Проте один з найголовніших висновків уже можемо зробити безпомилково. Він полягає в тому, що на цьогорічних парламентських виборах українська політична еліта ганебно програла українському народові.
Вона помітно відстає від розвитку суспільної свідомості й думки і, схоже, взагалі не годна збагнути сьогоднішніх історичних викликів і адекватно на них реагувати. Понад те: наш політичний бомонд, удаючи з себе провідників нації, абсолютно не бажає і не має ні найменшого наміру змінювати щось у своєму способі існуваня, мислення й діяльних зусиль, відповідно до швидкоплинних змін, які сталися в українському суспільному бутті за останні півтора року.
Наш рідний політикум давно вже годилось би добряче провітрити, аби з нього витруївся застояний дух попереднього режиму, яким, до речі, густо просякнуті й кабінети, коридори та ванькирчики нинішньої влади. Абсолютна схожість колишніх і теперішніх верховодів полягає, коли говорити не вдаючись до Езопової мови чи евфемізмів, в тому, що суспільство живе своїм життям і самотужки вирішує свої проблеми, а номенклатурно-політична еліта існує сама по собі й займається клопотами суто «внутрішніми». Інтереси народу й інтереси панівної верхівки спільних точок дотику не мають.
Ви не задумувалися, чому існує такий великий у часі, тривалістю в цілих півтора місяці, «перехідний період», коли попередній склад представницької влади ще «не пішов», а новообраний ще не вступив у свої повноваження? Та тому, що упродовж цього часу новообраним потрібно «утрясти» громіздкі та ще й кількаярусні питання.
Перший ярус — то тягучкий процес формування так званої більшості в парламенті та органах місцевого самоврядування. Пропорційна виборча система створила для цього просто розпрекрасні умови! Партії та блоки, які пройшли тривідсотковий бар’єр, на цьому етапі починають масовку-тусовку на тему «хто з ким дружитиме». На прикладі парламентсько-помаранчевого довгобуду можна скласти більш-менш чітке уявлення, яка то марудна річ і скільки сил та часу вона вимагає.
Але, скажімо, нарешті фігура коаліційної більшості вималювалась. Тепер народні обранці переходять на другий ярус, де відбувається одночасно кілька дій. Головні з них — це розподіл портфелів та закріплення за політиками (а цього разу майже 90 відсотків із них є далеко не малоімущими бізнесменами) «економічних зон» їхньої головної діяльності. Простіше кажучи — обранці визначають, на яких територіях країни й за рахунок яких об’єктів господарювання вони «відмиватимуть» потрачені на передвиборчу агітацію капітали та прирощуватимуть нові. Це — своєрідний підготовчий етап перед подальшим переділом власності, який для інфантильного плебсу має милозвучну назву «приватизація». Воднораз депутати різних рівнів хутко розбирають посади голів та їхніх заступників усіляких комітетів, підкомітетів, комісій і таке інше: отриманий від імені таких комітетів-комісій мандат є дуже помічним засобом у невмирущій справі лобіювання персональних і корпоративно-кланових інтересів, протягування через сесійні засідання потрібних постанов і законів, добору і розстановки «знайомих кадрів» у виконавчій гілці влади, котрі, як відомо, вирішують все.
Кадрові питання — особливо складні й болісні. Довкола них торгуються по-крупному. І тоді, коли йдеться про міністерське крісло, й коли комусь треба взяти посадову «висоту» в обласній державній адміністрації. Тут необов’язково вища гілка влади — престижніша й вигідніша. Скажімо, той же Михайло Юрійович (але не Лермонтов, а Бродський) міг спокійнісінько пройти за списком БЮТ до Верховної Ради — але ж ні, виявив скромність і опинився «всього лишень» у депутатському корпусі Київради. А чому? Бо на столичному рівні значно легше втілювати всілякі бізнесові проекти, тут є де розвернутися, тут обертаються такі фінансові потоки, що тільки ну!
Але зійдімо на ще вищий ярус «перехідного періоду» — вибори спікера парламенту чи голови обласної (районної) ради. О, це особливо тривалий акт взаємних любовних зізнань зібраних у сесійній залі — більшій чи меншій — народних обранців! Мусять обрати найдостойнішого з найдостойніших, наймудрішого з наймудріших, найнароднішого з найнародніших! А де ж його такого з першого заходу взять? Та ще коли кожна фракція бачить на місці того «Най-Ная» вихідця тільки із її надр. Тут списів ламається числом тьма, отож «перехідний період» розтягується й розтягується… І аж коли перед нардепами замаячить загроза розпуску їхнього щойно обраного корпусу, як те передбачено Конституцією, вони нарешті виявляють ознаки «колективного розуму» й голосують за… Пригадуєте пріснопам’ятного спікера Олександра Ткаченка? Того самого, який казав «пасіба» (себто «дякую»), «покажіть манітор» та «художник МІКЕШЕВИЧ малював Тараса Шевченка на смертному ОДЕРІ». Як бачимо, «колективний розум» може проголосувати й за такого.
О, ще ж вони мають обрати заступників просто і заступників перших. І на те може піти чимало часу, упродовж якого народ терпляче жде, коли ж нарешті депутати почнуть думати про справи державної ваги. А вже обравши й заступників, почнуть формувати ПОРЯДОК ДЕННИЙ, не забуваючи за першої ліпшої нагоди перечіпатись об недосконалий РЕГЛАМЕНТ і святая святих сесійної буденщини — її величність ПРОЦЕДУРУ.
Надбанням громадськості став повний персональний склад Верховної Ради нового скликання. Навіть мимохідь окинувши оком список із 450-ти народно-партійний обранців, можна не сумніватися, що ЦІ точно діятимуть (і вже діють!) за змальованою вище схемою. Вони не почнуть із проблем, які стрясають країну, а в разі хтось десь і подасть стурбований голос, то його або не почують, або від того голосу сильно відгонитиме популізмом. Вони розпалюватимуть власні пристрасті передчуттям нового переділу України та залишків недограбованого їхніми попередниками, а вечорами будуть «світитися» на всіх можливих телеканалах, удаючи з себе ревних дбайливців про народне щастя.
Але ми з вами, шановні читачі, таке вже «проходили». Через те мусимо чітко усвідомити, що сьогоднішня так звана політична еліта є для вирішення загальнонаціональних проблем абсолютно безперспективною. Її позиція в післявиборній суспільній атмосфері — однозначно програшна. Але це поразка насамперед морального плану. Адже народ-переможець, крім визнання своєї моральної вищості, з нинішньої ситуації в країні ніякої практичної користі не здобув і навіть ще більше втратив реальні можливості реалізувати своє конституційне право бути єдиним джерелом влади. Відтак можемо говорити про взаємну, обопільну поразку виборців і обраних, а якщо точніше — про подвійну поразку України.
Хто ж виграв? Відповідь більш ніж очевидна: зорганізовані у клани магнати-олігархи, які пішли у велику політику для остаточного взяття країни під свій сегментовано-структуризований контроль. Отож забуваймо про якесь верховенство закону, неупереджене судочинство, демократичний устрій та народовладдя. Це для післявиборної України — незбутня розкіш, золотий сон, марево. Віднині бал правитиме великий (величезний!) капітал.
Залишається тільки пристати до думки, що виборами 26 березня закінчився другий (і останній) етап української Помаранчевої революції. І якщо суспільство дозріє до нового національного повстання, то колір його ідеї буде не помаранчевий, не синьо-білий чи ще якийсь, а тільки — жовто-блакитний.
Вона помітно відстає від розвитку суспільної свідомості й думки і, схоже, взагалі не годна збагнути сьогоднішніх історичних викликів і адекватно на них реагувати. Понад те: наш політичний бомонд, удаючи з себе провідників нації, абсолютно не бажає і не має ні найменшого наміру змінювати щось у своєму способі існуваня, мислення й діяльних зусиль, відповідно до швидкоплинних змін, які сталися в українському суспільному бутті за останні півтора року.
Наш рідний політикум давно вже годилось би добряче провітрити, аби з нього витруївся застояний дух попереднього режиму, яким, до речі, густо просякнуті й кабінети, коридори та ванькирчики нинішньої влади. Абсолютна схожість колишніх і теперішніх верховодів полягає, коли говорити не вдаючись до Езопової мови чи евфемізмів, в тому, що суспільство живе своїм життям і самотужки вирішує свої проблеми, а номенклатурно-політична еліта існує сама по собі й займається клопотами суто «внутрішніми». Інтереси народу й інтереси панівної верхівки спільних точок дотику не мають.
Ви не задумувалися, чому існує такий великий у часі, тривалістю в цілих півтора місяці, «перехідний період», коли попередній склад представницької влади ще «не пішов», а новообраний ще не вступив у свої повноваження? Та тому, що упродовж цього часу новообраним потрібно «утрясти» громіздкі та ще й кількаярусні питання.
Перший ярус — то тягучкий процес формування так званої більшості в парламенті та органах місцевого самоврядування. Пропорційна виборча система створила для цього просто розпрекрасні умови! Партії та блоки, які пройшли тривідсотковий бар’єр, на цьому етапі починають масовку-тусовку на тему «хто з ким дружитиме». На прикладі парламентсько-помаранчевого довгобуду можна скласти більш-менш чітке уявлення, яка то марудна річ і скільки сил та часу вона вимагає.
Але, скажімо, нарешті фігура коаліційної більшості вималювалась. Тепер народні обранці переходять на другий ярус, де відбувається одночасно кілька дій. Головні з них — це розподіл портфелів та закріплення за політиками (а цього разу майже 90 відсотків із них є далеко не малоімущими бізнесменами) «економічних зон» їхньої головної діяльності. Простіше кажучи — обранці визначають, на яких територіях країни й за рахунок яких об’єктів господарювання вони «відмиватимуть» потрачені на передвиборчу агітацію капітали та прирощуватимуть нові. Це — своєрідний підготовчий етап перед подальшим переділом власності, який для інфантильного плебсу має милозвучну назву «приватизація». Воднораз депутати різних рівнів хутко розбирають посади голів та їхніх заступників усіляких комітетів, підкомітетів, комісій і таке інше: отриманий від імені таких комітетів-комісій мандат є дуже помічним засобом у невмирущій справі лобіювання персональних і корпоративно-кланових інтересів, протягування через сесійні засідання потрібних постанов і законів, добору і розстановки «знайомих кадрів» у виконавчій гілці влади, котрі, як відомо, вирішують все.
Кадрові питання — особливо складні й болісні. Довкола них торгуються по-крупному. І тоді, коли йдеться про міністерське крісло, й коли комусь треба взяти посадову «висоту» в обласній державній адміністрації. Тут необов’язково вища гілка влади — престижніша й вигідніша. Скажімо, той же Михайло Юрійович (але не Лермонтов, а Бродський) міг спокійнісінько пройти за списком БЮТ до Верховної Ради — але ж ні, виявив скромність і опинився «всього лишень» у депутатському корпусі Київради. А чому? Бо на столичному рівні значно легше втілювати всілякі бізнесові проекти, тут є де розвернутися, тут обертаються такі фінансові потоки, що тільки ну!
Але зійдімо на ще вищий ярус «перехідного періоду» — вибори спікера парламенту чи голови обласної (районної) ради. О, це особливо тривалий акт взаємних любовних зізнань зібраних у сесійній залі — більшій чи меншій — народних обранців! Мусять обрати найдостойнішого з найдостойніших, наймудрішого з наймудріших, найнароднішого з найнародніших! А де ж його такого з першого заходу взять? Та ще коли кожна фракція бачить на місці того «Най-Ная» вихідця тільки із її надр. Тут списів ламається числом тьма, отож «перехідний період» розтягується й розтягується… І аж коли перед нардепами замаячить загроза розпуску їхнього щойно обраного корпусу, як те передбачено Конституцією, вони нарешті виявляють ознаки «колективного розуму» й голосують за… Пригадуєте пріснопам’ятного спікера Олександра Ткаченка? Того самого, який казав «пасіба» (себто «дякую»), «покажіть манітор» та «художник МІКЕШЕВИЧ малював Тараса Шевченка на смертному ОДЕРІ». Як бачимо, «колективний розум» може проголосувати й за такого.
О, ще ж вони мають обрати заступників просто і заступників перших. І на те може піти чимало часу, упродовж якого народ терпляче жде, коли ж нарешті депутати почнуть думати про справи державної ваги. А вже обравши й заступників, почнуть формувати ПОРЯДОК ДЕННИЙ, не забуваючи за першої ліпшої нагоди перечіпатись об недосконалий РЕГЛАМЕНТ і святая святих сесійної буденщини — її величність ПРОЦЕДУРУ.
Надбанням громадськості став повний персональний склад Верховної Ради нового скликання. Навіть мимохідь окинувши оком список із 450-ти народно-партійний обранців, можна не сумніватися, що ЦІ точно діятимуть (і вже діють!) за змальованою вище схемою. Вони не почнуть із проблем, які стрясають країну, а в разі хтось десь і подасть стурбований голос, то його або не почують, або від того голосу сильно відгонитиме популізмом. Вони розпалюватимуть власні пристрасті передчуттям нового переділу України та залишків недограбованого їхніми попередниками, а вечорами будуть «світитися» на всіх можливих телеканалах, удаючи з себе ревних дбайливців про народне щастя.
Але ми з вами, шановні читачі, таке вже «проходили». Через те мусимо чітко усвідомити, що сьогоднішня так звана політична еліта є для вирішення загальнонаціональних проблем абсолютно безперспективною. Її позиція в післявиборній суспільній атмосфері — однозначно програшна. Але це поразка насамперед морального плану. Адже народ-переможець, крім визнання своєї моральної вищості, з нинішньої ситуації в країні ніякої практичної користі не здобув і навіть ще більше втратив реальні можливості реалізувати своє конституційне право бути єдиним джерелом влади. Відтак можемо говорити про взаємну, обопільну поразку виборців і обраних, а якщо точніше — про подвійну поразку України.
Хто ж виграв? Відповідь більш ніж очевидна: зорганізовані у клани магнати-олігархи, які пішли у велику політику для остаточного взяття країни під свій сегментовано-структуризований контроль. Отож забуваймо про якесь верховенство закону, неупереджене судочинство, демократичний устрій та народовладдя. Це для післявиборної України — незбутня розкіш, золотий сон, марево. Віднині бал правитиме великий (величезний!) капітал.
Залишається тільки пристати до думки, що виборами 26 березня закінчився другий (і останній) етап української Помаранчевої революції. І якщо суспільство дозріє до нового національного повстання, то колір його ідеї буде не помаранчевий, не синьо-білий чи ще якийсь, а тільки — жовто-блакитний.