теслею на одній з кіностудій, токарем на заводі «Рено» тощо.  Йому допомагав Фонд підтримки Н. Махна, заснований коханкою П. Кропоткіна, професором Сорбонського університету Марією Корн-Гольдеміт.
Майбутня секретар-машиністка Н. Махна Іда Метт, зустрівши Батька восени 1925 року, такими словами згадує про нього: «Враження на мене він справив зовсім протилежне образові, створеному у моїй уяві: це був чоловік невеликого зросту, худої статури, повз якого можна було пройти, не звернувши ніякої уваги».
Нестор був романтичною натурою. Якось у розмові з Ідою Метт Махно вилив їй свою душу — розповів про свою нездійсненну мрію: «...Молодий Міхненко повертається у рідне Гуляй-Поле, береться за обробку землі, веде розмірене спокійне життя, одружується на молодій односельчанці. У нього є добрий кінь із добрим обладунком. Під вечір повертається з дружиною з ярмарку, куди вони їздили продавати свій урожай. Тепер везуть подарунки, куплені у місті... Він був настільки захоплений розповіддю, що зовсім забув, що перебуває не в Гуляй-Полі, а в Парижі, що не було у нього ні землі, ні хати, ні молодої дружини».
Насправді з подружнім життям також не клеїлося — дружина Галина Кузьменко важко працювала то домогосподаркою, то кухаркою, то на взуттєвій фабриці, дорікала Махнові своїм становищем, напевне вважаючи себе гідною іншої долі. Для неї Махно перевтілився з грізного отамана на звичайного чоловіка-невдаху, який ніяк не поривав зі своїм минулим, борсався у плетиві емігрантських інтриг, писав статті з проблематики анархізму у контексті сучасних йому світових подій і ніяк не міг облаштуватися на чужині, аби забезпечити родину. Дедалі вони ставали все більше чужими один одному морально, а може, й фізично. Насправді у ці роки він фактично вже не жив із дружиною, точніше — знову не жив, бо вони кілька разів сходилися і знову розходилися. Іда Метт, яка багато спілкувалася і працювала з Махном, у своїх спогадах детально описує непрості стосунки Махна з дружиною.
Упродовж 1926-1927 років Галина Кузьменко подавала клопотання до радянського посольства, аби їй дозволили повернутися в Росію, але Москва відхилила її прохання. Врешті-решт дружина не витримала і пішла від Махна до його старого друга — анархіста В. Воліна (Ейхенбаума). Зрада друга, з яким Нестор Іванович разом сидів у царській в’язниці, була для Махна важким ударом. З горя він заприятелював з колишнім ворогом — білогвардійським офіцером Карабанем, разом з яким вони топили горе чужини у чарці.
Зі смертю доброчинниці Марії Корн-Гольдеміт фонд допомоги Махна вичерпався і Батько зовсім опустився. Його життя було злиденним — без родини, без роботи, у чужій країні, навіть мови, якої він не знав та навіть більше — принципово не хотів учити. У розмовах він категорично стверджував, що вивчить французьку лише після того, як «жабоїди» засвоять «рідну мову».
Головною причиною нестатків було погане здоров’я: Махна допікали хронічні хвороби, тому важко працювати він не міг. Мав таку важку форму туберкульозу, що родина була змушена переїхати на іншу квартиру. Бойові рани теж не давали спокою: уламки розривної кулі «дум-дум» лишилися у кістці правої ноги, рана гноїлася, він неймовірно страждав, не міг стояти, а під час ходи дуже кульгав. 1928 року Батькові зробили операцію, але вона була невдалою, і лише впертість урятувала його від ампутації. Та й у такій ситуації він був відданим світлій ідеї анархії — ідеї вільної Особистості, не пригніченої державою.
1925 року разом із теоретиком анархізму Петром Аршиновим Махно реалізовує їхній давній задум, який народився ще під час ув’язнення у Бутирській тюрмі — засновує російськомовний теоретичний анархо-комуністичний журнал «Дело труда». Видавали його за пожертви і власний кошт — самі недоїдали, але викроювали копійки на потрібну справу. Незважаючи на важкі муки, протягом 1926-1929 років майже у кожному номері Махно публікує свої статті, деякі з них виходять у французькому перекладі на сторінках газети «Ле Лібертер». Спільно з Аршиновим вони виробляють Платформу анархістського руху, в якій підсумовується участь анархізму в російській революції 1917-1921 років і закладаються підвалини для його розвитку. Писав Махно і для анархістського журналу «Пробудження», який виходив у США.
Один заможний анархіст-нелегал зобов’язався виплачувати Несторові невелику пенсію, аби той написав свої мемуари. Нестор взявся до роботи, і 1927 року з’явився перший том. 1929 року він закінчив два наступні томи, але через брак грошей вони побачили світ лише після смерті автора.
Невдовзі ще один важкий удар — побратим П. Аршинов не витримав злиднів еміграції і під гарантії свого колишнього співкамерника С. Орджонікідзе покаявся перед радянською владою та попросив дозволу повернутися на Батьківщину. Йому не відмовили... Аби через три роки розстріляти.
Враховуючи злиденне існування Батька Махна, французькі товариші 1929 року розпочали збір коштів на підтримку революціонера. Та цієї ініціативи вистачило лише на рік. І знову гнітюче самотнє напівголодне існування у будинку № 146 по вулиці Дідро у Венсенні. 1931 року іспанські анархісти кликали його очолити партизанську війну на півночі Іспанії. Та Батько вже нездужав.
Про цей, напевне, найважчий період у житті Махна розповідає ще один сучасник: «...Я побачив Батька в його брудній, запльованій конурі... Важко уявити собі більш жалюгідну людину: малий на зріст, худий, зі скуйовдженим довгим волоссям, гнилими зубами і безперервним кашлем... Із сумом він розповів, що після тривалих пошуків роботи він нарешті влаштувався оформлювачем на кіностудію, але там не оцінили його художніх талантів і він був змушений заробляти на життя плетенням постолів, які французи звали «домашніми капцями з соломи». — Немає грошей... Були б гроші, ми б таке заварили! — скаржився Батько. — Мене іспанці кличуть, анархісти, повстання у них зробити, а у мене грошей немає, щоб доїхать до Барселони!» Та що там на квиток — деякі листи Махна так і лишилися не відправленими, бо Батько не мав грошей навіть на поштову марку! Часто від допомоги він відмовлявся — козацька гордість не дозволяла.
Однак і в цей час Махно не лишався осторонь боротьби. У лютому 1934 року у Парижі вибухнув страйк, який переріс у повстання проти буржуазного режиму.
До площі Конкорд потягнулися колишні ветерани Першої світової з орденами на грудях. Вони прорвали кордони поліції і рушили до президентського палацу. Влада наказала розстріляти повсталих. Вулиці перетворилися на поле бою... 12 лютого профспілки Франції оголосили загальний страйк. У перших лавах анархістів Парижа під гаслом «Свобода або Смерть!» ішов Нестор Махно. Це був його останній публічний виступ…
Через хронічне недоїдання його догризав туберкульоз. 16 березня 1934 року Махно був госпіталізований у туберкульозний корпус лікарні Тенон. У червні Батька оперували, але було запізно. У ніч з 24 на 25 липня він заснув вічним сном...
...Цвинтар Пер Ляшез розташований у двадцятому окрузі французької столиці.  Дістатися до нього легко з будь-якого місця Парижа, проїхавши підземкою до однойменної станції метро. Тут спочивають багато видатних особистостей: композитор Фредерік Шопен, письменники Оноре де Бальзак, Альфред де Мюссе, археолог, першовідкривач Трої Жан-Франсуа Шампольйон, художник Ежен Делакруа, маршал кавалерії наполеонівської армії Йоахим Мюрат, зірка кіно Ів Монтан, рок-зірка Джимі Моррісон та багато інших.
Крокую тихими алеями. Десь тут похований і Нестор Іванович. У путівнику — ані слова. Запитую в адміністрації, де саме шукати Махна. Натиснувши кілька клавіш комп’ютера, працівник — чорношкірий француз — спрямовує мене до колумбарію.
Після смерті Батько Махно був кремований. Земля на цвинтарі коштує недешево, а родина і соратники-анархісти не мали змоги сплачувати оренду.  Тож поховали небіжчика у стіні колумбарія — під номером 6686, — поруч із могилами вісімнадцяти паризьких комунарів.
Професор Олександр Скирда, що мешкає в Парижі і все своє життя присвятив дослідженню життя і боротьби Нестора Махна, розповів мені, що оренда ніші, де похований Батько, невдовзі вичерпується, і досі ніхто не цікавився, аби продовжити термін, сплативши відповідну суму. Кошти потрібні зовсім невеликі — дехто з сучасних нуворишів за ніч просаджує у шинках більше. Та чи є кому нині діло до пам’яті про того, хто власною шаблею викарбував своє ім’я в історії?
А може, таки знайдуться сміливці, які повернуть прах Батька Махна на Батьківщину?.. 

Олесь ЯНЧУК
Одеса-Париж, сайт «Братство»