МИСТЕЦТВО ПРОСТО ЖИТИ

Уродженець Великого Бичкова, що на Закарпатті, Освальд Заградник (народився 1932 року) є автором не лише багатьох п’єс для радіо і телебачення. У його творчому доробку гідне місце посідає і театральна драматургія, зокрема «Сурабайя, або Епітафія живому» (1973), «Переступи свою тінь» (1974), «Мелодія для павича» (1975). За п’єсу «Соло для годинника з передзвоном», прем’єра якої відбулася у Братиславі 1972 року на Малій сцені Словацького Національного театру, Заградника було нагороджено Премією Івана Краско. А 1974-го драматург отримав за неї Державну премію Словацької Соціалістичної Республіки. Відтоді п’єса набула неабиякої популярності на європейському театральному кону.
Впевнена, український глядач вже так скучив за зворушливою щемливістю і душевним теплом. І не лише в житті. Зокрема, останнім часом цим була обділена і сцена франківців. Режисер-постановник вистави Олександр Білозуб зібрав на кону корифеїв Національного театру імені Івана Франка, які, не секрет, вже тривалий час відчувають нездоланний творчий голод. Вчитуєшся у їхні імена на афішах театру, і душу наповнює спокій і благодать: отже, театр, незважаючи ні на що, ще живий. І дуже боляче усвідомлювати, що зовсім недавно відійшли у інший світ заслужений артист України Володимир Горобей, який мав виконувати роль інспектора Міча у виставі, а також народний артист України, лауреат Державної премії імені Сергія Данченка Віталій Розстальний…
Сюжет п’єси неймовірно простий. Щоп’ятниці вигадана спадкоємиця засновника мережі готелів «Континенталь» пані Конті — Зінаїда Цесаренко та чоловіки: годинникар і філософ пан Райнер — народний артист України, лауреат Міжнародної театральної премії імені Йосипа Гірняка Степан Олексенко, колишній носильник і посильний пан Хмелик — заслужений артист України Олексій Пєтухов та колишній інспектор пан Міч — Євген Свиридюк збираються у відставного ліфтера Франтішека Абеля для того, щоб «ошукувати» самих себе, адже «світ бажає бути ошуканим». Вони живуть лише минулим. І хоча скептицизм став уже їхнім другим «я», в глибині душі вони ще сподіваються, що світ все ж таки можна змінити на краще. Навіщо? Можливо, щоб просто сподіватися на це… Тема твору наповнена багатьма шарами — від гострих соціальних проблем до одвічних конфліктів поколінь, без яких, як відомо, не відбувається жодного діалектичного руху у світі. Онука Абеля Павла грає Олександр Форманчук, а його кохану Дашу — Тетяна Міхіна. Неначе примарою минулого є водій таксі, він же лікар — Олександр Печериця.
Вистава являє собою сон-мару наяву. На легкому прозорому полотні-стіні (сценографія заслуженого діяча мистецтв України Андрія Александровича-Дочевського) намальовані предмети домашнього вжитку. За ним — відлунням з далекого минулого — звучать щемливі мелодії молодості «Бесаме мучьо» або «Готель «Каліфорнія» (сінгл групи «Іглз») у виконанні Олени Мєдвєдєвої та вокально-інструментального ансамблю театру у складі заслуженого артиста України Володимира Гданського, Сергія Гданського, В’ячеслава Гриценка, Олександра Міцкевича та В’ячеслава Мороза. Пісні поступово трансформуються з ансамблевого на авторське виконання. Подібна мара то щезає, то з’являється знову. Стіл, стільці, годинник із маятником, старий телефон, величезна валіза пані Конті, з якою дуже легко вправляється пан Хмелик, — це все, чим іще реально живуть і «марять» персонажі вистави.
Глядач спостерігає за сентиментальною історією самотності неабияких особистостей, незважаючи на їхній колишній соціальний статус. Нині лише Франтішек Абель зі своїм онуком ще має власне житло. А його друзі вже давно є мешканцями притулку для старих. Ця історія наповнена поетичною силою і філософською глибиною. Для молоді — старі речі і «непотрібні» розмови старших — лише нудна архаїка. А для старшого покоління — спосіб мислення і власне життя.
Коли вищеназвані актори з’являються на сцені, серце щемить від болю — адже 10-20 років тому пам’ятала їх зовсім іншими. Проте справжні Актори залишаються такими назавжди. Блискуча гра неповторного акторського ансамблю франківців волає: бережімо й цінуймо їх сьогодні, допоки вони з нами, допоки вони ще не втратили сили щиро всміхатися крізь сльози, допоки вони зігрівають наші душі неймовірної сили непідробним теплом. Ця психологічна вистава позбавлена будь-яких модних формоутворень. На сцені — Митці, у яких творча молодь має вчитися не лише Промовляти зі сцени безцінні Слова, а й просто Жити на кону… і в житті. 

Людмила ГУРЕНКО