ЛЮДИ БАЧАТЬ, НА КОМУ ШАПКА ГОРИТЬ...

Міський голова Кременчука Микола Глухов (нещодавно, до речі, обраний земляками на третій термін) якось назвав рідне місто робітничим мозолем на долоні України. Так воно, власне, і є. Тут — десятки великих і малих підприємств, більшість яких, ясна річ, на сьогодні приватизована. Проте декому, мабуть, не до вподоби, що саме він (чи вони?) не встигли на ярмарок, а тільки на розбирання шапок. Тож і влаштовуються брудні підкилимні війни. З розрахованим на підтримку влади втручанням правоохоронців, виходом у пресу, екрани телебачення. Ці війни набувають нерідко кримінального забарвлення.

Однією із жертв «антихристового походу» став Сергій Гамза, якого знають у Кременчуці як серйозного підприємця, котрий буквально на звалищах, що зосталися після колишніх заводів, створює робочі місця. Дає людям можливість працювати й нормально жити. Але тим, хто зазіхає на чуже, це якраз і не подобається. Вони ладні зітерти людину на порох, аби зірвати свій омріяний куш. 


ГАМЗА НЕ БАНКРУТИТЬ, А ВІДРОДЖУЄ В РІДНОМУ МІСТІ ЗАВОДИ 

Коли демократії і гласності через край, мов вина у келиху, то від того можна сп’яніти, а то й зовсім захлинутися. Надто тоді, коли за «вино» щедро заплачено.
У багатьох наших ЗМІ, на жаль, людину можуть обізвати мафіозі, кримінальним вожаком тощо, навіть не зазирнувши у святці, не надавши звинуваченому слова. Хоча це не тільки безсовісно і недемократично, а й незаконно.
Всього цього телегазетного шоу, а точніше бруду, скуштував на власній шкурі С.І. Гамза.
— В одній шановній газеті мене охрестили «вбивцею заводів», — розводить руками Сергій Іванович. — Либонь, маючи на увазі завод з виробництва силікатної цегли, а також тутешній завод залізобетонних шпал. Обидва ці, прямо скажу, «вбиті» підприємства ТОВ «Україна Промресурс», котре я очолюю, купило на аукціоні. Перше підприємство працює, друге — запускаємо днями. Підняли ми їх, що називається, з руїн і попелу, де навіть казковий птах Фенікс навряд чи зміг би відродитися. Не вірите? То поїдьте запитайте у людей...
Справді, на цегельні кипить (саме це слово найбільше відповідає дійсному стану речей) робота. Білу, мов той сніг, що раптом випав у квітні, цеглу вантажать на транспорт і відправляють замовникам. Гаряче і в цехах, над котельнею в’ється димок. Марія Захарченко працює тут 35 років. Вона не лише ветеран, а й свого роду Берегиня підприємства.
— Спочатку нас купили, аби тільки пограбувати добро, — згадує Марія Миколаївна. — Через кілька місяців борг по зарплаті стрибнув до мільйона гривень. Робітників ледь не в шию виштовхали за ворота. Якось серед ночі мені зателефонував охоронець: «Миколаївно, рятуйте! Заводську трубу звалюють...» Хотіли вивезти й продати все обладнання. Весь метал. З допомогою мерії ледь відбилися. А цеглою як торгували? Колишній власник заводу продавав її фірмі, котру очолює дружина, по 140 гривень за тисячу штук, а та збувала по 250-350 гривень. Робітникам з того навару — дуля з маком. Якщо це бізнес, то нехай би він горів синім полум’ям! Підняв нас з колін Гамза. Пам’ятаю, ходили ми з ним мертвими цехами і Сергій Іванович все мене заспокоював: «Не журіться, Миколаївно! Зробимо з заводу лялечку».
І підприємство запрацювало. Видає в місяць по 1,7 мільйона штук цегли. Працює тут 114 чоловік. Це — лише перша зміна. Згодом має з’явитися й друга, аби вийти на проектну потужність. Люди одержують добру зарплатню, задоволені. Ось вам і «вбивця заводів», котрий зумисне доводить їх до банкрутства. Правду кажуть: не вір словам, вір — очам і власним вухам.
— Наші чоловіки почали посміхатися, — чи то жартома, чи то всерйоз повідомляє Марія Миколаївна. — А то ж тільки цигарки кадили від безробіття та матюки гнули...
Того ж дня ми завітали і до Кременчуцького заводу залізобетонних шпал, котрий Гамза буцімто зумисне доводить до руйнації, аби згодом розкурочити й продати. Автори подібних «сочінєній» на ім’я Президента, міністра МВС навіть не підозрюють, що вони шиються в дурні, намагаючись пустити державним діячам в очі дим. Бо, скажіть на милість, нащо різати курку, яка несе золоті яйця?
Віктор ВОДЯНИК, директор заводу:
— Три роки поспіль це підприємство безсоромно грабували. Сьогодні ж ми, об’їздивши Білорусь, Молдову та інші країни у пошуках обладнання, виклавши добрячі кошти, пускаємо до ладу дві лінії з виробництва шпал. Приймаємо на роботу понад 200 чоловік. А до кінця року кількість робочих місць сягне за 400. Представники Укрзалізниці, котра зробила нам замовлення на продукцію, відвідавши нещодавно завод, очам не повірили, адже були певні: такого заводу давно не існує у природі. 

КОЛИ ДІЛО — ТРУБА 

Відкритий лист — це завжди крик душі. Кожен факт у ньому освячений правдою і гіркими слізьми. Коли ж у такому публічному документі — суцільне перекручування фактів, то кременчужани не лише дивуються, а й обурюються: нащо пускати у світ відкриту брехню? Адже шило все одно з мішка вилізе. Саме так розцінюють гучне волання до громадськості з боку колективу держпідприємства «Кременчуцьке управління магістральних нафтотрубопроводів» всі, з ким нам довелося зустрічатися. Від робітників — до керівників міста. Сергій Гамза, зокрема, звинувачується у розкраданні труб. Сам підприємець здогадується, звідки «ростуть ноги», та навіть гадки не має , за які гріхи звалилося на його голову таке горе. Особливо постарався з кіношними страхіттями полтавський телеканал «Лтава», на який С. І. Гамза змушений був подати позов до суду. За оббріхування та приниження людської честі й гідності.
Справа у тому, що підприємець має відношення до згадуваного управління лише як акціонер, а не як його керівник. До того ж, якщо серйозно, то система трубопроводів після розпаду Союзу не працювала, її ось уже 10 років розкурочують всі, хто як може. А коли ще серйозніше, то згадувану організацію з довгою і гучною назвою називають після того, як її очолила Тетяна Степанищенко, просто — нафтобазою. Хоч це і не зовсім відповідає дійсності, адже ні нафти, ні бази тут теж практично немає. Працює десятків зо три людей. Давно без зарплатні, до речі, за що директриса мала б складати «відкриті листи» у кабінеті прокурора. Та, щоб краще зрозуміти суть справи, трохи історії.
— У лютому 2004 року я виграв конкурс у Міністерстві ПЕК й очолив це лиховісне підприємство, — згадує недавній його директор Сергій Волоховський. — Мене весь час попереджали по телефону, аби відмовився від посади, забув про Київ, інакше матиму великі неприємності. Так і сталося. Напередодні поїздки до Києва, де мали затвердити на посаду, сталася біда: о другій годині ночі хтось запалив вхідні двері квартири. Якби вчасно не прокинувся, могла б загинути сім’я. Уявляєте, з яким настроєм їхав до столиці?
Новий керівник з ентузіазмом взявся витягувати нафтобазу з ледь не міністерською вивіскою з ями. Приступили до будівництва залізничного терміналу, рятували від пограбунку залишки трубопроводів, адже вони теж, зрештою, є власністю держави. Аж одного разу на порозі кабінету з’явилася жінка років п’ятдесяти. І без зайвих слів — бичка за роги:
— Я представляю фірму «Дом». Треба негайно вирішити питання демонтажу трубопроводів. Попередній директор Бордюг нам обіцяв посприяти в цьому.
— Але ж у документах йдеться про ВАТ «Україна»! — здивувався Волховський.
— Та я ж і цю фірму очолюю...
Директора ніби струмом вдарило. Згадав, як рік тому біля свого помешкання було забито на смерть кийками для бейсболу колишнього директора Бордюга. Це трапилося після того, як Сергій Семенович відкликав дозвіл фірмі Степанищенко на демонтаж труб. Вбивць до цього часу не знайдено. Невже це просто збіг обставин? Пригадав, як палали двері у власній оселі й життя родини висіло на волосині.
Що й казати, Сергій Дмитрович — людина, безперечно, мужня. Він дипломатично відмовив відвідувачці, але та знайшла покровителів у самім міністерстві. В результаті перспективний керівник загримів під фанфари, а його місце зайняла... Тетяна Степанищенко. Щуку кинули у річку. Либонь, там, під грішною землею, тих труб на сотні мільйонів гривень. А, може, і на весь мільярд.
А в Кременчуці все голосніше подейкують про те, що, мовляв, Тетяна Анатоліївна мала перший шлюб з кримінальним авторитетом. Та й сама притягувалася до відповідальності за шахрайство. А фахівці в галузі ПЕК кажуть: на її совісті банкрутство і дерибан Мелітопольського та Лисичанського управлінь магістральних нафтомереж. Знають про деякі неблаговидні дії «залізної Тетяни» і у правоохоронних органах, але поки що чомусь тримають паузу.
— У нашому мікрорайоні 14 тисяч чоловік, — розповідає кременчужанка. — Багато хто без роботи. Від пияцтва, наркоманії, зростаючих грабунків немає спасу. Відродивши підприємства, Гамза рятує людей від остаточного падіння у прірву. Щедро допомагає інвалідам і ветеранам, дітям у школах і дитсадках. А на нафтобазі, під крилом Тетяни Степанищенко, зібралися якісь пройдисвіти, що тільки зазіхають на чуже. Знаєте, хто у в. о. директорки у заступниках ходить? Іван Куян — не то колишній п’яниця, не то підсобник з київського ринку. Який йшов, таку і знайшов. Під час однієї з організованих ним акцій у війні за ті кляті труби Іван Устимович запропонував підпалити автобус з людьми. А провину за це звалити на Гамзу. Можу засвідчити це у будь-якому суді. Люди знають і бачать, на кому шапка горить... Знаємо й те, хто найголосніше репетує: «Тримайте злодія!» 

Василь БОНДАРЕНКО, Олексій БЛИЗНЮК
Полтавська область